Мабуть, це несправедливо: незважаючи на те, що у двох минулих скликаннях Верховної Ради Богдан Костинюк активно працював і в законодавчому, і в політичному сенсі, чи не найбільше уваги преси до нього привернуто саме тепер. Ще б пак — депутат, який найменше пробув у складі парламенту. Костинюк як член Народного руху і, відповідно, виборчого списку блоку «Наша Україна» пройшов до нинішньої ВР замість призначеного міністром від коаліції Анатолія Кінаха, але одразу ж склав мандат. Залишається сподіватися, що в наступному парламенті йому пощастить більше, адже Богдан Іванович достойний посісти значно вище місце у списку. Він ніколи не зраджував рідну фракцію й партію і не раз доводив свою принциповість. До речі, незважаючи на можливість стати киянином (адже як і всі парламентарії попередніх скликань, він отримав квартиру у столиці), член політради НР Костинюк залишається в рідному Івано-Франківську. «Можливо, у мене якісь консервативні погляди на це питання, але мене завжди тягне додому, — пояснює політик. — А Київ... Там я — на вахті».
— Богдане Івановичу, так склалося, що ви в цьому скликанні поставили рекорд — мабуть, в історії українського парламентаризму: ніхто ще не ставав депутатом на такий короткий термін... Вам, парламентарію кількох скликань, мабуть, було образливо так швидко йти з Верховної Ради. Не виникало бажання не складати мандат?
— Я склав присягу народного депутата 31 травня увечері, а заяву про вихід із фракції і, відповідно, складення повноважень подав уранці 1 червня. У мене на руках трудова книжка, в якій запис про звільнення, датований 8 червня. Виходить 9 днів. Не знаю, може, це й рекордний термін — хай ті, кому треба, шукають рекорди. А для мене це крок, зроблений за переконаннями й упевненістю в тому, що треба чинити саме так. Тому не було й думки про те, щоб не складати мандат. І тим паче, немає жодної образи — є розуміння того, що це справді потрібно.
— Чому вас зареєстрували народним депутатом, якщо з'їзд «Нашої України» «обнулив» свій список кандидатів?
— Це зробила Центральна виборча комісія. Мені важко сказати, чому з квітня (коли Анатолій Кінах пішов із парламенту в уряд. — Авт.) ще «стара» ЦВК цього не робила і мене зареєстрували саме зараз. Можливо, відкрився якийсь правовий канал, а можливо, це якась свідома провокація. Так чи інакше, я не мав вибору. Тобто ні, альтернатива була: не складати присягу народного депутата. Але такого я б ніколи не допустив — усе життя прожити з «табличкою на грудях»: цей чоловік відмовився складати присягу на вірність Україні. Про це й мови бути не може.
— Однак мандат ви «віддали» без вагань. Вважаєте, що дострокові вибори — це вихід із «глухого кута», в який зайшов наш політикум?
— Це єдиний вихід! Розпуск Верховної Ради відбувся на знак протесту проти тотальної корупції, яка, на жаль, досягла таких масштабів, що стала критично небезпечною для суспільства. Якщо говорити про парламент, то це вже триває роками. Пам'ятаєте, вперше про такі великі масштаби «купівлі» депутатів почали говорити ще в 1999 році. Тоді «ставка» за перехід в іншу фракцію становила 30 тисяч умовних одиниць «підйомних» плюс іще певна «зарплата» (близько тисячі) щомісяця. Подивіться ту ганебну статистику, яка є на сайті ВР — деякі депутати переходили з фракції у фракцію по десять разів! І фактично кожен такий перехід добре оплачувався. Звісно, були й ті, хто міняв фракційну належність за переконаннями, але їх, мабуть, меншість.
А що ми маємо тепер? Ставки зросли від 30 тисяч до 5—10 мільйонів (!) доларів! Так принаймні пишуть журналісти. Звісно, дають-беруть не тільки грошима, а й квартирами, посадами тощо. І це досягло вже таких розмірів, що реально викривлює волю народу, висловлену ним на парламентських виборах. Безперечно, одними лише перевиборами парламенту проблему корупції, яка панує і в судах, і у вищих навчальних закладах тощо не побороти. Але треба ж було з чогось починати! Почали з голови, а за якийсь час, думаю, буде наведений порядок і в інших галузях.
— Але багато хто з народних депутатів п'ятого скликання, зокрема й окремi ваші екс-колеги по блоку, переконаний, що дострокові вибори — не вихід. Вони пропонують усім повернутися до ВР, сісти й домовлятися.
— Наскільки я розумію, про якісь інші варіанти виходу із ситуації говорити в будь-якому разі вже немає сенсу: Верховна Рада більше недієздатна. Але комусь дуже хочеться ще хоч трохи побути народним депутатом, Головою, першим заступником... Як на мій погляд, це вже просто якась патологія, коли людина, що хоч якийсь час посиділа на високій посаді, вже не мислить себе без цієї посади. І за інерцією продовжує керувати навіть тоді, коли для цього більше немає жодних підстав. Зараз уже відомо, що є 168 заяв народних депутатів із БЮТ і «Нашої України» про складення повноважень із підтвердженими підписами — про це свідчать листи з відділу кадрів ВР, які я бачив на власні очі. Що заважає керівництву парламенту оголосити ці заяви? Це якесь цинічне знущання над депутатами через бажання якомога надовше затягти своє перебування при владі.
— Це ви про Мороза?
— І про нього, і про Мартинюка — до речі, саме Адам Іванович першим відмовився зачитати заяви, які йому подали Кириленко (від «Нашої України») і Вінський (від БЮТ). Але нічого з того не вийде: ми маємо терпіння й доведемо свою справу до кінця. Мені здається, що треба просто ігнорувати ці спроби посидіти у своїх кріслах ще «хоч день, хоч два», і робити свою справу — проводити передвиборчу кампанію, розповідати людям, що до чого. Вибори 30 вересня відбудуться, у цьому вже ні в кого немає жодних сумнівів.
— Ну в декого вони таки є. «Коаліціонери», наприклад, стверджують, що народ виборів не хоче, бо має безліч важливіших проблем.
— Народ добре розуміє, що масштабну корупцію, яка охопила державу, треба побороти. Кожен християнин щодня промовляє «Отче наш», де є слова «...і не введи нас у спокусу». Так от тих, хто входить у цю спокусу, люди добре бачать, ставляться до них зневажливо й цілком згодні з тим, що такий парламент треба розпустити.
— До речі, кажуть, що, коли опозиціонери почали складати мандати, коаліція кинула великі гроші на те, щоб їх відмовити. Вам не пропонували?
— Ну за одну ніч не встигли. А от у минулому, четвертому, скликанні ВР така спокуса була цілком реальною, і це не тільки я вам можу підтвердити, а й багато моїх колег.
— Цікаво, як відбувається процес «вербування».
— Часто у відповідь на закиди в підкупі депутатів представники парламентської більшості кажуть: а ви назвіть прізвища тих, хто вам пропонував гроші, бо інакше це все, мовляв, порожні розмови. Вони знають, що говорять, бо ця процедура ніколи не проходить так просто: от підходить депутат Іванов чи Петров із чемоданом грошей і пропонує його в обмін на депутатську картку. Насправді все відбувається інакше. Якийсь нікчемний чоловічок, умовно кажучи Пупкін, підхихикуючи, пропонує: от, мовляв, я б хотів заробити на тобі якийсь відсоток. Там ніби стільки-то дають за те, що я тебе приведу в фракцію, а тобі, звісно, теж дадуть — стільки-то... Це все говориться нібито не всерйоз, «жартома». І якщо ти так само жартома йому відповіси, він разом із тобою посміється й відчепиться. А хто погоджується — той усе одно має справу тільки з Пупкіним. Насправдi ж над цим Пупкіним іде ще одна «прокладка»-посередник, а над тим — іще «бригадир», потім — «касири» і так далі. Тому довести первинну особу того, хто насправді платить гроші, нереально. А називати прізвище умовного Пупкіна немає жодного сенсу — він завжди скаже, що пожартував і ні про який підкуп насправді не говорив. Хоча, щиро кажучи, йдеться про надто великі гроші для того, щоб із цим жартувати. І те, що мої колеги і в попередньому, і в цьому скликанні встояли, не піддалися, свідчить: є ще люди з переконаннями, які вищі за будь-яку спокусу.
— Але при цьому в кожному скликанні ВР знаходиться досить критична маса тих, хто таки бере гроші, міняє переконання... Чи можна бути певним у тому, що в новому парламенті ця ситуація не повториться знову?
— На жаль, ви кажете правду. Але це значною мірою залежить від особистостей, від того, як людина вихована. Окрім того, звісно, величезне значення має якість підбору кандидатів до виборчого списку. Ще перед минулими виборами ми порушували питання про те, що за списками до ВР потрапляє багато випадкових людей, які йдуть туди не за державницькими переконаннями, а з бізнесових чи якихось інших інтересів. А потім купуються на вигідні пропозиції. Безперечно, такі люди викреслили себе з майбутнього політичного життя, але керівництву партій та блоків це зайва пересторога про те, що кадри треба підбирати тільки стовідсотково надійні. Хоча тут важливо знайти «золоту середину», адже у списках обов'язково потрібні й «нові обличчя». Вдало поєднати перевірених «ветеранів» і перспективних новачків — це і є мистецтво партійного та блокового керування. Але при цьому треба дуже ретельно вивчати біографію кожного потенційного кандидата і, насамперед, його моральні якості. На жаль, питання моралі у вищих ешелонах влади зараз відсунуті на задній план. Але сподіваюся, що з часом ми повернемо в політику моральність.
— До речі, колись саме нинішній Голова ВР позиціонував себе як «морального авторитета нації»...
— Я ніколи не забуду, як у 1998 році, коли я вперше став народним депутатом, покійний лідер нашої фракції Народного руху В'ячеслав Чорновіл сказав: «Морозу вірити не можна». Олександр Олександрович тоді теж шукав можливість стати Головою Верховної Ради, підходив і до нас, намагався переконати в тому, що треба його обрати. Але ті слова Чорновола назавжди врізалися мені в пам'ять, і, як бачите, вони актуальні й тепер. Мені шкода, що політик такого рівня на старість років сходить з політичної арени так, як це зараз робить Олександр Мороз. Але він сам обрав такий шлях.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
