Українські наручники

Без вини, але були винуваті...

      Комуністичний суд, «найсправедливіший суд у світі», засудив у 1980 році Валерія Кравченка, токаря Київського заводу «Арсенал», до чотирьох років ув'язнення у виправній колонії посиленого режиму за протести проти політики КПРС. Йому було інкриміновано як політичну, так і кримінальні статті. Хоча нічого кримінального він не зробив. Просто писав «виховні» листи Генсеку Брежнєву й пікетував осідки партійних керівників. «Особливу зухвалість і винятковий цинізм», як зазначив Київський міський суд, виявив Валерій, коли розгорнув на Красній площі у Москві плакат з текстом «провокаційного і принизливого змісту». Між іншим, там було написане всього одне речення: «Л. І. Брежнєв, ти хочеш моєї крові? Йди, пий, кровопивця!» Валерій розрізав оголену руку простерилізованим гострим шматком металу і підняв її вгору.

      Ситуація була пікантна: проти партії виступив робітник, тобто ніби соціальний базис партії, тож треба було затушувати політичний характер спротиву і надати йому кримінального забарвлення, висмоктаного з пальця. В цілому Кравченку було інкриміновано ст. 206 Кримінального кодексу РРФСР (хуліганство) та аналогічну статтю КК УРСР за подібну акцію перед ЦК Компартії України. Крім того, під час обшуку в квартирі Валерія було знайдено ніж — додали ще ст. 222 (зброя). А ось рукопис автобіографічного роману «Шлях у дисиденти», в якому (яка чудова рецензія спецслужб!) автор «навмисно робить злісні наклепи на КПРС, виборчу систему в СРСР, стверджуючи, що в Радянському Союзі немає демократії, свободи слова, друку», потягнув ще й на статтю І87-1.

      У підсумку одна стаття політична, три — кримінальні, отже — чотири роки таборів посиленого режиму. Але що важливо — всі вони були скасовані 1989 року, через сім років після повернення з ув'язнення однією постановою Пленуму Верховного Суду УРСР. «Усі судові рішення щодо В. О. Кравченка відмінені і кримінальна справа переведенням закрита за відсутністю в його діях складу злочину», повідомлялося у ній. Країна повертала на цивілізований шлях, де шанується опозиційна думка, тому подібні звинувачення виглядали щонайменше кумедними.

      Валерій теж сприйняв таке рішення як належне. Він був переконаний у тому, що діяв правильно і ніякого криміналу за собою не визнавав. Йому вдалося через суд знову повернутися на «Арсенал» та поновитися в черзі на отримання квартири. Крім того, він бере активну участь у діяльності Народного руху України.

      І це був єдиний, відомий автору, випадок, коли дисиденту скасували всі звинувачення, в тому числі й кримінального характеру, одночасно і добровільно.

      Нині в Україні відомий інший факт повної реабілітації — через дореабілітацію напівреабілітованих. Це коли реабілітацію за політичною статтею відділяє від реабілітації за кримінальною 12 років, п'ять з яких пройшли у безупинній боротьбі за саму дореабілітацію. Причому головною дійовою особою тут був уже не суд і не правоохоронні органи, а той-таки Валерій Кравченко. Як заступник голови Демократичної партії України наприкінці 90-х років він якось дізнався про те, що двоє відважних чоловіків — Георгій Москаленко і Віктор Кукса у 1966 році вночі проти 1-го травня встановили над Київським інститутом народного господарства національний синьо-жовтий прапор, і за це були засуджені відповідно до трьох і двох років ув'язнення, і досі їх повністю не реабілітовано. Напівреабілітація полягала в тому, що за 62-ю статтею (антирадянська агітація і пропаганда) їх реабілітував Пленум Верховного Суду України ще 1994 року. Але й надалі вони вважалися засудженими за ст. 222 КК уже неіснуючої УРСР! Рiч у тiм, що Кукса мав кухонного ножа, яким зрізав на даху інституту червоний прапор, натомість замість нього повісив синьо-жовте полотнище, а Москаленко був внизу і мав самопал, пострілом із якого в разі небезпеки повинен був подати другові сигнал. Ніж і самопал i були кваліфіковані за «збройною» ст. 222.

      Отже, скасувавши політичну статтю, їх обох перетворили на кримінальників. Валерія «зачепило»: зустрівшись із Москаленком та Куксою, він пообіцяв допомогти їм скинути наручники у вигляді принизливих кримінальних статей. Головним стало те, що він побачив очевидну несправедливість, що й спонукало взятися за справу.

Метаморфози до реабілітації

      На встановлення істини пішло цілих п'ять років. Спочатку Верховний Суд відхилив звернення відомого депутата з проханням реабілітувати героїв-прапороносців. Тож Валерій Кравченко заснував громадську організацію «За реабілітацію «Першотравневої двійки». Збiр підписів, мітинги, публікації в газетах, виступи на радіо i телебаченні відразу привернули увагу громадськості, політиків і юристів до проблеми. Творча група каналу «Інтер» навіть створила про «двійку» фільм «Прапороносці». Вчинок героїв в усіх публікаціях розцінювався як високоморальний.

      Правові основи реабілітації Москаленка та Кукси пан Кравченко виявляє у Законі «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», прийнятому ще Верховною Радою УРСР 17 квітня 1991 року. У ст. 1 чітко сказано: «Визнати реабілітованими... засуджених за статтею 62 Кримінального кодексу». А згідно зi ст. 2 законодавці могли відмовити у реабілітації лише за шпигунство, зраду Батьківщині, диверсії, теракти, злочини проти людства тощо. Підстав відмовити «двійці» у скасуванні кримінальних статей не було. Висновок: у 1994 році Верховний Суд просто не виконав цього закону.

      Допомогали й відомі політики та урядовці. Міністерство юстиції просить Генпрокуратуру та Верховний Суд вивчити можливості реабілітації «прапороносців». Пізніше це ж саме роблять i тодішній «губернатор» Київщини Євген Жовтяк та голова Комітету з правових питань ВР Василь Онопенко. Але просунутись у вирішенні питання так і не вдалося. Спочатку все зводилося до потреби пошуку нововиявлених обставин для перегляду справи у суді, до того ж була можливість компромісу, за якого державні органи реабілітували героїв i зберегли б своє обличчя. Але все перекреслила відповідь ГПУ: «Незаконне носіння холодної зброї — загальнокримінальний злочин».

      Це була остання крапля, що переповнила чашу терпіння. «Яких законів, яких статей треба шукати, щоб із борців за незалежність України, засуджених імперськими судами, зняти тавро кримінальних злочинців?» — запитує Валерій Кравченко у своїй книжці, присвяченій «Першотравневій двійці», але від подальшої боротьби не відмовляється. У 2006 році громадська організація вдається до більш рішучого кроку — голодування. До групи підтримки ввійшли ще й члени Української народної партії та Конгресу українських націоналістів. А голодував саме Кравченко. Незважаючи на заборони правоохоронців, він двадцять днів голодував перед будівлею Верховного Суду. Ночував на тротуарі у спальному мішку. I серйозні зрушення таки почалися: Кравченку дозволили ознайомитися з трьома томами судової справи Москаленка та Кукси, де він i виявив, що канал ствола «самопала» настільки був пошкоджений іржею, що нарізи були знищені зовсім, а в перетині канал мав форму, «наближену до восьмикутника». Стосовно ножа зазначалося, що «вістря клинка заокруглено і затуплено», «лезо заточено негостро»...

      Це й стало основою для клопотання про перегляд справи за нововиявленими обставинами. Зміст клопотання спонукав Верховний Суд направити на нову сучасну експертизу матеріали експертизи 1967 року, яка, власне, й встановила, що ніж, виготовлений Москаленком, «є предметом господарсько-побутового призначення — кухонним ножем, і холодною зброєю не є». Щодо самопала, було встановлено, що під час експертизи 1967 року «мали місце суттєві порушення методики встановлення належності об'єкта до вогнепальної зброї».

      Склад злочину у справі зник. А тут ще й Президент Віктор Ющенко на клопотання громадської організації «За реабілітацію «Першотравневої двійки» нагородив обох прапороносців орденом «За мужність» 1-го ступеня. Ніде діватися Феміді, тож 26 січня 2007 року судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду на своєму спільному засіданні зняла з Георгія Москаленка і Віктора Кукси ганебні кримінальні статті. Хай із запізненням, але тепер вони можуть відчути себе повноправними громадянами держави, в утвердження якої зробили і свій внесок.

Наш борг перед політв'язнями          

      За роки цієї боротьби пан Кравченко дізнався й про інших політв'язнів, з яких і досі не знято ганебних кримінальних статей. Хоча політичні статті, а дисидентам часто інкримінували 62-гу статтю (антирадянська агітація і пропаганда), з них було знято ще в перші роки незалежності. Прикро, що поважні люди, а серед них є політики і народні депутати, які провели молоді роки за колючим дротом, виборюючи незалежність, до цього часу мають у своєму активі вигадані, «липові» кримінальні статті за згвалтування, опір міліції, зберігання зброї тощо. На них не поширюються деякі пільги й компенсації, наприклад за квартплату. Трагедія в тому, що вони відчувають свою неповноцінність як громадяни України.

      Характерним прикладом є сфальсифікована справа Василя Овсієнка, відомого громадського діяча, тричі ув'язненого за боротьбу за незалежність України. Одну з трьох кримінальних справ було сфабриковано. Мовляв, опирався міліції. Нині пан Овсієнко реабілітований за двома справами, а дізнавшись про реабілітацію «прапороносців», почав вірити i у власну перемогу.

      На жаль, автору не вдалося встановити дані про те, скільки сьогодні в Україні налічується колишніх політв'язнів-«кримінальників». Той же Василь Овсієнко, який досліджує правозахисний рух на теренах УРСР, і правозахисник Валерій Кравченко, який почав практично вирішувати проблему дореабілітації, називають близько двадцяти чоловік: Олекса Тихий, Петро Розумний, Василь Січко, Ярослав Лесів, Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл, Сергій Бабич, Вадим Смогитель, Василь Долішній, Василь Лісовий, Юрій Литвин, Василь Овсієнко, Петро Вінс, Володимир Січко, Василь Стрільців, Степан Саранчук, Любомир Старосольський.

      Зберігання наркотиків, спроба згвалтування, хуліганство, опір міліції, дармоїдство, ухиляння від призову на військову службу, крадіжка — все це фабрикувалося їм із політичних мотивів. Пан Овсієнко називає ще ряд борців, яких з політичних мотивів було запроторено до психлікарень, вони найтяжче постраждали, але теж не реабілітовані. Мали зброю й члени Спілки української молоді Галичини (лідер Дмитро Гриньків), тому вони теж не реабілітовані повністю. Кримінальні статті за володіння зброєю залишилися й у засуджених вояків Української Повстанської армії.

       Переконаний: ці прізвища можна називати i далі. Не в цьому річ. Як зробити так, щоб усіх борців за демократію, права людини, незалежність України, кому імперська судова влада начепила ярлики кримінальних злочинців, звільнити від цього тягаря? Валерій Кравченко каже, що з реабілітацією «двійки» його громадська організація не вичерпала свого призначення. Статутом передбачена подальша діяльність у справі реабілітації тих, хто постраждав від радянського кривосуддя, бо важливо не випустити переможно піднятий прапор. Бо є приклад, увага громадськості, хоча справа більше за Верховним Судом і Генпрокуратурою. За переконанням Кравченка, їм не потрібно щось вигадувати, а спираючись на ст. 2 Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», реабілітувати всіх колишніх політв'язнів, що мають в активі сфальсифікований «кримінал».

      Просто треба змінювати підходи при вирішенні таких питань. Нікому ж нині, скажімо, у Франції, не спаде на думку докоряти учасникам Руху опору генерала де Голля за те, що вони мали зброю. А в нас правозахисники чомусь змушені шукати на кухонному ножі якісь там задирки й визначати його гостроту... Очевидним є те, що реабілітацію треба довести до логічного завершення. Незважаючи навіть на те, що практично ніхто з політв'язнів не просить цього робити, бо вони знають, що боролися проти іншої влади, якій народ виніс у 1991 році свій нищівний вердикт.

      Якось негарно називати борців за незалежність України напівреабілітованими. У тлумачному словнику слово «реабілітація» означає: «поновлення доброго імені, репутації несправедливо заплямованої або безпідставно звинуваченої людини». І ніякої часткової чи половинчатої реабілітації. Вона або є, або її немає.

Олексій ГАВРИШ.