Будинок загадковий. Насамперед тому, що в цю державну резиденцію досi не ступала нога журналіста й туриста. Серпанок загадковості навіює й таємничий маскарон на фронтоні, що дивиться на вулицю Лютеранську, — обличчя жінки, прикрашене замiсть дiадеми «п'ятірнею» каштанового листка. Хто ця жінка, що означає її бетонний образ над парадним входом — знають, певно, лише архітектор Брадтман та замовник особняка купець Аршавський. Але вони дуже давно залишили цей світ, тож нікому розкрити таємницю. Зрозуміло лише, що маскарон плаче в дощ — адже об'ємний барельєф на кількадесят сантиметрів «визирає» зі стіни, тому краплі, стікаючи по щоках, створюють враження, яке й змусило киян назвати цю садибу «будинком заплаканої вдови».
Лютеранська, 23. Ласкаво просимо в таємницю, в один з особняків початку минулого століття, який через свою державницьку місію досі залишається «напівсекретним» об'єктом на туристичній мапі Києва.
«Будинок заплаканої вдови» (в іншому перекладі — скорботної вдови), ровесник і сучасник «будинку з химерами», його «молодший брат» по архітектурному стилю — модерн, останні півстоліття служить владі. Задньою стіною він «приріс» до комплексу будівель колишнього ЦК КПУ, а нині — секретаріату Президента України, тому, зрозуміло, від спокуси скористатися «заплаканою вдовою» «завгоспам влади» важко було відмовитися.
У «химерах» Городецького подеколи проводять переговори з високими зарубіжними гостями українського Президента, а от у гостях у «заплаканої вдови» дехто з цих високих гостей ночує. Не всі й не завжди, адже триповерховий дім на Лютеранській, 23 — лише одна з київських офіційних резиденцій Президента, найскромніша за розмірами. Капітально відреставрована і «підмарафечена» в 1997 році, відтоді вона приймає VIP-візитерів на нічліг. Саме тут віддавалися на поталу Морфею Володимир Путін, Мадлен Олбрайт (на той час уже не держсекретар США) та Кондоліза Райс (на той час ще не держсекретар США, а радник президента Буша), Борис Березовський (на той час уже не секретар Радбезу РФ епохи Єльцина), а також принц Андорри, президент Бразилії та інші високоповажні візитери Банкової.
VIP не завжди воліють увійти сюди через парадний під'їзд, той, що з вулиці Лютеранської, увінчаний містичним маскароном. Простіше і непомітно — через внутрішній дворик, захищений муром Банкової і засаджений мило, без екзотики і пафосу. Петунія, герань, гвоздички, чорноплiдна горобина, кілька блакитних ялин і каштани. (Київські каштани, певно, здогадався би хтось. І не зовсім би вгадав. Каштани завезені в Україну трохи пізніше, ніж ще одне дерево з «суто українського» пейзажу — тополя — у XVIII столітті). На моріжку посеред дворика — блюдце фонтана з декаданським гіпсовим лебедем-вазонкою. Це єдина деталь з невеликого фамільного садка Аршавських, яка збереглася до наших часiв.
На ганку гурт журналістів, яких запросив на день відкритих дверей, сиріч на екскурсію, секретаріат Президента, стрічає не дуже люб'язна, але дуже ефектна дама. Це пані Анастасія Бугаєвська, хранителька особняка. Сукня глибокого темного кольору з густим мереживом на плечах, постава, зачіска, манера говорити, — словом, графиня. Зійшла з портретів Сєрова чи реінкарнувалася з епохи модерн у задушливий червень-2007.
Пані Анастасія повністю вписується в інтер'єр. Чи інтер'єр пасує їй? Мармурові сходи, ліпнина, каміни, рояль, вигнуті спинки крісел із позолоченням, легкі кремові скатертини і важкі темні портьєри, люстри Сваровські, напольні порцелянові вази... Все, як і годиться для «срібного віку». Крім кондиціонерів.
Спальні горішнього третього поверху екскурсантам не продемонстрували, лише робочi-функціональні кімнати — кабінет iз величним бюро, кімнату переговорів із фривольними квітчастими фіранками, три вітальні, камінну, більярдну кімнату, балконну терасу, майже порожню, захищену від сонця звичайними офісними жалюзі.
Леонід Кучма досить часто проводив час у цьому особняку, особливо полюбляв грати в більярд, часто — з Валерієм Пустовойтенком (своїм Прем'єр-міністром з1997-99 роках), відповідає пані Анастасія на питання цікавих. Коли хотілося тепла, він просив розпалити камін у вітальні, і сам замовляв дрова фруктових дерев для каміна. Щодо нинішнього «хазяїна Банкової», то Віктор Ющенко не палить тут дрова ароматних яблунь. Напочатку каденції, коли він заходив до особняка Аршавського, то детально розпитував про його історію, перших власників, каже Анастасія Бугаєвська.
Про перших власників розпитуємо і ми. Наш гід — пані Ольга Гуревич, співробітник Музею історії Києва, — нагадує про аристократичність столичного району Липки і, власне, про те, що боротьба за престиж і вкладення грошей у престижність декому інокли допомагає залишитися в історії. Полтавський купець другої гільдії Сергій Аршавський вгатив силу-силенну коштів у модний особняк на Липках. Будівництво велося два роки — з 1905-го по 1907-й. Аршавський був дуже заможним чоловіком, адже в той час, коли весь Київ їздив на дрожках чи в кращому разі в кінних екіпажах, купець мав два автомобілi. Проте з роками утримувати розкішний особняк видалося для Аршавського задорого — і в 1913-му він продає красиву нерухомiсть теж багатому, але значно старшому й нічим не примітному в подальшій історії Тев'є Апштейну. Мосьє Апштейн не став перелаштовувати будинок на свій лад, отож монограма «АС» від попереднього власника так і лишилася на фронтоні особняка по сьогодні. Апштейн помер у цьому особняку в 1917 році, і ще два роки його дружина справді була заплаканою вдовою — вона мешкала тут сама, аж доки радянська влада не націоналізувала дім. У симпатичному особняку розташувалася якась спортивна федерація.
Червоні спортсмени, як і подальші квартиранти будівлі, не поставилися надто дбайливо до буржуазної власності. Тому від епохи модерн, архітектурної фантазії Едуарда Брадтмана і щасливого родинного життя Аршавських лишилися дотепер тільки три люстри Сваровські, фонтан, ліпнина і камін. А ще образ заплаканої вдови над парадним під'їздом із монограмою «АС»...
