Слюсар у конспірації

      Про те, що підпілля ОУН-УПА на теренах Дніпропетровщини було вельми потужним, наша газета писала неодноразово. Принаймні вже зараз можна стверджувати однозначно: цей рух опору зовсім не є притаманний тільки західним областям України. Нові факти, які з'являються на світ, чимдалі підтверджують це все наочніше. Тим важливіше, що дотепер живі-здорові нечисленні безпосередні учасники тих подій. Один із них — 82-річний Григорій Ільченко. Ще років із десять тому він великою мірою дотримувався таких звичних для нього вимог конспірації. Аж доки не пересвідчився остаточно, що хоч на старість може дихнути вільно.

«Новела», він же «Ваня»

      Характерно, спонукали Григорія Софроновича до цього молоді історики з Дніпропетровська Дмитро Куделя та Павло Хобот. Саме вони взялися освоювати «цілину» — вивчати історію підпілля ОУН-УПА на теренах своєї області. Певна річ, стали розшукувати не лише документальні джерела, а й живих свідків тих подій. Григорій Ільченко саме та людина, яка може розповісти чи не найбільше. Це доводить і знайдений в архівах важливий документ під грифом «Цілком таємно» — доповідна записка начальника управління НКВС у Дніпропетровській області полковника Сєдова секретареві Дніпропетровського обкому Найдьонову, датована 25 квітня 1944 року.

      У ній полковник рапортував про ліквідацію підпілля Організації Українських Націоналістів у місті Дніпродзержинську, Криничанському, Криворізькому, Сталіндорфському, Томаківському, Петровському, Нікопольському та інших районах Дніпропетровської області. Зокрема, посилаючись на свідчення п'ятьох учасників ОУН у Широківському районі, він повідомляв про те, що встановлено керівника організації — Ільченка Григорія Софроновича. Мовляв, саме він забезпечував організацію антирадянськими націоналістичними листівками, в яких закликалося населення боротися не тільки з німцями, а також чинити опір і більшовикам. А пізніше і взагалі приступив до рішучих дій. Зокрема, за свідченням одного з арештованих підпільників, Григорій Ільченко, який перебував на нелегальному становищі після спроби вбити начальника Олександрівської поліції Моргуна, у жовтні 1943 року повернувся до рідного села Пологи Широківського району і передав таке розпорядження: «Червона армія жене німецькі війська по всьому фронту назад, на захід, червоні повернуться, і нас переслідуватимуть, і якщо ви хочете боротися з більшовиками за самостійну Україну, ви зобов'язані їхати з нами на Київщину і готуватися для боротьби з радянською владою».

      Дмитро Куделя, життя якого пізніше, у 38-річному віці, обірве постріл убивці, у своїй доповіді на науково-практичній конференції до 60-річчя УПА, яка відбулася 6 жовтня 2002 року в Києві, повідомив, що Григорій Ільченко (псевдоніми «Новела», «Ваня») упродовж тижня організував і відправив до Умані п'ять груп підпільників із навколишніх сіл, по шість чоловік у кожній, а з останньою виїхав і сам. Напередодні підпільники, озброєні гранатами, парабелумом і наганом, напали на трьох власовців, які на той час перебували в Пологах, і відібрали в них три карабіни, а також трьох коней і віз-фірманку.

      Уже на Вінниччині вони (за деякими даними, в цій групі було відразу 10 посланців Широківського району і серед них — «Новела») атакували німецьку майстерню, де взяли багато зброї та амуніції, а трохи згодом звільнили приблизно 30 в'язнів із Літинської тюрми, яких наступного дня німці мали розстріляти.  

      Маючи на руках такі документальні свідчення, Куделя з Хоботом наполегливо взялися шукати сліди Ільченка. Навіть із джерелами у Краснодарському краї Росії зав'язали листування, бо з'ясували, що об'єкт їхнього інтересу свого часу там навчався у ВНЗ. Отож можна уявити їхнє здивування, коли знайшли Григорія Софроновича на теренах своєї ж Дніпропетровської області — у шахтарському містечку Першотравенськ.

Націоналістом був змалку

      — Григорію Софроновичу, ви народилися у Широківському районі на Дніпропетровщині. І тут — ОУН, УПА... Як перейнялися цими ідеями, не будучи вихідцем із Західної України?

      — Як не перейнятися, коли чверть членів Організації Українських Націоналістів була в Дніпропетровській області, майже дві тисячі моїх земляків потім влилися до загонів Української Повстанської армії. До того ж мій дядько, батьків старший брат, був полковником УНР у Симона Петлюри і мешкав у Берліні. Отож ідея української державності була мені не чужою змалечку. З початком війни тато з мамою та меншими дітьми евакуювалися. Я ж залишився в окупації, можна сказати, випадково. Бо теж мав перебратися на той бік Дніпра, але німці міст розбили, отож мусив повертатися назад. Так і жив із дідусем у нашій хаті.

      Тим часом похідні групи Організації Українських Націоналістів рушили на схід. До нас у Пологи приїхала ціла делегація їхніх представників. Так я став членом ОУН. Відразу ж за рекомендацією самого Дмитра Мирона («Орлика») мене призначили районовим. Але невдовзі я був затриманий гестапо. Два місяці вони мене протримали в Нікополі. Таким тортурам  піддавали, що дотепер згадувати моторошно. Нагайкою шмагали, пальці у двері вставляли — 11 переломів у мене було. Від мене вимагали  видати оунівця, вихідця із Західної України. Але я на таке не міг піти навіть ціною свого життя. 

      — А хтось каже, що оунівці з німцями співробітничали...

      —  Тут необхідно  правильно розставляти акценти. На початок 1942 року підпілля ОУН на Дніпропетровщині було не тільки численним, а й розгалуженим, діяло професійно. Наші люди працювали в різних німецьких установах, на залізниці, у ремонтних цехах військової техніки, поліції і навіть гестапо. У Широківському районі навіть начальник районної поліції був наш. Саме двоє таких «працівників» мене і врятували. Після того як обласному проводу ОУН стало відомо про моє місцезнаходження, вони прибули до Нікополя з документальною вимогою до гестапо передати мене в їхні руки. Їхнє озброєння, досконале володіння німецькою мовою мимоволі викликало в німців довіру.

«Такiй сволотi і щастить...»

      — Проте відомо, вам довелося повоювати і в лавах Радянської армії, що однак не врятувало від репресій. Як це сталося?

      — Мене постійно відправляли в радянський тил на зв'язки. Одного разу я отримав документи для відвідин П'ятихаток на Дніпропетровщині. З собою дали повний портфель грошей, вдягли мене в форму радянського сержанта, начебто комісованого через туберкульоз, отож я мусив постійно покашлювати. Місяців п'ять мене ніхто не чіпав. За цей час зміг підібрати більше зв'язкових. Аж доки наприкінці літа 1944 року, коли радянські війська перебували вже десь у Румунії, мене захопив патруль. Доставили до Дніпропетровська, де лікарі порекомендували мене оздоровити перед тим, як відправити на фронт. І справді, протягом місяця на збірному пункті в Олександрії годували добре. А після цього мені з радянськими військами у складі штрафного батальйону довелося пройти шматочок Румунії, Угорщину, аж доки не опинилися в Австрії. Навіть отримав орден Червоної Зірки — за доброго «язика». Після цього всіх переодягли у пристойніше обмундирування і командування розпорядилося перевести нас зі штрафного батальйону до загальної військової частини.

      Але така майже ідилія для мене тривала недовго. Невдовзі викликають до командира полку, на зап'ястя одягають наручники. І починають вимагати, аби я зізнався, що маю прізвище... Ільченко. Я продовжую наполягати на своєму: «Моє прізвище Рибалко». А вони: «Що ти мізки заправляєш? У Києві все розповіси». Так я опинився в київській Лук'янівській в'язниці. Там показали доповідну записку полковника Сєдова, фотографії мої та батьків. На щастя, так, як у гестапо, не били. Але давали шматочок хліба й оселедця, такого червоного, що аж сіль вийшла. Ще й приказують: «Сволоч, здохнеш». А я хліб з'їм, а оселедця не торкаюся, розуміючи, що потім спрага мене доконає.

      Місяця через два військовий трибунал визначив мені покарання — смертний вирок. «Це ж треба — бандера під нашого старшого сержанта замаскувався!» — їхнє обурення не знало меж. Так я опинився у камері смертників. У ній стояла металева кушетка, а вся підлога покрита шаром води — щоб не ставав. І почав відраховувати свої останні дні. Справді згодом мене викликали та вивели на загальний тюремний коридор. Головою впираюся у стінку — руки назад. Уже чую за спиною клацання зброї, але мені здалося, що вона незаряджена. І справді, полякавши мене таким способом, повели до начальника тюрми, який не приховував свого обурення: «Таким сволочам і щастить...». Виявилося, напередодні смертний вирок було відмінено — Сталіну стали доповідати, що через масові розстріли не вистачає людей для роботи. Після цього етапом мене відправили в Красноярськ.

      — У Красноярську ви начебто були причетним до збройного повстання ув'язнених оунівців?

      — Там я опинився разом зі своїм учителем української мови Павлом Журавлем і, на моє переконання, найяскравішою постаттю у національно-визвольному русі на теренах Дніпропетровщини Василем Худенком. Він був референтом у нашому центрі, потім — у Холодному Яру та на Волині, де його видали сексоти. А потрапивши на Колиму, до нашого табору № 3, Василь Худенко створив табірне підпілля ОУН, до складу якого ввійшло четверо вихідців з Дніпропетровщини. Оскільки я працював підривником, то заготував 50 саморобних гранат. Група сміливців роззброїла роту конвою і прийняла бій. Василь Худенко героїчно загинув, знищивши кілька десятків конвоїрів. Не дивно, що у 40—50-х роках його на Колимі знали більше, аніж на рідній Дніпропетровщині. Мені така причетність до повстання коштувала ще чотири роки таборів додатково.

      Звільнення дочекався тільки у 1956-му. Причому рішення про мою реабілітацію ухвалила комісія на чолі з Катериною Фурцевою, міністром культури Радянського Союзу. На всі її запитання я відповідав винятково  українською мовою. Вона ж насамкінець сказала: «Добре. Всё поняла».

«Ти реабілітований у Магадані, а у нас — ні»

      — І ви повернулися до своїх Пологів? Яким чином тоді опинилися у Краснодарському краї?

      — Повернувшись до рідного села, працював бригадиром тракторно-польової бригади. Але страшенно хотілося здобути вищу освіту. Спершу з приятелем задумали вступати у Дніпропетровську — я мріяв учитися на філолога. Але доки доїхали до вузу, там кадебісти сказали пошвидше повертатися назад — мовляв, ти реабілітований у Магадані, а в нас — ні.

      Що робити? Я написав листа сестрі, яка мешкала у Краснодарському краї. Зрештою, вирішив вступати до тамтешнього Інституту народів Північного Кавказу на журналістику. Іспити були досить своєрідними — голова комісії запропонував написати коротке, але резонансне оповідання. Я написав про те, як гарно жити у радянській державі. Так і став студентом майже у сорок років.

      Отримавши диплом, навіть влаштувався на роботу в Дніпропетровську — до редакції газети обкому партії «Зоря». І все було нічого, доки мій паспорт не потрапив до рук коменданта гуртожитку. Збентежений редактор просто з кишені віддав мені зарплату за десять відпрацьованих днів. Я намагався ще поборотися за справедливість у профкомі. Але туди знову ж заявилися кадебісти. «Те, що ти реабілітований, для нас не має значення, бо ти сидів за страшну політику, і в місті всесоюзної оборонної промисловості тобі жити не можна». Один із них запропонував їхати до Першотравенська, міста, що будується. І з 1967-го року я став працювати у тамтешньому «Шахтобуді» — весь час електрослюсарем.

      — І що, жили там тишком-нишком?

      — Так. Привчений протягом усього життя себе рятувати, і тут жив, так би мовити, за законами конспірації. Навіть паспортів у мене було три. Причому настільки себе видавав за правильного, що дехто мене називав ... комунякою. Та ще парторг дивувався: «Гришо, ти такий активний, у газети дописуєш, але коли я намагаюся проштовхнути тебе в депутати, хтось у Павлограді без пояснень викреслює». 

      Коли ж до мене завітали Куделя з Хоботом, усвідомив остаточно, що ховатися досить. І відтоді часто виступаю у пресі, розповідаю про події, в яких брав безпосередню участь. Бо все ж на Дніпропетровщині я залишаюся чи не єдиним учасником національно-визвольного руху.