Василь Шуйський, російський цар.
Унікальний портрет Марини Мнішек львівського митця Шимона Богуша зберігається у Вавельському королівському музеї, що в Кракові. Портрет намальований у Москві. Львів'янин вірменського походження Шимон Богуш, майстер історичних портретів, чиї твори можна побачити в експозиціях багатьох західноєвропейських музеїв, був одним з найбільш яскравих представників Львівської художньої школи.
На портреті у повен зріст зображена незвичайно чарівна жінка, одягнена в дорогу сукню і вся завішана коштовностями. На голові в неї царська корона. У правому верхньому кутку картини намальований двоголовий орел, герб російських царів. Там же зазначена дата: 1606 рік. Під гербом на оксамитовому постаменті — знаменита діамантова «Велика корона» російських царів. Поруч iз нею — скіпетр. Чи не той це страхітливий скіпетр, яким, за переказами, «Цар і великий князь всієї Русі» Іван IV Грозний у 1582 році вбив свого сина Івана, героя Лівонської війни? І, ставши синовбивцею, накликав на свій рід страшне прокляття. Внаслідок чого спадкоємцем трону став недієздатний царевич Федір, який загадково помер, залишившись в історії останнім царем iз династії Рюриковичів.
По лівому боці картини написано: «Марина Мнішек... дружина Дмитра Московського Імператора». Але ж у єрархічному реєстрі російських монархів немає цариці з таким ім'ям. І хто такий Дмитро, названий імператором? Усім відомо, що перший російський імператор проголошений у 1721 році, і ним став Петро І Олексійович (Великий), а до нього всіх російських правителів величали царями або князями. Відповіді на всі ці питання можна одержати, тільки відкривши книгу історії. З неї ми довідуємося, що ім'я Марини Мнішек пов'язане з іменами найяскравіших історичних особистостей того часу. Виявляється, що пані Мнішек була залучена до найбільшої інтриги в історії Росії та Польщі XVII століття. Гравцями в цій інтризі були король Польщі та Швеції Сигізмунд ІІІ Ваза, російські царі Борис Годунов і Василь Шуйський, російські герої Мінін і Пожарський, ватажок народного руху Іван Болотников, царі-самозванці Лже-Дмитрії І та ІІ, козачий отаман Іван Заруцький, запорозькі козаки з гетьманом Петром Сагайдачним, які ледь не захопили Москву.
До інтриги, що тривала більше десяти років і названа в історії «смутні часи», також залучені величезні маси людей та народів Московщини, України (зокрема Чернігово-Сіверщини) та Польщі. Весь цей час Росія, по суті, перебувала у стані кровопролитної громадянської війни, вирiшувалося питання, а чи буде надалі існувати Московська держава? А почалося все з боярської смути в Москві, після смерті Бориса Годунова. Скориставшись тим, що покійний цар не мав спадкоємця (царевич Дмитро був знищений за наказом самого ж Бориса), польський король Сигізмунд ІІІ Ваза захотiв «обрати» на Російський престол свого ставленика, прозваного в народі Лже-Дмитрій. Родзинкою цієї афери мала стати честолюбна й освічена 18-річна галицька красуня Марина Мнішек. Вона народилася приблизно 1588 року в галицькому містечку Самбір у родині впливового воєводи Юрія Мнішека. Напевно, як і всі дівчата її віку, мріяла стати королевою. Тому і погодилась на сумнівну пропозицію вийти заміж за самозванця Лже-Дмитра І і стати російською царицею.
Навесні 1606 року разом iз батьком і численним поштом, до якого входив навіть королівській художник Шимон Богуш, Марина виїхала з Самбора «покоряти» Москву. Після вінчання в храмі Василя Блаженного з самозванцем Дмитром і одночасною коронацією (миропомазанням), вона царювала в Москві всього один тиждень. Потім стався двірцевий переворот і Лже-Дмитрія разом із його судженою було скинуто з престолу. Після ймовірної смерті і таємничого зникнення тіла свого чоловіка Лже-Дмитра І Марина таємно обвінчалася із самозванцем Дмитром ІІ, нібито «пізнавши» в ньому свого зниклого «милого». За допомогою Польщі, Швеції та багатьох прихильників iз Росії вони багато років втримували свою «царську» владу в Твері та понад 20 північноросійських містах, серед яких: Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда і навіть Астрахань. Лише національно-визвольна боротьба, що почалася з народного ополчення на чолі з Мініним та Пожарським, спромоглася скинути панування «царя-самозванця».
Після смерті Лже-Дмитрія ІІ Марина Мнішек поклала всі надії на свого сина і свого нового «оборонця», козачого отамана Івана Заруцького, який мріяв стати фаворитом при «Московській Імператриці Марії». Але, як відомо, все склалося інакше, і влітку 1613 року, втративши всіх своїх шанувальників і навіть власного сина Івана, Марина потрапила у полон до росіян. Вона померла в одиночному ув'язненні, коли їй виповнилося лише 25 років. Утім вона все ж пережила свого «коронного» суперника, російського царя Василя Шуйського, зрадженого та відданого своїми ж боярами королю Сигізмунду ІІІ Вазі. Шуйський безславно помер у польському полоні у Варшаві.
Але зі смертю Марини не скінчилися «смутні часи». Навпаки, смута спалахнула з новою силою, охопивши лівобережні українські землі. До конфлікту долучилися запорозькі козаки. Запорожці виступили на боці поляків, на підтримку сина Марини Мнішек «царевича Івана». Восени 1618 року вони почали стрімкий наступ на Москву, захоплюючи дорогою російські міста. Ця несподівана обставина налякала як росіян, так і союзних із запорожцями поляків. Тому вони поспішили укласти мирний договір з Московщиною. Лише польсько-російське (Деулинське) перемир'я врятувало Москву від розгрому, коли у жовтні 1618 року 20-тисячне військо запорозьких козаків на чолі з легендарнім гетьманом Петром Сагайдачним стало осадою під стінами «білокам'яної». А московські воєводи утекли з міста, тому що, за словами місцевого літописця, «на них напав великий жах».
Хто ж була насправді Марина Мнішек — цариця чи авантюристка? На ці питання є різні відповіді, але одне безперечно, що Марина, хоч і недовго, таки була московською царицею. Адже вона офіційно коронувалася в московському Кремлі й цілий тиждень протрималася на російському троні. Їй присягнули на вірність усі московські бояри, в тому числі й майбутній російський цар — Василiй Шуйський. Чи була вона авантюристкою? Безумовно, так! Адже не кожна, навіть дуже честолюбна, жінка, насмілилася б на такий сміливий крок, із постійним ризиком для життя. І це заради фантастичної мети, до якої вона йшла все своє коротке життя, незважаючи на втрати і загибель трьох своїх чоловіків і малолітнього сина.
Таку ось бурхливу історію може повідати стародавній портрет. Невідомо, коли саме Шимон Богуш написав його. Під час Марининого царювання чи під час вигнання? Для нас, сучасників, важливо те, що придворний художник славнозвісної львівської художньої школи, галичанин вірменського походження Шимон Богуш, «посвячений» у таємниці польського королівського двору, в одному портреті зумів правдиво відобразити мить історії і донести її нащадкам. І якби здійснилася тоді заповітна мрія честолюбної галичанки Марини, виражена в цій картині, хто знає, як повернулося б надалі колесо всесвітньої історії...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
