Володимир Кучинський: Бездарність у нашому театрі існує тому, що існує страх

      Цьогоріч Львівський театр імені Курбаса отримав статус академічного. Дізнатися, якими вигуками зустріли цю новину «курбасівці» і чи мав місце процес «кидання чепчиків у повітря» мені, чесно кажучи, не вдалося. Люди там виявилися занадто скромними, до того ж, цей статус вони сприйняли, у першу чергу, як реальну можливість зробити свій театр ще кращим,  цікавішим, ще більш естетським та інтелектуальним. Уперше це бажання було зафіксоване ще у 1988-му, коли Володимир Кучинський разом iз товаришами створили у Львові Театр імені Курбаса. І як складно не було, але за майже двадцять років воно не лише не зникло, а й посилилося. Не в останню чергу і через те, що художній керівник театру  Володимир Кучинський завжди мав далекоглядні, сміливі, а подеколи навіть революційні плани.

«Фінансування — це наше постійне гальмо, наша вічна проблема»

      — Пане Володимире, минулого року ви приїхали до Києва ставити виставу «Посеред раю на Майдані» у Театрі імені Франка. Особисто у мене була така підозра, що це — початок нового, столичного етапу вашого творчого життя. Адже до цього була заява про звільнення за власним бажанням із посади художнього керівника Театру Леся Курбаса, та й можливостей для роботи у Києві більше... Але відразу ж після прем'єри в Українській драмі ви якось дуже швидко повернулися до Львова...

      — Бо і тут також тоді випускав прем'єру, виставу Ma-na Hat-ta за радіоп'єсою Інгеборг Бахман «Добрий бог Мангеттену». Тобто майже одночасно випускав два спектаклі.

      — Який у вас тоді був активний творчий період! А як зараз?

      — Ідей, бажання і задумок вистачає завжди. Але, як завжди, важко з фінансуванням. Фінансування — це наше постійне гальмо, наша вічна проблема. Для того щоб дістати хоч якісь кошти, треба витрачати дуже багато сил. А особливо у Львові, де такі поняття, як «меценатство» та «спонсортво», ще не дуже розкручені.

      — Цього року Театр Леся Курбаса отримав статус академічного. Можливо, і фінансові проблеми відтепер вирішуватимуться жвавіше?

      — Поки що цей статус лише на папері — ми його отримали зовсім нещодавно. Але зміни в театрі відбуваються. Потрібна нова сцена, власне, заново створюється сам театр. Із основого складу акторів, з якими ми починали у 1988 році, залишилося зовсім небагато — це справжні бійці, які прийшли вогонь, воду і мідні труби. Тож те, чим я зараз займаюся, можна назвати створенням нового театру.

      — Створюєте кількісно, чи суть та ідея Театру Курбаса також зміняться?

      — До нас приєднуються мої студенти з акторського та режисерського курсів Національного університету імені Франка. З минулого курсу я був ладен усіх взяти, та доля розпорядилася по-своєму... Але зараз у Львові й театрі почався новий час, нова історія починається у Львові, і в нашому театрі — також. Окрім моїх студентів — з минулого курсу прийшло четверо, — до театру приклеюються й інші люди, Наталка Пархоменко, наприклад. Зараз випускаються дванадцять осiб, тож у нас знову очікується поповнення. Принаймні те, що відбувається в Театрі Курбаса зараз, — це вже зовсім нова історія.

      — А роботи у театрі новобранцям вистачає, чи вони поки що придивляються?

      — Ну це ми до них придивляємося. А вони вчаться і пробують себе артикулювати — хто вони, що вони? Через них пробує артикулюватися театр.

«Мене завжди цікавило щось більше, ніж те, що на поверхні»

      — І не просто театр — а театр тепер уже академічний. А що ви відчули, коли дізналися про присвоєння цього статусу Театру Курбаса? Взагалі, це важлива подія, чи для вас важливіше, скажімо, отримати чергове гран-прі на якомусь престижному фестивалі?

      — Це дуже важлива подія. Бо вона має один простий бiк. Театр Курбаса всі роки існував як театр-вигнанець, існував усупереч, а не завдяки. Вистави випускали в дуже складних умовах. Звичайно, країна сама переживала непрості, особливі часи, а ми були вигнанцями по відношенню до країни-вигнанця. Такі собі вигнанцi в квадраті... Ось так, усупереч, і складалася історія Театру Курбаса. А потім було визнання через Шевченківську премію — минулого року, тепер —  присвоєння статусу академічного. Я дуже сподіваюся, що це справді перехід із ситуації вигнанця, андеграунду тощо в ситуацію легітимну. Сподіваюся, що час легітимного існування для нас таки настане. Коли ми працюватимемо не в умовах, коли треба все перемагати, витрачати масу сил не відомо на що, а умови ці нарешті стануть комфортнішими. Тренінг на виживання вічно тривати не може. А тепер працівники театру хоча б отримуватимуть за свою роботу більш-менш прийнятну зарплатню. Це важливо. А той період утвердження, виживання, я дуже сподіваюся, закінчився. Далі може бути або історія легітимна, або мають люди розійтися, або якийсь інший варіант. До речі, у той момент, коли мені вже здавалося, що треба розходитися, театр отримав Шевченківську премію, статус. Нам наче сказали: не розходьтеся, краще робіть свою нову історію.

      — Театр Курбаса фінансує місто?

      — Так. Це такий театр найменшого штату, найменшої дотації... До речі, лише новий статус дав нам шанс на майбутнє, бо так, як ми існували до цього, існувати просто неможливо.

      — Мабуть, присвоєння статусу академічного для Театру Курбаса в сезоні 2006—2007 стало найвизначнішою подією. А що цікавого і важливого цього року було у вас ще?

      — Ми отримали два призи на фестивалі «Контакт», що проходив у Могильові, куди возили виставу  «Чекаючи на Годо».  Ми мали великі гастролі у Вітебську. Колись, років з п'ятнадцять тому, ми вже гастролювали у цьому місті і нас там досі пам'ятають. Нам розповідали деякі  подробиці з тих гастролей, про які я вже й сам забув.... Це навіть такий своєрідний відрізок історії нашого театру — ми приїжджаємо з останніми спектаклями, а нам розповідають про наші перші вистави. Але з приводу гран-прі — мене завжди цікавило щось більше, ніж те, що на поверхні. Оскільки всі ці нагороди стали можливими завдяки роботі, що відбувалася протягом довгого часу. Більше того, йдеться не лише про одну конкретну виставу, а про цілий блок вистав філософського, інтелектуального театру.

      — Завдяки цим виставам ви зажили слави театру, що не має аналогів в Україні.

      — Так, бо ніхто більше не ставить на сцені творів Сковороди, Стуса, Платона...

      — У Театрі імені Лесі Українки є вистава про Стуса...

      — Це більше вистава про Стуса, а не за Стусом. Але наш театр був першим, хто ставив Стуса, і наша драматична симфонія за поезією Василя Стуса «Марко Проклятий, або Східна Легенда» отримала дуже багато нагород на міжнародних фестивалях. Уся вистава — це слова і думки Стуса, які ми лише структурували. А ставити Скороводу в оригіналі собі також ніхто не дозволяє — мається на увазі, твори. Були спроби про нього чи за мотивами, але поставити в оригіналі філософські праці Сковороди — це ми зробили єдині. І знову ж таки, це першопрочитання, відкриття було дуже успішним. Ці вистави ми грали в блоках на міжнародних фестивалях, і вони скрізь виглядали справді дуже сильними, я ними дуже пишаюся. Водночас було багато вистав, які, можливо, не є такими вишукано-інтелектуальними, але вони також міцні, добротні. Тож я до того, що будь-яке гран-прі не є заслугою чогось разового — це великий, достойний шлях.

      — Як ви відчуваєте, подальший шлях Театру Курбаса буде таким же достойним і великим?

      — Ми зараз починаємо нове діло, треба прагнути, щоб воно було цікаве, сучасне, якісне, щоб трималося на такому ж високому рівні. Про театр, про колектив я говорю як про діло. Попереднє діло існувало двадцять років — я ним пишаюся. Зараз — час  створення нової країни, нової культури, нової спільноти. І в цьому контексті створюється нова формація нашого театру — будуть нові ідеї, нові обличчя.

      — Нова країна до вас ставиться прихильніше? І чи почала нарешті міська влада звертати увагу  на театр?

      — Влада на себе почала звертати увагу. Бо раніше вона нічого не могла зробити. Я хоч і мав дуже круті претензії до неї відносно театру, але насправді нічого інакшого і бути не могло. Для того щоб почати займатися театром, суспільство мусить само одужати, оздоровитися. Коли складно в суспільстві — з'являється багато нерідних дітей. Театр Курбаса був наче й рідною, а водночас і нерідною дитиною — він творився в іншому часі. Йому давали можливість не померти, але ним не займалися. А не займаючись дітьми, ми не займаємося собою. Потім приходить час, коли люди таки починають замислюватися про майбутнє, а піклуючись про дітей, вони піклуються  про себе також, і навпаки. Так само працює і суспільство по відношенню до театру. У країні дуже швидко все міняється. Як би ми не нарікали, але час змінюється швидко, і треба встигнути створити живий організм, котрий буде артикулювати новий час. А професіоналів насправді небагато. Але я думаю долучати до цього процесу друзів. Як тільки з'являться можливості, щоб ця територія зажила, я залучатиму всі можливі сили. Бо якщо в минулому я був і актором, і режисером, і художнім керівником, і директором — хоча, якщо чесно, мені все це подобалося — то тепер я більше виконую функції художнього керівника, і мені треба  це організувати, забезпечити цю художню частину. Слава Богу, маю побратимів, які працюють над цим разом зі мною.

«Художники — попереду часу»

      — До речі, про часи, які змінюються на краще. Чи вірите ви, що вони коли-небудь стануть такими гарними, що повернуться наші видатні митці, які поїхали за кордон шукати кращої творчої долі?

      — Не вірю. Може, на якийсь разовий проект, але назовсім — ні. Хоча припускаю, що колись повернеться Андрій Жолдак — рано чи пізно знайдеться театр, який його покличе. Андрій, звичайно, в будь-який театр не піде, накидає оком на певні театри. Можливо, інтереси його і якогось театру поєднаються й вони знайдуть спільну мову. До речі, в харківському Театрі iм. Шевченка, я вважаю, це поєднання було дуже добрим. Інша штука, що час не настільки швидко біг, щоб наздогнати Жолдака. Та й узагалі, художники, вони, як правило, попереду часу. Художник дивиться вперед. А суспільство поки пережує те, що йому пропонують, проходить деякий час. Відносно масового повернення інших, то я думаю, що його не буде. Навіть якщо хтось повернеться, то треба дуже багато сил, щоб почати жити в цій країні, щоб задовільнятися тим, що тут є, задовiльнятися невеликим. Адже завжди хочеться більше можливостей, ніж ти маєш. Мусиш шукати якесь русло, яке б могло живити і тебе, і людей, що навколо тебе. Свого часу я відмовився від пропозиції виїжджати. Можливо, певний час і шкодував за цим, а можливо, і не шкодував. Але я залишився, а людям повертатися... Мої ж однокашники, які створили цей підйом кінця вісімдесятих, вони вже особистості, які реалізувалися. Їм починати заново — це не так просто.

      — Українські ж театри тим часом запрошують іноземних режисерів... Один лише Лінас Зайкаускас власними виставами збагатив афіші кількох київських театрів. Ці запрошення — від бажання урізноманітнити стиль, репертуар, чи вони все ж таки продиктовані браком професійних режисерів в Україні?

      — Якщо чесно, мені ця практика дуже подобається. Ситуація не може бути замкненою. Особливо зараз. У Театрі імені Франка працює досить багато українських режисерів, при цьому Ступка веде переговори й з режисерами з інших країн. Тому там  з режисурою склалася нормальна і відкрита ситуація, хоча Національний театр для цього, звісно, має таки більше можливостей. А ми всі отримуємо картину того, як «звучать» українські режисери, молоді і не дуже, і як звучать режисери запрошені.

      Ситуація у «франківців» мені дуже подобається, але ситуація, що склалася з режисурою в Театрі на Лівому березі, вона мені ближча. Я люблю педагогіку. І тому мені дуже імпонує Митницький, який у цьому театрі працює і як педагог. Як на мене, це два великих театри, які на сучасному етапі розвиваються більш-менш успішно.

      — А якщо говорити про театри невеликі, кого б ви відзначили серед них?

      — Авторський театр Влада Троїцького. Він не лише утримує цей театр, як свою приватну справу, а й заявляє про себе як про людину культурну і далекоглядну, запрошуючи до постановок видатних майстрів. Усі ми пам'ятаємо і захоплюємося його тривалою співпрацею з Володимиром Оглобліним. Я не дуже володію ситуацією в інших приватних театрах, але досвід і політику Троїцького вважаю досить успішною. Театр Курбаса час від часу також пробував запрошувати режисерів, але у нас на це, як правило, ніколи не було коштів.

«Ми — «Васільєвські діти лейтенанта Шмідта»

      — Володимире, ви можете назвати п'ятірку українських режисерів, на яких український театр зміг би розраховувати майбутньому? Тих, хто забезпечить йому це майбутнє?

      — Якщо я назву своїх друзів, то це, мабуть, буде некоректно. Але з іншого боку, вони є моїми друзями, окрім усього, ще й тому, що в них я бачу момент перспективи та подальшого розвитку. Мені близькі Андрій Жолдак, Влад Троїцький, Володимир Клименко, який є драматургом, режисером і взагалі людиною театру, яка мені дуже імпонує, у нас з ним давні творчо-дружні стосунки. З усіма, кого я називаю, маю домовленості про те, що як тільки з'являться кошти — вони всі у нашому театрі ставитимуть вистави, бо ці люди  дуже близькі мені по духу. Ми з ними — режисери приблизно однієї школи, що вийшли з одного кубла «Васільєвських дітей лейтенанта Шмідта» і розмовляють однією мовою. А що стосуюється людей, які пробиваються своїм шляхом, то тут мені складно говорити, я не знаю, наскільки вони захищені школою. Мені дуже подобаються вистава «Дрібний біс» Одинокого, спектаклі Діми Богомазова, «Ромео і Джульєтта» Олексія Лісовця, особливо перша дія... Але про їхній шлях взагалі мені говорити складно, бо я не так багато бачив. Жолдака, Троїцького, Клименка я розумію краще, це люди, які служать культурі, а не люди якоїсь мистецької фортуни. Це служаки, які обрали собі діло і роблять усе для того, щоб воно складалося. Мені би хотілося, щоб школа, яка базуються не на разовому продукті, вкоренилася в Україні.

      — Ви так захоплено говорите про театр. А є в українському театрі щось таке, що вам принципово не подобається, що вас категорично обуруює?

      — Безгрошів'я — це раз. А по-друге, страшенний страх театрів, які досі не можуть перейти на контрактну систему. Розумію, що цей страх викликаний умовами. Але це замкнене коло треба розірвати.

      — Про яке замкнене коло ви говорите?

      — «Я боюся, бо не знаю, що я можу. А не знаю, бо нічого не створюється. Нічого не створюється, бо нема відкритої системи контрактів. А її немає, бо я боюся». І далі по колу, яке треба розірвати, бо воно порочне. Це образа для всього українського театру. І бездарність в нашому театрі існує тому, що існує страх. Бездарність дорівнює страхові і навпаки. І я шукатиму всі шляхи, аби по закону розірвати це порочне коло старої дурнуватої системи. До речі, повертаючись до оновлення театру. Ми зараз робимо новий проект, який називається «Академія гри». Назва самого театру, напевне, залишиться: Львівський академічний театр імені Курбаса, приберемо, мабуть, лише визначення «молодіжний». Але «Академія гри», можливо, також якимось чином буде присутня в назві, можливо, так ми назвемо велику сцену, якщо вона у нас нарешті буде.

      — У чому ж полягатиме сенс словосполучення «Академія гри» в контексті  Театру імені Курбаса?

      — У тому, щоб перетворити творчість на постійне навчання з допомою практики. Актори спочатку вчаться як студенти, потім продовжують  вчитися як молоді фахівці, потім далі... Тобто це своєрідна система «майстрів-підмайстрів». Така система існувала у Львові в цехах. Цех — як школа. Спочатку — учень, студент, потім вони грають у виставах, потім починають вести якісь проекти, як актори, режисери, з часом вони стають підмайстрами, а потім і майстрами. Актор першої чи другої категорії — це ніщо, це усвідомити неможливо. Можливо, певна градація в цьому є, але не більше. Народні чи заслужені — це зрозуміло, це як певне гран-прі, як букет квітів. Але сама система повинна працювати чітко, вона повинна бути зафіксована в театрі, і законів цієї системи треба дуже чітко дотримуватися. Бо через недотримання «законів цеху» театри просто-напросто  гинуть.

      — Що ви маєте на увазі?

      — Те, що майстрами роблять людей, які не мають на це права, які навіть не мають школи. У нашому театрі така система працювала, і я хочу вдосконалювати її і в оновленому театрі також.  І взагалі, дуже хотів би, щоб її нарешті визнали всі театри.

«Нездари нарікатимуть завжди, назалежно від віку»

      — Можу зразу спрогнозувати, що акторам передпенсійного віку всі ці контракти і системи навряд чи сподобаються. Зрештою, не всі вони — визнані таланти, а, даруйте за прозу життя,  до пенсії допрацювати треба.

      — Це все дурниці. З одного боку, ми не навчилися провокувати молодь на свій розвиток, а з іншого — не навчилися цінувати майстрів. Ми в театрі співпрацювали з Адою Роговцевою, з Ларисою Кадировою, з акторми харківського театру «Березіль»... Мені подобається, коли в театр приходить людина хоч і не молода, але віддана мистецтву. Мені це зажди подобалося, бо насправді це дуже красиво. Історія Влада Троїцького та Оглобліна — це неймовірно красива історія. Нездари завжди будуть нарікати, в якому б віці вони не були. В молодості вони скаржаться на те, що їм не дають роботи, не дають ролей, в старшому віці — ще на щось... Це хронічно незадоволені люди. А хтось, навпаки, завжди залишається вдячним, навіть за найскладнішої ситуації у людини світяться очі, вона робить свою справу і черпає в ній своє натхнення.

      — А ким із старших ви захоплюєтеся?

      — Ступкою. Він здатен на крок, на який хтось інший не наважиться протягом усього життя. Сміливий крок, відвертий, настояти на чомусь своєму, зробити крутий поворот у житті — це Богдану Сильверстровичу під силу. І при цьому поруч стільки молодих, які просто пасують перед крутими віражами, які просто не здатні на безшабашні кроки назустріч життю, назустріч творчості. Я страшенно захоплююся Адою Роговцевою, яка змогла піти із свого театру. З театру, який їй належав по праву — вона була його зіркою, його візитівкою. А вона взяла й пішла. Це справді відважний крок, за який я схиляюся перед нею. Для того, щоб залишатися живим, треба хоч колись робити такі кроки. Так що справа не у віці. Я взагалі спостерігаю таку тенденцію, коли людина вже на схилі літ і їй нема чого втрачати — вона здатна на вчинок. Інша справа, що вона з іншого часу, і прочитати цей час їй важкувато. Але якщо її взяти за руку і повести — то вона буде безмежно вдячна. Талановиті люди живуть за своїми законами.

      — Вам, керівникову Театру імені Курбаса, не можу не поставити запитання про  Курбаса, 120-річчя з дня народження якого ми відзначаємо цьогоріч. Хоча запитання це, мабуть, буде риторичним: вам подобається, як Україна вшановує цю дату?

      — Ой, яке там вшанування! Чогось такого, щоб справді сподобалося, якоїсь достойної Курбаса події я так і не побачив. Звісно, треба було провести солідний фестиваль. Ми пробуємо щось зробити, думаю, це буде десь у вересні. Але то буде фестиваль Театру Курбаса, на який зберуться люди, що працювали у нас в театрі, а зараз мають свої проекти. І ця подія буде не такою масштабною, на яку заслуговує Курбас. Фестиваль Курбаса має бути дуже престижним і дуже крутим, у якому мають взяти участь імениті колективи, як українські, так і європейські. Насправді рідко яка культура може пишатися таким досконалим майстром, яким був Курбас. Людиною, яка увібрала у себе квінтесенцію національної та європейської культури.
 

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Кучинський

      Режисер, засновник та художній керівник Львівського академічного театру імені Курбаса. Навчався у Марка Захарова та Анатолія Васільєва (ДІТМ, Москва). Автор вистав «На полі крові», «Камінний господар», «Апокрифи» (за Лесею Українкою), «Між двох сил» (за Володимиром Винниченком), «Сни», «Забави для Фауста», «Ілюзії»  (за Федором Достоєвським), «Благодарний Еродій», «Наркіс» (за Григорієм Сковородою), на театральній сцені ставив поезії Богдана-Ігоря Антонича, Василя Стуса та iн. Багаторазовий лауреат престижних міжнародних конкурсів.

      Педагогічна діяльність Володимира Кучинського: театральна студія при Театрі імені Курбаса, майстер-класи у Харкові, Києві, Севастополі (Україна), Москві, Санкт-Петербурзі (Росія), Нью-Йорку, Бостоні, Філадельфії (США), Понтедері (Італія), курс лекцій у Колумбійському, Пенсильванському університетах, керівництво акторськими та режисерськими курсами у Національному університеті імені Івана Франка (Львів).

      Лауреат Державної премії ім. Леся Курбаса.

      Лауреат Національної  премії імені Шевченка.

      Заслужений діяч мистецтв України.