Віншування для київських господарів. (Фото Євгенії ШЕВЧЕНКО.)
На Святвечір в українських оселях запалюють свічку, ставлять її у горня з зерном. Вогник свічки поєднує «мертвих і живих», адже в цей вечір чекають на душі всіх: і тих, xтo утонув чи помер на чужині. Згадують загиблих на війнах, від голодоморів. Загалом, зимові ритуали нагадують нам поминальні обряди. За уявленнями, померлі предки в цей час відвідують домівки родичів і перебувають там упродовж усього святочного періоду.
Святвечірні страви — символічні. Не тому, що їх мало чи ними не можна наїстися, а тому, що вони символізують єднання роду. Для їх приготування беруть плоди з городу, саду й поля, які вирощували і споживали наші пращури упродовж століть і тисячоліть, — капусту, моркву, горох, часник, сливки, яблука. У різних регіонах України готують різні пісні страви, різну їх кількість, а от спиртного не вживають зовсім. Найпоширеніше число страв — 12. Основні й обов'язкові для всіх — кутя і узвар. Зернини куті порівнюють із зорями в небі або з людськими душами. Хлібне зерно — це найдавніший пожиток людини, археологи свідчать, що злаки були відомі давнім людям на теренах сучасної України ще у 5 тисячолітті до нашої ери. Зерно здатне довго зберігати життя і відновлювати його, примножуючи, — умирати задля народження нового. Ланцюжок «насіння — рослина — насіння» складає вічний колооберт неcкінченного життя. Християни вірять, що хлібне зерно символізує для нас Христа — той Хліб, що сходить з неба і дає життя світу. Дідух (різдвяний сніп) і навіть вічнозелена ялинка (яку, за традицією, оздоблюють яблучками і коржиками) також символізують єднання поколінь і життя вічне.
За святвечірнім столом залишають порожнє місце, ставлять там миску і ложку. Це для душ, для подорожнього, самотнього чи убогого, якого годиться запросити почастуватися. Христос народився в убогій стайні, був подорожнім, це місце — і для Нього. До вечері сідають, коли з'являється перша зірка — знак Віфлеємської зорі, яка сповістила про народження Ісуса і привела до Нього пастухів і трьох царів.
«Різдво в моїх батьків було найбільше свято, — розповідає 69-річний Антон Лазаревич із Рівненщини. — Я був ще маленьким, батько ходив до костьолу, і перед вечерею роздавав нам оплатки — пласке печиво у вигляді вафлі. Мама казала, що треба приготувати 12 пісних трав на Святий вечір. Під скатерть біленьку (такі кутасики висіли по краях) стелили сіно, пригадую, поставиш тарілку чи кухоль — то хилиться. А на другий день сінце збирають і дають худобі у ясла. Батько казав, що робимо так тому, що Ісус Христос народився у яслах, на сіні». А страви на святу вечерю були такі: кутя, узвар, борщ із вушками, а вушка ті — з грибами. Ламанці з маком — тоненькі коржики з пісного тіста, які ламають (тому й ламанці) і заливають тертим маком. «Беруть макітру, труть, труть, — каже Антон Павлович. — Я навіть сам тер, крутив-крутив макогоном, та не так, як треба було, і побив макітру... Мати дала лупня!». 94-річна Анастасія Федоряка з Пархомівки на Харківщині розповіла, що за її дитинства на Святвечір варили узвар, кутю і ставили на покутя. Варили капусняк, пекли рибу і пироги з капустою, з квасолею, з буряком і калиною. Марія Зінченко з Єпіфанівки на Луганщині згадувала, що у них удома на лавку стелили сіно і просто на нього ставили миску з кутею і глек з узваром. На столі обов'язково мерехтіла свічка. «Баба варила кутю із пшениці, і ми справляли Святий вечір, тільки так, щоб ніхто не знав, — каже бабуся Марія. — Ходили й колядувати, тільки ж загадуєм: до отого підем і до отого, щоб нас не продали, бо у школі, як дізнаються, що то буде?». У школі ж «гуляли йолку»: «стішки» вчили, танцювали — під балалайку, під гітару. Обов'язково були Дід Мороз і Снігуронька».
«Підійдем під вікно: «Добрий вечір до хати, дозвольте колядувати!» — згадує 70-річна Ольга Шиманська з села Острівськ на Рівненщині. — Хазяйка виходить на поріг: «Заходьте!» Зайдемо, поколядуєм. А вона нас вгощає. «За тим словом, — подякуєм, — святкуйте з Богом!» Розвернемся та й підем». Колядок навчалися від старших, як розповіла бабуся Ольга, — «будь-які пісні, колядки йдуть від предків. От, баба моя співала, або мати, то передавали дітям». У Cвятвечір діти, за звичаєм, носили вечерю хрещеним, бабусі з дідом. У кожній хаті, куди приходили маленькі родичі, принесені ними святкові страви обмінювали на свої. Ще й давали горіхів, яблук, цукерок. Цей звичай поєднував у спільній святій вечері увесь рід. «Носили вечерю хрещеним, дядькам-тіткам, — згадує 89-річна Василина Хлібкова з Харківщини. — Обдаровували нас гостинцями, пряниками у формі коней, панянок. По такі пряники їздили у Сватову, в Ізюм. Діти й тепер ходять, готуємо для них цукерки і гроші. Хоч і мало отримуємо, а треба дати».
Кутя буває ячмінна і пшенична. Ячмінь варять, як звичайно кашу. Заливають потім юшкою. З пшениці готують так: зерно перебирають, просушують, запарюють гарячою водою. Можна залити водою на ніч. Вранці варять на малому вогні, додаючи холодну воду, щоб не розварилася. Окремо готують юшку: труть мак, заливаючи його узваром із медом, додають товчені горіхи, родзинки. Перед вечерею кашу змішують з юшкою.
Перебрані й добре помиті сушені фрукти і ягоди (яблука, груші, сливи, вишні) залити водою, додати меду, закрити кришкою і варити протягом 3-4 годин. Коли фрукти стануть м'якими, узвар поставити в холодне місце для настоювання.
0,5 кг квасолі, 300 г чорносливу, цибулина, 2-3 ст. ложки олії, сіль, цукор.
Попередньо намочену у воді квасолю зварити так, щоб вода википіла. Під кінець варіння посолити. Окремо зварити в малій кількості підсолодженої води чорнослив. Перед подаванням вимішати квасолю з чорносливом, посолити за смаком, викласти в полумисок і полити присмаженою на олії цибулею.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
