Кожному своє. Генеалогічне древо

      Не всім, звісно, випало на долю родичатися з відомими людьми, як це сталося з кандидатом технічних наук Уляною Скальською (дівоче прізвище — Головацька, з тих Головацьких, що й один із засновників «Руської трійці»), і не кожній українській родині судилося мати власний герб, проте, вважає дослідниця-ентузіаст, кожен може докопатися до найглибших коренів свого генеалогічного древа і дізнатися, чим займалися його предки хоча б століття-два тому. «Це неймовірно цікаво, — стверджує пані Уляна. — Коли я збирала матеріали для книжки про свого дідуся — отця-каноніка Антонія Казновського, знайомі дивувалися, куди я поділася, що мене ніде не видно? А я поринула у зовсім іншу епоху і ніби заново пережила казкові епізоди свого раннього дитинства. Переді мною, як у документальному кіно, із підсвідомості випливли тогочасні постаті, оселя доньки Миколи Лепкого — середнього брата Богдана Лепкого, дідусева плебанія (обійстя греко-католицького священика. — І.К.) із найдрібнішими деталями інтер'єру».

Свідомі та освічені виростали і в лісі, і в плебанії

      — Пані Уляно, ваше дитинство припало на тридцяті роки минулого століття. Тоді вам, звісно, було не до суспільно-політичних оцінок, і все ж, можливо, знаєте відповідь на запитання, як у тих жорстоких умовах польських репресій галичанам вдавалося не тільки зберігати свою українськість, а й активно готуватися до боротьби за державну незалежність?

      — На мою думку, цьому сприяли високий рівень національної самосвідомості й висока освіченість. Проілюструю таким прикладом. Мій дідусь Тома Головацький був цісарським лісничим і до виходу на пенсію мешкав із сім'єю по віддалених не лише від великих культурних центрів, а й населених пунктів лісничівках. У них народилося дванадцятеро дітей, хоча з різних причин не всі вижили. Так ось, дідусева дружина там, у лісі, самотужки навчала своїх дітей аж до четвертого класу, і вони за рівнем знань нічим не поступалися одноліткам, котрі ходили до офіційної школи. Дідусь створив для цього всі умови: зібрав колосальну бібліотеку, в якій, зокрема, були представлені майже всі кращі зразки світової літератури в перекладі — підкреслюю — українською мовою. Туди, в лісову глухомань, регулярно надходили майже всі україномовні періодичні видання, приїжджали на відпочинок відомі українці, зокрема Іван Франко із сім'єю. Завдяки цьому досягався високий рівень освіченості й патріотизму. Це було кредо тодішньої української інтелігенції.

      — Ви походите із знаного священицького роду. Чому, на вашу думку, саме із галицького духовного середовища зазвичай виходили найвідоміші українські патріоти першої половини ХХ століття, зокрема Степан Бандера, Роман Шухевич, Богдан Лепкий, у боротьбі за незалежну Україну молодими загинули всі діти — три сини і три доньки — рогатинського священика Василя Німого. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати...

      — Тому що духовенство тоді мало незаперечний авторитет серед населення, було носієм просвітництва та державницьких ідей, а дехто із душпастирів навіть брав безпосередню участь у національно-визвольних змаганнях. Саме тому з приходом «совєтів» жорстоких переслідувань зазнали не тільки окремі греко-католицькі священики, а й була знищена вся УГКЦ. Підтвердження цьому — в архівних матеріалах та документальних свідченнях, віднайдених, зокрема, і мною при підготовці до друку книги про мого дідуся Антонія Казновського. Знаєте, за що 80-річного отця-каноніка заарештували, засудили і відправили в Маріупольський (Жданівський) концтабір, де він невдовзі і почив у Бозі?

      «Підсудний Казновський, — цитую за оригіналом фрагмент вироку Яремчанського народного суду Станіславської (Івано-Франківської) області від 25 червня 1958 року, — являючись священиком-уніатом, при допомозі підсудного Косила, який виконував роль дяка, не маючи законного дозволу від органів державної влади, починаючи з грудня 1954 року до цього часу, самоправно проводять богослужіння та відправляють різні релігійні обряди в хаті Казновського, не дивлячись на заборону місцевих органів». Тільки в цьому полягав його злочин перед радянською владою, яка лише безсовісно декларувала свободу совісті.

      Перенести тлінні дідусеві останки з Маріуполя і захоронити їх у Дорі, біля Яремче, з найвищими духовними почестями нашій родині вдалося лише навесні нинішнього року. До цієї знакової події , на щастя, я встигла видати про нього  книгу спогадів, документів та листів.

      — Священицькі корені за радянської влади особисто вам не створювали бар'єрів перед кар'єрним зростанням? Чи сталінський принцип «Діти за батьків не відповідають» поширювався і на Галичину?

      — Ще і як відповідали. Коли в 1951 році я вступала на хімічний факультет Львівського університету, то в анкеті написала, що мій батько — бухгалтер лісокомбінату. Інакше марно було сподіватися пройти конкурс при 12 претендентах на одне студентське місце. На третьому курсі стало відомо, що я — донька священика. Негайно зібралися курсові збори. Аби залишитися студенткою, мені треба було зректися батька або дати атеїстичну клятву: «Не вірю в Бога». Я відповіла, що люблю свого тата і вірю в Бога. Весь курс проголосував за те, щоб виключити мене з університету. Зібрала манатки і поїхала додому. Та через два тижні зі Львова прийшла телеграма, аби поверталася на навчання. Певне, цьому посприяв ректор університету професор Лазаренко, а може, за мене вступився і відомий історик Іван Крип'якевич, бо його старший син Петро-Богдан був моїм науковим керівником. Через те що я не захотіла вступати в комсомол, мене позбавили золотої медалі по закінченні середньої школи, за відмову стати членом КПРС не дали можливості захистити докторську дисертацію, яка вже була готова. До виходу на пенсію працювала у нафтогазовій промисловості.

Чим більше українських родинних гербів — тим сумніше північному сусідові?

      — Біля вашого робочого столу (пані Уляна на громадських засадах з 1992 року очолює в Івано-Франківську Клуб української інтелігенції імені Богдана Лепкого. — І.К.) висить, як ви вже казали, кольорова копія родинного герба. Що символізує цей геральдичний витвір, який вочевидь тішить самолюбство його власниці?

      — Звісно, приємно усвідомлювати, що предки належали до родовитої шляхти (так іменувалася привілейована верства населення в Польщі, Литві, на українських та білоруських землях, що входили до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої). Але то не так важливо, був чи не був герб у роду, головне — лиш би люди були достойні. Аби бути точною, зацитую переклад опису герба, взятий із «Гербовника Польського» Каспера Нєсєцького: «Ріжок мисливський чорний, оправлений в золоті прикраси-деталі, в червоному полі з прив'язанням, на вершині якого повинен бути золотий хрест, а на шоломі три страусові пера. Отриманий з такої оказії: Лицар з роду трьох мисливських ріжків, будучи гетьманом у князя Мазовецького в битвах проти прусаків, до гербу свого прийняв одного мужа, котрий у цій оказії героїчно боровся з ворогом і чимало допоміг йому до перемоги, однак надав йому в гербі тільки один ріжок. Інші розуміють, що цей герб принесений до Польщі з Німеччини. Проте в Ціхановській землі здавна цей герб успадковували родаки на маєтностях Сухекомнати, від яких і герб набув назву».

      Говорити зі стовідсотковою впевненістю про належність саме цього герба роду Казновських неможливо, поки не будуть встановлені деякі документально не підтверджені ланки родовідного ланцюга. Поки що вони заповнені родинними переказами. Цікаво, що співвласником того герба вважається і рід Скальських, що походить із Радома ( за іншою версією — з містечка Скала, що на Тернопіллі). Якуб Скальський, між іншим, був ад'ютантом Костюшки.

      — Про існування родинного герба ви знали завжди чи довідалися про нього лише в роки незалежності України, коли відкрилися архіви?

      — Напередодні міжрегіональної конференції «Родоводи шляхетських родів нашого краю», що відбулася 11 грудня 2005 року в Івано-Франківську, Богдан Купчинський та Віктор Кімакович повідомили, що в «Гербовнику Польському», який зберігається в обласному архіві, побачили герб, який, очевидно, належить роду Казновських. Та нам ще треба продовжувати пошуки в архівах Львова, а може, й Польщі.

      — Чи багато сучасних українських родин віднайшли свої герби?

      — Чимало, хоча точно не знаю скільки. Існує навіть товариство «Галицька шляхта». Насправді велика кількість гербів свідчить про існування української аристократії, приналежність українців до кола знатних і впливових особистостей свого часу. Це перекреслює глибоко вкорінену в ментальність наших північних сусідів упевненість у тому, що українці були переважно сільською і навіть хуторянською спільнотою, придатною лише обслуговувати великоросійську вельможність. Шляхетські герби не видавалися за гарні очі чи великі хабарі — їх треба було заслужити.

ХХІ століття: час реанімувати генеалогію

      — Який у вас, так би мовити, ступінь спорідненості з письменником Богданом Лепким?

      — Дідусь Антоній Казновський був одружений із красунею Теодозією — старшою донькою Омеляна Глібовицького, рідного брата матері Богдана Лепкого. У селі Романівці біля Тернополя, де тато отримав свою першу парафію, жила Богданова сестра Олена, і з нею мої рідні підтримували тісні стосунки. До речі, мій батько, отець Любомир, також походив із давнього священицького роду Головацьких. За час душпастирської діяльності йому довелося змінити десять парафій, і скрізь він залишив по собі добрі спогади. Мене теж виховував у дусі глибокої побожності і національної свідомості. Пригадую, як у п'ятирічному віці я вже натхненно декламувала «Розриту могилу» Тараса Шевченка.

      — За часів СРСР нас усіх відривали від родинних коренів, перетасовували, змішували, аби витворити нову химерну спільність — радянський народ. Наскільки нині важливо знати, якого ти роду-племені?

      — Мені великою мірою пощастило, що схему родоводу, або генеалогічне дерево, склала ще моя бабуся. Раніше історію родоводів, зокрема й по селах, берегли як доказ порядності. Знаєте, як колись діяли євреї, підшуковуючи нареченого для своєї доньки? Вони родину претендента на руку і серце досліджували до п'ятого коліна, аби не помилитися, тобто не натрапити на генетичного злодія, вбивцю чи пияка.

      В українців це теж мало велике значення. Та з приходом тоталітарного режиму представники відомих родів почали приховувати своє походження, щоб не потрапити під жорстокі репресії. Тоді підрубали родинні корені, тепер їх треба відроджувати, поки поруч з нами ще залишаються живі свідки — бабусі та дідусі, а вже потім звертатися до архівів. Хочу попросити освітян, аби вони допомогли своїм учням розпочати систематизацію родоводів у вигляді перевернутої піраміди, тобто — від школяра, а далі — в арифметичній прогресії: батьки, батьки батьків і так далі. І записувати не тільки прізвище, ім'я та по-батькові, рік народження і фах, але й значимість роду в історії села чи міста, досягнення та інші особливості. Ця робота матиме велике значення і для родини, і для держави в цілому , бо допоможе підростаючому поколінню назавжди усвідомити: на цій землі — ми господарі.