В останні вихідні травня традиційно відзначається День Києва. Щоправда, сьогодні кияни сприймають цей день не як свято, а як привід для поминок за містом, яке вони втратили. Втім, може, зміни, що відбулися у зовнішньому вигляді української столиці останніми роками, не такі вже й погані, а наші нарікання — то лише результат банального людського консерватизму? З цим запитанням кореспондент «УМ» звернулася до відомого києвознавця Анатолія Макарова. Анатолій Миколайович — автор унікального видання «Малая энциклопедия киевской старины», що захоплююче розповідає про незначні, на перший погляд, явища та ознаки київського побуту позаминулого століття, з яких, проте, і складалося реальне життя міста.
Особисто я, прочитавши цю книжку, помітила аналогію між багатьма тодішніми міськими реаліями і нинішніми. В ХІХ столітті на будівельних роботах у Києві також були зайняті переважно сезонні робітники, що приїжджали з усіх усюд, аристократи та міщани часто влаштовували благодійні аукціони, процвітали, як і нині, гральний бізнес (щоправда, на відміну від сьогодення картярські притони були підпільними) та проституція. А ще можна провести аналогію між «обжорками» — місцями на вулицях та площах, де продавали гарячу їжу для невибагливої публіки, та сьогоднішніми жіночками, що ходять базарними рядами з вигуками «Гарячі обіди» та «Чай, кофе, капучіно», «потішними вогнями» (видовищами, що ледь не щотижня влаштовувалися у місті за часів керування генерал-губернаторів Милорадовича та Черткова) і сучасною модою на феєрверки. Та й критика дій влади щодо розбудови міста в ті часи також була...
Не кожен бізнесмен — хазяїн
— Консерватизм властивий людській природі, — каже Анатолій Макаров. Наша розмова відбувається у його затишній квартирі неподалік станції метро «Дружба народів» і супроводжується гучними звуками будівництва, що розкинулося під вікном. — Наприклад, коли Тарас Шевченко в 1959 році після заслання приїхав до Києва, йому страшенно не сподобалися новобудови у стилі ампір, новий вигляд Володимирської гірки. Але консерватизм буває різний. Те, що відбувається сьогодні з Києвом, здатне налякати й найзатятіших лібералів та авангардистів. Ну чому на місці, де раніше був невеличкий стадіон, тепер має стояти бозна-який за рахунком торговельний центр? — Анатолій Миколайович вказує рукою за вікно. — Чи є хоч один киянин, життя якого після зведення цієї новобудови стане комфортнішим? За винятком, звісно, замовників і керівників будівництва. Один мій знайомий, який десятки років прожив за три хвилини ходи від Хрещатика, хоче тікати звідти, каже: там же тепер ніде хліба купити — скрізь одні бутіки.
На жаль, у Києві сьогодні немає хазяїна. Я маю на увазі не сильну руку, а дещо інше. Як було в дореволюційні часи? Містом керувала міська Дума, обирати й бути обраним до якої могли лише ті, хто платив щорічний податок на власність — 1% від вартості будинку, магазину, заводу. Люди ці були зацікавлені в тому, щоб у місті були гарні дороги, освітлені й озеленені вулиці, — вони знали, що тут жити їм, їхнім дітям та внукам. Сьогодні ж багато впливових бізнесменів у Києві лише заробляють гроші, а живуть на Канарах, у Донецьку, Козятині чи Кончі-Заспі. Їм абсолютно однаково, чи є в мікрорайоні рекреаційна зона, дитячий садок, стадіон. Я не закликаю до того, щоб у Київ не пускати іногородніх, але, на мою думку, люди, які мають власність та бізнес ще десь, повинні платити в міський бюджет значно більший податок, ніж пересічні кияни...
А ще сьогоднішньому Києву вкрай потрібна пасіонарна ідея — тобто ідея, здатна об'єднати людей, заради якої вони згодяться піти на певні жертви. Наприклад, у часи бароко такою ідеєю була боротьба проти засилля католицизму, і заможні люди виділяли величезні гроші на будівництво в Києві православних церков. У ХІХ столітті багатьох киян об'єднала національна ідея, громада збирала гроші на відкриття україномовних газет, видавництво книг, підтримку українського театру. Нині ж такої ідеї немає.
— Можливо, нею могла б стати боротьба за збереження обличчя міста? Адже сьогодні ледь не щоденно в теленовинах ми чуємо, як у тому чи іншому районі міста кияни протестують проти вирубування дерев, руйнування дитячих майданчиків...
— І як часто ці протести увінчуються успіхом? Особисто я за останні роки знаю лише один такий випадок — коли мешканці мікрорайону, утвореного вулицями Кіквідзе, Білокур, Підвисоцького і Бастіонною, виступили проти знесення своїх будинків. У цьому мікрорайоні переважають дво-, триповерховi будинки у стилі українського необароко, в яких мешкає не більше восьми тисяч людей, і нинішній міській владі дуже кортіло знести ці милі дворики, щоб на їхньому місці поставити «хмарочоси». Але люди підняли справжній бунт, і таки домоглися свого. Та це, швидше, виняток із правила. Більшості киян не вистачає бажання та наполегливості боротися за свої права... До речі, в ХІХ століття міська дума не просто прислухалася до думки громадськості, а й уміла її прогнозувати. Наприклад, коли цукрозаводчики Семиренки та Яхненко захотіли побудувати цукровий завод у районі Йорданського озера (воно розміщувалося неподалік нинішньої залізничної станції «Петрівка»), то Дума не дала дозвіл, аргументувавши своє рішення тим, що для киян це святе місце (існувала легенда, згідно з якою Йорданське озеро якимось магічним чином сполучалося з річкою Йордан у Єрусалимі). Так само була відхилена ідея побудувати фабрику в урочищі Кожум'яки — адже фабричний дим міг огорнути Андріївську церкву. А про те, щоб заради зведення нового будинку вирубати сквер, не могло бути й мови.
Гарні справи «скверной» комісії
— До речі, про сквери. Багато хто вважає, що статус найзеленішого міста Європи Київ набув у радянський час...
— Перший етап масового озеленення міста припав на кінець вісімдесятих років позаминулого століття. До цього дерев у центральній частині Києва було дуже мало. Так само, як і брукованих вулиць. І влітку під час посухи часто піднімалася така хмара пилу, що на відстані п'яти метрів не було нічого видно. Коли генерал-губернатором Києва призначили сибіряка Ігнатьєва, він дуже здивувався: як це так, Омськ, Іркутськ — зелені міста, а Київ — ні. І при міській думі була створена спеціальна «скверна» (від слова «сквер») комісія, яка розробила план озеленення.
Причому за саджанці, висаджені біля будинку, мав заплатити його власник — вважалося, що в цьому випадку він уже точно доглядатиме за ними. Поліція слідкувала, щоб дерева не нівечили. Навіть вирвати гілку заборонялося. А ще ж була проблема корів та свиней — в одній з газет я знайшов замітку про те, як біля Оперного театру корови об'їли саджанці. Щоб боротися з цим явищем, тварин дозволили запроторювати в поліцейські дільниці й віддавали власнику лише після того, як він заплатить штраф. Тоді ж було перетворено в парки багато пустирів та площ. І наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Київ просто буяв зеленню. До речі, на думку Володимира Щербини — діяча української громади, який залишив багато цікавих мемуарів про побут міста, саме на цей час припадає період архітектурного та духовного розквіту міста...
— Тобто більшовики лише підтримали «зелені» київські традиції?...
— В радянський час озеленення виконувало роль маскувального елемента. Як розбудовували місто після остаточного установлення радянської влади? Розбирали одні споруди, зокрема церкви, i з тієї ж цегли зводили нові (в двадцяті роки ночами в Києві на парканах писали гасла: «Производство кирпича по заветам Ильича»). Але цегли все одно катастрофічно не вистачало. І щоб приховати недоглянуті території, висаджували зелені масиви. Те ж саме робилося після Вітчизняної війни — руїни, до яких не доходили руки (точніше, на їхню відбудову не вистачало матеріалів) приховували зеленню. Взагалі в радянський час в Києві були значно перевищені норми дерев та кущів та душу населення. І санітарну очистку зелених масивів, звісно ж, робити треба, але не такими варварськими засобами, як це відбувається зараз — адже сьогодні знищуються не хворі дерева, а ті, які заважають зведенню чергового «Макдональдса» чи казино. Не всі про це знають, але сьогодні в межах Києва проводиться навіть промислова заготівля деревини. Ще років десять, і місто, залишившись без «легенів», задихнеться від вихлопних газів.
— Але ж втрата десятків гектарів зелених насаджень, напевно, не єдиний симптом «хвороби» міста...
— Найстрашнішим, на мою думку, є те, що так звані забудовники абсолютно не враховують головну домінанту міста — його рельєф. Будувати 30-поверхові «хмарочоси» на київський пагорбах — це злочин не лише проти естетики, а й проти природи. Якщо й далі розбудова йтиме в такому ж напрямі, то, боюся, невдовзі Київ перетвориться на Чикаго з його геометрично рівними проспектами... В чому полягав талант архітектора Растреллі? Не тільки в тому, що він спроектував дуже красиву Андріївську церкву, а й у тому, як геніально «помістив» її в навколишній пейзаж... До речі, ще в семидесяті роки двадцятого століття відомий архітектор Мілецький написав цікаву монографiю — в ній він вказав видові точки, з яких відкривається чудовий краєвид і які мають бути домінантними при розбудові міста. Хто з сьогоднішніх мiстобудiвникiв поцікавився цією роботою? Може, Бабушкін, який приїхав у Київ із твердим переконанням, що це провінційне місто без власних архітектурних традицій?
Якими б авторитарними не були методи правління в радянський час, але тоді, приміром, до обговорення Генерального плану розвитку міста залучали всі верстви населення — робітники, технічна і творча інтелігенція. І ознайомитися з цим планом міг кожен. А хто з журналістів на власні очі бачив нинішній Генплан? Я сумніваюсь, що він взагалі існує. Інакше не було б ситуації, в яку потрапила одна моя знайома. Людина купила «беушну» квартиру, напозичалася грошей на гарний ремонт, зробила його, і тільки в'їхала, як їй заявляють, що будинок скоро піде під знос (хоча коли купувала квартиру, в домоуправлінні її запевнили, що ніякого будівництва на цьому місці не буде).
Як день художника став Днем Києва
— Щось наша розмова вийшла надто сумною. Але ж хоч невеликий шанс зберегти власне обличчя у Києва сьогодні ще, напевно, лишається?
— Шанс є, але щоб він реалізувався, киянам треба менше дбати про свій сьогочасний комфорт і частіше замислюватися над тим, яке місто вони хочуть залишити нащадкам. Ви подивіться, скільки зараз на київських вулицях автомобілів. Сучасний киянин і 300 метрів не хоче пройти пішки. Я взагалі вважаю автомобіль другим після горе-архітекторів ворогом Києва. Сьогодні у місті майже не залишилося трамваїв — символа європейськості Києва початку ХХ століття (трамвай у Києві, нагадаю, пустили першим у всій Східній Європі). Хоча цей вид транспорту на повну котушку використовується у багатьох європейських містах, і це зрозуміло, адже трамвай не забруднює повітря й перевозить набагато більше пасажирів, ніж автобуси. А у нас трамвайні колії порозбирали, і тепер замість одного трамвая їздить 20 маршруток... Звісно, кияни, які хочуть своєму місту добра, повинні сто раз подумати, перш ніж вибирати депутатів до місцевих органів влади. Також, повторюсь, конче потрібна ідея, якщо хочете, київський міф, навколо якого об'єдналась би велика кількість городян.
— І останнє запитання. Завтра — День Києва. Цікаво, чи було подібне свято у дореволюційні часи?
— Коли в Києві панувало Магдебурзьке право, міське свято відзначалося двічі на рік — на Маковея (тобто 1 серпня за старим стилем — за переказами, саме в цей день Володимир хрестив киян) і на Водохреще. В ці дні проводилося святкове богослужіння (у Церкві Пирогощі на Подолі) та парад міської гвардії, після якого всім охочим дозволялося постріляти з гармат, що стояли на площі біля Києво-Могилянської академії, холостими ядрами. Потім було пригощання громади стравами та напоями, а міська еліта збиралася у Магістраті на урочистий прийом. Після того, як у 1834 році Микола І розігнав київський Магістрат, міські іменини стали відзначати на Юр'їв день — у Видубицькому монастирі.... Ну а зародженням традиції відзначати День Києва наприкінці травня ми маємо завдячувати скульптору Скобликову — автору Арки Дружби народів. Скобликов був у гарних стосунках із Щербицьким і підкинув тому ідею встановити один день на рік, коли художники могли б на Андріївському узвозі продавати свої картини. Щербицький погодився. Таким днем чомусь вибрали останню неділю травня. Згодом, коли почалася перебудова, день київських художників трансформувався в День міста... Втім, як на мене, любов до рідного міста визначається зовсім не тим, святкуєте ви його «іменини» чи ні, а ставленням до пам'яток, знанням історії. На жаль, кияни погано знають минуле Києва. Дехто каже: а де про це прочитати, адже у Києві не було свого Володимира Гіляровського — автора книги «Москва та москвичі»? Але чудовим знавцем київського побуту був Нечуй-Левицький — з його оповідань «Афонський пройдисвіт», «Ніч на Дніпрі», «Київські прохачі» можна дізнатися багато цікавого про київську старовину. Були й менш відомі автори, які залишили цікаві спогади. Треба тільки захотіти зануритися в цю тему...
