Таким Ковпака залишив для нас фотооб'єктив Якова Давидзона (фото1943 р.).
Під час Першої світової він брав участь у знаменитому Брусиловському прориві, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, які у Другій світовій отримали радянський аналог — орден Слави. У громадянську партизанив на рідній Полтавщині, знався з легендарним тоді Олександром Пархоменком, воював у Чапаєвській дивізії. Знову був відзначений за мужність — орденом Бойового Червоного Прапора. У Вітчизняну двічі отримав Зірку Героя, а вже після війни знаменитого партизана нагородили, окрім численних радянських нагород, Чехословацьким хрестом та хрестом Грюнвальда Польщі, італійською Золотою та Бронзовою зірками Гарібальді, медаллю «Угорський партизан»... Утім, певно, ціннішим за нагороди було те, що ще у сорок третьому один із загонів французького Опору взяв ім'я Ковпака. А в Україні, пригадують люди, ходили чутки, що Ковпак — людина молода і це — син самого Чапаєва, тому перемогти його неможливо...
...Ми придумуємо собі немало міфів, аби потім втішатися ними чи розчаровуватися. Сьогодні й сама війна, і партизанський рух, і сенс того, що відбувалося в ті роки, переглядається й ревізується. Але ще надто свіжі спогади та воєнні рубці, аби холоднокровно клацати шальками терезів: так чи не так. Надто багато українців загинуло від рук гітлерівців, аби ця тема стала для нас абстрактною. І надто живим проглядає крізь роки Сидір Ковпак, аби зробити з нього ілюстрацію до історичних схем. До речі, навіть ті, хто сьогодні переписує історію, згоджуються, що постать ця була неординарною.
Ми їдемо Спадщанським лісом до музею партизанської слави. Гнус набивається в машину і змушує відмахуватися, захищатися від докучливих укусів. Жартуємо: це аби було зрозуміло, як непросто жити у лісі. А це дійсно було нелегко: взимку — холод, влітку комарі, недоїдання, постійні переміщення. Згадуючи роки війни, Ковпак говорив: «У нас поступово виробилися свої залізні закони партизанського маршу — виступати в похід з настанням темряви, а вдень відпочивати в лісі чи глухих селах. Ми знали все, що робиться попереду та з обох боків колони, не йшли довго в одному напрямку, не боялися зробити гак чи петлю...»
Саме тут, у Спадщанському лісі, зібрався загін, який очолив Сидір Ковпак. Не для того аби сховатися від окупантів та пересидіти важкі часи. Так, були й подібного роду «партизани». Та Ковпак мав можливість взагалі не залишатися в окупації. Коли почалася війна, йому було п'ятдесят чотири. Від військової служби він був звільнений за станом здоров'я. Цілком міг евакуюватися в тил, бо й займався в Путивлі евакуацією — до останнього. Але керівники райкому партії, які мусили очолити рух опору, самовільно пішли за лінію фронту. Голова райвиконкому Іван Висоцький, планований командир партизанів краю, підірвався на міні, потрапив у руки карателів і був розстріляний. Ковпак міг принаймні обмежитися керівництвом свого маленького спадщанського загону. Натомість ініціюється об'єднання загонів його, Руднєва і Кириленка. Командиром Сидора Ковпака обирають на загальних зборах об'єднаних партизанів. Тоді, наприкінці жовтня 1941-го, всі три загони разом із ополченцями, що прибилися до них, нараховували 75 чоловік. У лютому 1942-го їх було вже близько восьмисот.
За три роки партизанське об'єднання здійснило сім великих рейдів, пройшло ворожими тилами 18 тисяч кілометрів, знищило понад 20 тисяч гітлерівців. Звичайно, поруч із Ковпаком був кадровий військовий, улюбленець партизан, так само обраний на зборах загону комісаром Семен Руднєв. Але командирські якості Ковпака заперечити важко. На вигляд простецький, селянкуватий поруч із завжди поголеним та підтягнутим Руднєвим, він виглядав таким собі хазяйновитим дядьком. Справді, мав слабеньку освіту і говорив, як згадують, страшенним суржиком. Але коли кажуть, що партизанський генерал вийшов із звичайного сільського рахівника, також лукавлять: живучи в Путивлі з 1934 року, він очолював дорожній відділ, був депутатом міської ради, а в 1938-му став її головою.
Він мав вибір, як мав його кожен. ...Наступного дня після об'єднання загонів Ковпак відпустив місцевих додому — «на побивку». Це було 19 жовтня. Фашистські танки з'явилися несподівано. У партизанів були проти них берданки та пляшки з коктейлем Молотова, — розповідає біля музейної діарами того бою краєзнавець Анатолій Луговський. Партизанам, власне, пощастило: легкий танк забуксував у болоті, «гусениця» сповзла. Екіпаж під обстрілом перебрався до другого, важкого, танку, і той почав відступати своєю ж колією. Але партизани встигли замінувати той шлях, — десь взялися у них протитанкові міни. Поклали аж три, і машина підірвалася. В ній, окрім мертвих фашистів, знайшли людину в цивільному. Місцевого жителя, вченого агронома, орденоносця. Коли прийшли німці, він виявив бажання служити новій владі. Виклав свої партквиток та орден, а на доказ пообіцяв показати, де ховаються «бандити», — добре знав ліс. Він теж зробив свій вибір...
Коли в Путивль зайшли фашисти, Ковпак уже був у лісі. Людей послав на підготовлену базу, а сам вирішив повернутися в місто. Хотілося йому побачити, які вони — гітлерівці. Ця суто людська цікавість! Дорогою назад він заблукав, три доби переховувався, поки зустрівся зі своїми. Вже пізніше на місці того схову зробили землянку, назвавши її землянкою Ковпака.
Анатолій Луговський, свого часу директор Путивльського краєзнавчого музею, зараз — редактор місцевої газети, з партизанами, свідками тих часів, спілкувався стільки, що історію руху знає детально, з подробицями і емоційними сценками.
«...Це був чоловік із народу, його так сприймали, і він таким був. Мав свій підхід до людей і складнi проблеми вирішував по-своєму. Скажімо, хтось із партизанів проштрафився, злякався в бою, відсидівся, не стріляючи. Що було б такому за тими часами в інших умовах? Штрафбат чи й розстріл. Дід, як називали його в загоні, гукав: «Ну ладно, Петре, провинився, іди сюди, нагинайся». І нагайкою, яку незмінно носив із собою, давав йому по м'якому місцю, як шкодній дитині. Ото й увесь виховний процес...»
Був до моторошного безстрашним. При обстрілі ходив на повен зріст і хвалився, що куля його не бере. Як не дивно, таки не брала. Це вселяло повагу до нього, віру в непереможність, додавало духу партизанам. Безстрашним був і в іншому, де також вимагалася чимала сміливість. Коли отримав першу Зірку Героя, а Руднєву, репресованому і волею випадку реабілітованому перед війною, водночас дали лише орден «Знак пошани», образився за нього. Написав у штаб: «Мій комісар — не доярка, аби йому такий орден давати».
Пізніше їм обом присвоять звання генералів — першими серед партизанських командирів. Якщо для Руднєва це було ніби закономірно, то Ковпак таке звання отримав, маючи перед цим найвище — підпоручика царської армії. Але народний генерал був народним генералом. Його тактика рейдів потім використовувалася багатьма партизанськими загонами, вивчалася у військових академіях.
Так, Карпатський рейд не був вдалим. Чи й узагалі був потрібним? Партизани, які звикли воювати у своїй залісненій рівнинній місцевості за підтримки населення, потрапили в цілком незвичні умови, які вимагали зовсім іншої стратегії та тактики. Головне ж — не було масової підтримки людей. Та й не могло бути за тих обставин. Утім ідея рейду належала не Ковпаку — Москві. Завданням було підірвати нафтопромисли, якими користувалися фашисти. У тому важкому поході й були знищені 34 нафтові вишки, 50 тисяч тонн нафти, 52 мости... Втім, як пише сьогодні Тарас Прохасько, ймовірною була ще одна мета загону. Є дані, ніби німці готувалися до перенесення виробництва своєї «зброї відплати» — ракет FAU в українські Карпати неподалік Делятина. Тож слід було якщо не знищити будівництво бази, то принаймні виявити військову активність у цьому районі.
Проти «невченого» командира та його партизанської армії німці тоді кинули свою еліту — вісім відбірних полків та гірську стрілецьку дивізію СС «Едельвейс». Із двотисячного загону Ковпака залишилося вісімсот людей. Партизани були оточені. Щоб прорватися, довелося піти на несподіваний для ворога крок — розбитися на групи і так дійти до своїх. З багатьма іншими загинув у Карпатському рейді і комісар Семен Руднєв. А потім поріділий загін знову об'єднався. Пізніше, коли наприкінці 1943-го пораненого Діда залишають лікуватися в Києві, його з'єднання переформовують у Першу українську партизанську дивізію імені двічі Героя Сидора Ковпака.
Ковпак-пам'ятник дивиться на чарівне Присейм'я з високої кручі. Шістнадцятиметровий постамент кольору червоної цегли тримає шістнадцятитонну чавунну фігуру людини в бурці. Таким його зобразив скульптор Семен Тутученко, теж боєць партизанського з'єднання, таким його бачать ті, хто приїздить сюди до Путивля поклонитися легендарному Дідові чи, може, вперше почути про нього.
Сидір Ковпак після війни працював суддею Верховного Суду УРСР, двадцять років був заступником Голови Президії Верховної Ради. Та залишався таким же доступним і простим. Звісно, до нього як до земляка зверталося немало людей із проханнями про допомогу. Якщо людина була справді винною, порушила закон, на листові писав: «Кара невелика, маєш відбувати!». Але, пригадує путивлянин Іван Сахаров, якось написати до Сидора Артемовича напоумили 12-річного хлопчака, у якого матір посадили за самогоноваріння. Дід звернув увагу на листа, і хлопчик потрапив на прийом до нього. У розмові Ковпак дiзнався, що батька в родині немає, живуть бідно, а самогоном мати розплачується за таку необхідну в селі допомогу. Розпитав і як навчається хлопчина. Виявилося, добре. «А коли мамку звільню, будеш краще вчитися?» — «Буду!» — бризнули сльози у малого. І на його прохання з'явилася резолюція «звільнити»... Таких історій про Діда можна почути безліч.
А втім знаний і шанований Сидір Ковпак наприкінці днів лишився самотнім і самотньо помер...
... У Сумах я мешкаю на вулиці Ковпака у Ковпаківському районі. Звичні назви, які у більшості вже не викликають прямих асоціацій. А втім, буває прикро, коли на конвертах зазначають «вулиця Колпака». Все ж мало ще часу минуло, аби дозволити собі не знати.
... Учора в Путивлі відбулося велике свято (день пам'яті Ковпака відзначають 25 травня, в дату його народження за новим стилем, хоча в усіх довідниках вказується, що легендарний партизан народився 7 червня). Згадати командира приїхали численні гості, у Спадщанському лісі відбулися урочистості, а до пам'ятника поклали квіти. І попри історичні ревізії, варто зазначити, що так і має бути. Бо, повторюючи за Олександром Довженком, можна сказати: «Ковпак має лишитися в мистецтві та історії України!.. Тонка і мудра людина. Справжній син свого народу».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
