(за виступом минулого четверга в Пущі-Водиці перед підписантами угоди про створення парламентсько-урядової коаліції):
— 2003 рік був одним із найкращих, практично найуспішнішим за соціально-економічними показниками. Зокрема, запроваджено добрі починання у пенсійній і податковій сферах. Тенденцію переважного зростання доходів населення порівняно зі зростанням ВВП необхідно зберегти і нарощувати буквально з перших днів нового року. Ключовим питанням для всіх органів влади — у центрі і на місцях — є ліквідація заборгованості із зарплат, пенсій та інших соціальних виплат. Прийнятий наприкінці листопада держбюджет є надійною основою для збільшення економічного зростання.
Минулий рік кинув нам декілька викликів у зовнішній політиці. Україна продемонструвала світові: вона здатна приймати і відповідати на найсерйозніші виклики. Як приклад наведу останню зустріч із президентом Росії Володимиром Путіним у Керчі. Ми зняли раз і назавжди так звану проблему Тузли.
Відзначу поліпшення відносин зі США, переведення у конструктивне русло відносин з Євросоюзом. Дуже важливо, щоб рух процесів у зовнішньополітичній сфері, так само як і в економіці — по висхідній — продовжувався.
У зв'язку з проведенням в наступному році президентських виборів на діючу владу ляжуть додаткові навантаження. А що стосується результатів виборів, то, як кажуть у спорті, нехай переможе найсильніший. Додам тільки риторичне питання: хіба ми серед слабких?
— Мені здається, що в 2003 році Україна втратила унікальний шанс серйозно демократизувати своє життя. Така нагода існувала. З одного боку, у парламенті була та критична маса демократичних сил, які могли сформувати відповідальну коаліцію, але заважало цьому одне — намагання Банкової зробити з парламенту філію. Утім це якоюсь мірою не вдалося. Бо зараз усе ж не той парламент, який був навіть два-три роки тому. Це вже більш егоїстичний парламент, який де-не-де показує зуби. Тривають більш-менш нормальні процеси демократичної консолідації, всі розуміють, що ось-ось — і у Верховній Раді відбудуться зміни в політичних характеристиках. Це також процес, який треба оцінювати, бо, можливо, він є однією із добрих політичних ознак року. Не так легко владі дається узурпація та авторитаризм...
Через втрату публічної політики, через непрозорість політичних процесів ми доживали те життя, яке було характерне для останніх років, хворіли тими серйозними хворобами, які були патологічними для України в останні роки.
Діючій владі довіряють від сили 5—7 відсотків ортодоксальних людей. Це найнижчий показник довіри до публічної влади, можливо, за останні 10—12 років. Тут також певною мірою можна бачити позитив, бо це полярність, до якої 50-мільйонному народу треба йти не один день і не один рік. Далі буде.
А те, що економічне, соціальне життя вибирає енергетику більш-менш позитивних тенденцій — це також очевидно. Водночас ми починаємо звикати до глибоко дефіцитного бюджету. Три роки тому це привело нас до позиції дефолту. Ми почали звикатися з дефіцитним торговим сальдо — його не було вже декілька років. Ми приходимо до ускладнень платіжного балансу. Я не торкаюся соціальних характеристик, за якими Україна залишається на рівні соціальних стандартів рівня воюючого Азербайджану, навіть не на рівні Білорусі чи Росії, а тим більше прибалтійських країн. Це — серйозне зниження темпів прогресу, похідне від того програного ключового моменту — процесів демократизації у країні.
Я думаю, що суттєвим для міжнародного інвестора, кредитора стало те, що 2003 рік додав чогось нового до сформованого за останні роки ставлення до України як до країни втрачених можливостей. Обсяг інвестицій 600 мільйонів на рік — це оцінка того, що ми залишаємося закриті, незрозумілі, надзвичайно ризикові як економічне поле для інвесторів.
Сумно від того, що Україна не продемонструвала зрозумілої міжнародної політики. Як правило, посилювалося політиканство, яке позбавило чітких орієнтирів наших міжнародних партнерів. Ми прийшли до того, що, як мені здається, в українській зовнішній політиці розчаровані як у Росії, так і на Заході. Таку Україну не розуміють, бо вона не є передбачуваною.
— Головне, що збережена політична стабільність. І не зважаючи ні на що, влада відпрацювала позитивно. Підвищення рівня життя на тлі підвищення валового внутрішнього продукту є головним результатом 2003 року. І як би кому не хотілося представити це як об'єктивну тенденцію, незалежно від того, хто працює в уряді, незалежно від Верховної Ради, насправді це інтегрований результат роботи Президента, Кабінету Міністрів й парламенту. І якщо буде збережена ця тенденція підвищення ВВП, і, як наслідок, буде підвищена середня заробітна плата в промисловості та бюджетних галузях, зростуть податкові збори, це приводитиме до оптимізації системи оподаткування і так далі. Тобто головне — до покращення життя народу.
Основним наслідком роботи уряду як інтегрованої частини влади є показники, якими можна пишатися. Це, перш за все, подолання зернової, паливно-енергетичної кризи, тих негативних тенденцій, які складалися в деяких галузях, зокрема житлово-комунальному господарстві тощо. Ці проблеми були вирішені. Реновація політичної угоди (між більшістю у парламенті та урядом. — Авт.), на мій погляд, лише закріпить цю тенденцію.
Зрозуміло, що 2004 рік з політичної точки зору відрізнятиметься від інших, оскільки це буде рік виборів Президента, який визначатиме принаймні на п'ять років долю або основний курс нашої держави. (На питання кореспондента «УМ», то на п'ять років чи на два обиратимуть наступного Президента, пан Задорожній відповів: «Ну побачимо», — Авт.).
Щодо рівня демократії в цьому році, я не хотів говорити, але якщо ви наполягаєте, скажу. Цей рік засвідчив зниження рівня політичної культури. А рівень демократії не знизився. Бо якщо ми дозволяємо таке із собою витворяти (киває в бік сесійної зали ВР, де опозиція продовжує блокування. — Авт.), то що це, як не демократія? Хамство ніколи не повинно сподіватися на позитивну відповідь, ось і все.
— Цей рік був подібний до попереднього, на який теж покладали значні надії. Вони не справдилися. Але головні сподівання пов'язані з 2004-м. Уже зараз нам вдалося серйозно сконсолідувати три головні опозиційні сили, на це вже навіть почала працювати певна частина протокольних угод. Ми разом не програли перший раунд політичної реформи. Утім раніше я гадав, що цей рік буде увінчаний висуненням єдиного кандидата (чи, точніше, лідера) опозицією. Зараз він явний, але ще не названий остаточно. А ось комуністи нарешті спалили за собою всі мости.
Якщо говорити глобально, то це в усіх відношеннях був рік, який передував року головних подій, готував для них грунт. Не все вдалося, але не все й безнадійно закінчилося. Хто ж міг подумати, що Верховна Рада піде на такі ось дурниці, як у ці дні з політичною реформою? Так що в цьому Божий перст нам навіть трошки допоміг.
А гідним завершенням 2003 року для української влади стала відмова Кучми після розмови з Путіним від суверенітету над частиною наших територій — Азовським морем включно з багатостраждальною Тузлою.
— Я для себе визначив дві тези про цей рік. По-перше, я вважаю, що він був перехідним. У тому розумінні, що об'єктивно лише в наступному році — чи революційним, чи еволюційним шляхом — повинна відбутися зміна політичної, тобто правлячої політичної еліти України. Оскільки цей рік показав, що ця проблема не була вирішена в 2002-му й автоматично перейшла у 2003-й. І він довів, що оновлення мусить відбутися.
Друга теза — це теза фантастичного парадоксу невідповідності між заявленим стандартом завдань і реальним їх виконанням. Для прикладу можу навести бюджет. Уперше було заявлено про підготовку найбільш соціального, найбільш народного бюджету. І парадоксальність полягає в тому, що — такого ще ніколи в Україні не було — потім і Президент, і уряд, і всі, хто голосував за цей бюджет, почали критикувати його, казати, що він дуже поганий, помилковий, треба переглядати тощо. Це дуже показовий момент. Можна наводити дуже багато прикладів, коли влада спершу піднімала планку до того, що нібито вперше робиться щось найкласніше, а потім вона опускалася ще нижче, ніж у попередні роки.
Чимось ця перехідність має завершитися, бо відчувається, що й на світоглядному рівні, і на рівні інститутів влади всі дійшли до межі. Коли, наприклад, Конституційний Суд доходить до того, що ось-ось буде прийнято рішення про можливість третього терміну правління для Кучми. Бо хоч вони його ще й не прийняли, але вже замовили у чотирьох вузів обгрунтування такого рішення. У мене є документи, наприклад, Харківської академії, яка насправді готувала рішення про незаконність висування Президента втретє, а потім ректорат сказав, що треба підписати законність, і все. Конституційний Суд уже вичерпав себе як інститут, який захищає Конституцію, як рішенням по політичній реформі, так і потенційним рішенням по третьому терміну.
Минулий рік усе-таки виглядав таким, що через Верховну Раду можна вирішити якісь серйозні питання й бодай частково відреагувати на суспільні проблеми. Звісно, парламент конфліктував, але в результаті певних суперечок та конфліктів ми таки доходили до якогось одного рішення. Утім кінець року показує: конфлікт уже зайшов так далеко, що в межах Верховної Ради розв'язати його неможливо. І навіть якби зараз було знайдено якесь рішення, що тактично влаштовувало б усіх, це не вичерпало б конфлікт. Тому 2004-й стане роком розв'язання цього конфлікту. Може, через вибори, може, в якийсь інший спосіб...
Я, між іншим, зовсім не хвалю опозицію, бо вона так само стратегічно нічим у цьому році не може похвалитися. Складно сказати, що вона могла зробити і що зробила у 2003-му. Власне, цього року програли обидві сторони й суспільство разом із ними. І ще раз повторю, до якого б рішення ми не прийшли, на які б компроміси не пішли — розв'язати проблеми у Верховній Раді вже неможливо. Парламент не здатний виконати функції зняття суспільної напруги. І наступного року можливі тільки два виходи: або все вирішується мирним шляхом — зміни до Конституції не вносяться, еволюційно ми переходимо до виборчої кампанії, яка розпочинається 3 травня, і відбуваються президентські вибори. І другий шлях — коли і з боку більшості, і з боку опозиції дійде до силового варіанту, і парламентська, політична криза стає кризою суспільною. Не знаю, скільки вийде людей, але очевидно, що ключовою ареною подій стане вулиця. Тобто це так званий «грузинський» варіант. Наслідки цього можуть бути різними, хоча так чи інакше все залежатиме від виборів. Просто в обох випадках вони носитимуть зовсім різний характер.
— Упродовж року Україна прискореними темпами прямувала до відновлення тоталітарного режиму в найбрудніших його формах, оскільки ця влада має кримінальну свідомість. Під «кримінальною свідомістю» я маю на увазі відсутність демократичних та правових ідеалів у так званої «влади», у парламентської більшості та в уряду, не беручи до уваги середню владну ланку. Як завжди, демократичні сили запізнювалися із протидією такому шляху, аж поки нарешті в останні місяці суперечності між трьома опозиційними блоками звелися нанівець. А це свідчить про те, що скоро настане час серйозних подій та рішучих вчинків, адже демократія завжди об'єднується перед такими подіями. Тож наступного року можна сподіватися на нову революційну хвилю в суспільстві. Принаймні останні дні 2003-го дають надію на те, що суспільство прокинеться і переборе свою розгубленість, яка виникає передусім через невизначеність тих лідерів, яким люди довіряють. Тому можна не сумніватися, що як тільки лідери приймуть рішення, це одразу ж передасться у широкі маси, вони відгукнуться, і можна буде змінити владу. Чи буде це таким шляхом, як у Грузії, чи влада й більшість, яка представляє її в парламенті, таки зрозуміють, що іншого виходу, крім як іти шляхом дотримання Конституції та законодавства, немає — це вже визначить час.
Ще одним надзвичайно великим і важливим досягненням минулого року я вважаю те, що фракція «Наша Україна» налічує 102 депутати. Особисто для мене величезна радість, що існують ці стійкі люди, яких уже не переманиш і не перекупиш. Так само і у фракціях Юлії Тимошенко, Олександра Мороза. Це ще один привід сподіватися на те, що прийдешній рік буде роком великих змін.
Це буде рік протестних кампаній, я це відчуваю, я це чую від своїх колег. Ми повинні виграти інформаційну війну, пояснити людям, що дії влади спрямовані на закріпачення народу, на відновлення найбрудніших технологій управління суспільством, які існували при Радянському Союзі, фашистській Німеччині тощо. Україна такого шляху не сприйме. А ті, хто прагне його впроваджувати в життя, просто забули, що 13 років тому саме проти цього люди повстали й скинули Компартію. Тепер суспільство розвивається прискореними темпами, і 70 років терпіти ніхто вже не буде. 200 тисяч жертовних людей в Україні завжди знайдеться, питання тільки в тому, як їм подати знак. І я думаю, що треба подавати його щоденно, аж до березня, коли зміни до Конституції будуть розглядатися в другому читанні. Люди вже дозріли, і важливо не втратити цю хвилю.
— Події останніх днів у парламенті не дозволяють зробити висновок, що весь рік був надзвичайно прогресивним, позитивним, радше емоції взяли гору над глуздом. Надзвичайна поляризація існує і в парламенті, і в усьому суспільстві. До позитивів, з моєї точки зору, можна віднести прийняття революційного закону про загальнодержавне обов'язкове пенсійне страхування і пенсійне забезпечення. Це той крок, який відкриває шлях до цивілізованого нарахування пенсій. До позитивних моментів у зовнішній політиці можна віднести нашу активну позицію щодо скерування миротворчих місій в Ірак і Ліберію. Це свідчення того, що Україна стає повноправним і активним суб'єктом у зовнішньополітичній площині. А до негативів я відніс би перенесення в політичну площину неприйняття закону про загальнодержавне обов'язкове соціальне медичне страхування. Сьогодні ця галузь потребує реформування, навколо неї мають згуртуватися люди, незалежно від політичних переконань, і прийняти спільне рішення.
Якщо говорити про долю демократії та свободи слова в Україні у 2003 році, то ці питання кожен може сприймати по-своєму. От сьогодні гарний сонячний день, вважає один. А інший скаже, мовляв, сонце-то світить, але ж не гріє! У моєму розумінні демократія — це не тільки тоді, коли більшість дослухається до голосу меншості, цяцькається з нею, як з малою дитиною, але й коли меншість прислухається та виконує волю більшості. Сьогодні можна радше говорити про те, що демократію в нас плутають з анархією. А ті люди, які скаржаться на певні утиски, нагадують мені занадто чутливу сигналізацію, що сиренить, не встигнеш до неї доторкнутися.
І зі свободою слова не треба лукавити. Опозиційну пресу в нас можна вільно купити будь-де, навіть біля Адміністрації Президента. Там пишуть усі про все як хочуть і скільки хочуть. Де в нас нема свободи слова? А де в нас узагалі опозиція? Це люди, які є в меншості і рвуться до влади. А що УТ-1 не дає їм слова — так, на сьогодні я теж міг би сказати, що доцільніше було б мати громадське телебачення на кшталт Бі-Бі-Сі, однак у нас сьогодні об'єктивно його немає. Перший же канал сам по собі — це великий позитив, бо лише там можна побачити, що щось у країні робиться. Не треба все переводити тільки на політичні новини. Більше ви ні на яких каналах ніяких позитивів не побачите. Скрізь торочать по-своєму.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
