Хто відповість за козла-2003

      Воно й не дивно, що в країні, де люди, яким усе ще дорогі ідеали цивілізованого суспільства та демократії, кусають лікті з приводу втрати ще кількох її останніх бастіонів, Президент від'їжджає до Баден-Бадена зі спокійним серцем: мовляв, цей рік був чи не найбільш вдалим. Авжеж, ця країна — країна навпаки. Найбільше мешканців тут зосереджено в крайніх хатах, і не підозрюють вони, що крайні садиби горять першими. Ці обивателі дивляться по брехливих телевізорах сюжети про грузинську революцію так само індиферентно, як і, скажімо, про нові тенденції в образотворчому мистецтві австралійських аборигенів. Для цих обивателів існує одна паралель — та, на якій вони живуть, себто більш або менш успішно виживають, решта їм паралельно. Тому й у день початку політичної реформи, прямо пов'язаної з усікновення Конституції на всенародне право обирати Президента, цього самого народу під стінами парламенту — душ від сили двадцять. А в день «парнокопитного» (тобто обома руками) голосування «більшовиків» за перше читання цього закону під вікнами Верховної Ради немає нікого, хто сказав би: «Щось не теє ви, хлопці, робите». Ті, хто має виводити людей на вулицю, не роблять цього — вважають, що це не метод (мовляв, Україні потрібен не югославський і не грузинський, а якийсь питомо український варіант), або ж іще рано. А самі люди також не виводяться. Не виводяться з самих себе. У мушлях жити зручніше, хай би там що не вирішували в Адміністрації Президента — про все, в парламенті — про політреформу, в уряді й парламенті разом — про бюджет та зниження мінімальної зарплатні, в Конституційному Суді — про можливий третій термін правління Президента Кучми, цього видатного державного і політичного лідера, економіста-реформатора, що неабияк покращив життя народу, переміг корупцію й організовану злочинність, відігнав олігархічні клани від жирних годівниць, написав таку чудову українську «Рухнаму» — книгу «Україна — не Росія», яку, певно, з наступної осені вивчатимуть за шкільною програмою, щойно опанують інший запропонований Леонідом Даниловичем курс про, «т'к би мовит'», «Європейський вибір України».

      Авжеж, зручно робити цей вибір на користь Баден-Бадена, коли з відкатами вже все вирішено, а на важливих ділянках стоять якщо не зятьки, то віддані канцеляристи. Втім усе-таки дивно, чому гарант того, що він сам же хоче перекромсати — Конституції — під завісу Року Росії в Україні їде все ж на Захід, а не у зворотному напрямку. Адже сам зізнавався, що під кінець робочого тижня полюбляє знімати стрес традиційними 150 грамами. Звісно, біленької, такої рідненької, а не водички з гарячого натрієво-хлоридного джерела. І полікувати нерви за підсумками не тижня — року — таким чином було б спідручно саме десь у Завидово чи в Замоскворєч'ї, а не на берегах каналу Рона-Рейн, у федеральній землі Баден-Вюртемберг.

      Вочевидь, на думку Леоніда Даниловича, Рік Росії в Україні пройшов більш ніж вдало — Азовське море разом з усіма Керч-Єнікальськими каналами та Тузлами фактично здали, до ЄЕП вступили, і цю євразійську інтеграцію в східному напрямку Кучма після чергової наради з Путіним підганяє шаленими темпами, навіть не зважаючи на обумовлені самою ж українською стороною умови етапності створення Єдиного економічного простору (це коли спочатку все-таки повноцінна зона вільної торгівлі, а потім уже якісь поступки). Ні, слабкий наш Президент на це діло, і варто його десь відловити кремлівським гостям — ну там у Ялті, на острові Бірючому, в Керчі чи власне під Спаською вежею — поступиться всім, хоч і ненькою рідною. Бо ж розуміє, що Україна — не Росія, і хоча в обох державах є по монаршій особі, київський посадник має у своїх пенатах позитивний рейтинг разів у десять-дванадцять менший, аніж московський — у своїх. Тож просто неможливо буде в наступному році (саме тоді, коли в школах штудіюватимуть «Європейський курс України») втримати владу або передати її доморощеному Ільхаму Гейдаровичу без допомоги старшого — російського — брата. Оце насправді наш курс і вибір.

      А може, даремно ми ганимо Леоніда світ наш Даниловича? Можливо, він навмисно змився від гріха подалі на південь Німеччини й навіть ялинку на майдані діточкам не запалив, аби ще щось по доброті й слабкості душевній Путіну не віддати? Скажімо, той самий майдан Незалежності з усіма його архітектурними «шедеврами» в концесію? Чи чорноземи Полтавщини у спільне користування? Рік-то ще не закінчився. Далебі, наступний — 2004-й — попри задекларовану свого часу його прив'язку до Польщі навряд чи буде менш російським. Насмілюся навіть із жахом припустити, що — більше...

      Рік, що минає, був перехідним — не більше й не менше, майже в унісон твердять опитані «УМ» у парламенті народні депутати. Але цікаво, чому під час цього переходу (в принципі, відомо, звідки й куди) слід було робити крок уперед і п'ять — назад? Чому територія свободи слова, плацдарми якої починали з успіхом відвойовувати ще в буремному 2001-му, зараз скоротилася до площі кількох газет та одного — далеко навіть не п'ятого за якістю та популярністю — телеканалу? Чому в уже забутому минулому лишилися марш-кидки опозиції на Перший національний канал — до речі, як не парадоксально, тоді значно демократичніший, ніж зараз? Чому проведення через ефір єдиноправильної думки, озвучуваної в тому числі з регіонів слухняними залізничниками, інженерами, студентами та іншими безіменними підставними особами (як це було, скажімо, в день коментування ними опозиційного блокування роботи ВР та більшовицького «ручного» голосування за політреформу) має показувати нам, яким було б телебачення-1984, якби Джордж Оруелл у своєму романі передбачив для «гвинтиків» таку розкіш? Чому «темники», проти яких так відчайдушно боролися ще навіть у минулому році, зараз не просто активно розповсюджуються Банковою по центральних, передусім контрольованих есдеками, телеканалах, а й старанно виконуються навіть самим Президентом?

      Тим не-зомбі, хто дізнається новини не лише з телевізора, боляче разом з усім суспільством дрейфувати в бік тоталітаризму лукашенківського, якщо не ніязовського, штибу. А про таку оцінку року, що добіжить кінця вже завтра, свідчать, зокрема, й результати опитування читачів «УМ» в інтернеті — важку хворобу демократії в 2003-му констатували майже дві третини (!) наших респондентів. І це саме ті обізнані, які не заплющують очі на оточуючу дійсність, не нидіють у невідомості на далеких селах, а знають і про переможний поступ по країні — на всіх рівнях виконавчої влади — об'єднаної соціал-демократії, і про її змичку з «донецькими»; про адміністративний спротив форумам демократичних сил у регіонах та події навколо спроби з'їзду «Нашої України» в Донецьку; про обставини продовольчої та енергетичної криз; про реверс нафтопроводів та приватизацію гігантів індустрії; пробивання через парламент «найсоціальнішого» за останні роки держбюджету та насадження політреформи; зниження мінімальної зарплатні та підвищення податків; про «темники» й «подвиги» Конституційного, Верховного та звичайних судів; мутації у свідомості двох Генпрокурорів та одного Голови ВР; про нові знахідки російських політтехнологів в Україні та перебіг виборів у Чернігові, Сумах і Мукачевому; навмисне гальмування «справи Гонгадзе» та силовий тиск на підприємців, котрі підтримують опозицію; про ЄЕП і Тузлу...

      Одна справа — рейтинги (з кимось вони, такі непостійні й умовні на тлі специфічних можливостей української виборчої арифметики, постійно грають злі жарти), а інша — життя. Нинішні господарі Банкової ведуть до того, щоб утілити в це саме життя неможливість демократичної передачі влади конкурентам, і це їм вдається. Проект «Конституційна реформа з метою не допустити приходу на президентство Ющенка» раніше здавався мало реальним, а зараз він бачиться ймовiрним, адже реалізується без жодних правил та незважаючи на будь-які умовності: потрібен вердикт конституційних суддів — будь ласка, «збори громадськості» в регіонах підтримають що і як завгодно, комуністи в парламенті підтримають — недорого візьмуть, а «більшовицька» депутатка Засуха разом із собі подібними проголосує не лише обома руками, а й ногами, і все — в ім'я людини, для блага людини, тієї, що зараз на водах у Баден-Вюртемберзі...

      Деякі «більшовики» клянуться «блокаторам»-опозиціонерам, ніби в числі 300 голосів, потрібних для прийняття змін у Конституції в другому читанні, вони точно не фігуруватимуть, падають на груди, каються й навіть просять подудіти в сирену чи бодай у фанатську трубу? Панове, чи варто тішитися ілюзіями? Їм скажуть згори — вони ще й не за те проголосують, адже одна справа — котити бочку на «цю владу, бля» у приватних розмовах у курилках, а інша — в «час ікс» увійти в історію як біла ворона. Всі вони там замарані і принаймні сірі. Ще невідомо, як далі поводитиметься опальний віце-спікер Олександр Зінченко, а ось повернення у владу Адама Мартинюка, поворот до жорсткої прокучмівської лінії часів ранньої «Єди» Голови ВР Литвина — на якомусь етапі, здавалося, вже дещо виправленого чоловіка — свідчить про те, що дуже важко вирватися з того кола, з тієї кругової поруки.

      Та грець йому, цьому 2003-му — року не лише Росії, а й — пам'ятаєте? — козла. Так хочеться сподіватися, що «за козла» хтось та відповість після 31 жовтня 2004-го — мавпячого й виборчого — року. Що б там не казали, навіть песимісти — ці добре поінформовані екс-оптимісти — живуть надією. Бо ж інакше не можна. Навіщо тоді жити взагалі чи жити тут? У 2003-му суспільство здебільшого стояло або йшло не туди. Але в наступному не йти буде просто неможливо. На всяку дію має бути протидія, гіпертрофовані пропагандистські зусилля корчинських та джангірових мають вдарити по їхніх же господарях, а Саакашвілі своєю перемогою в Грузії покаже приклад уже 4 січня. Он і влада, незважаючи на сценарії й п'яті тузи в рукавах, таки явно готує Прем'єра Віктора Януковича для виборчих перегонів і вустами постпреда Президента у ВР Олександра Задорожнього в інтерв'ю «УМ» обмовляється, що наступний Президент «визначатиме курс держави принаймні на п'ять років» (тобто гаранта-2004 цілком можуть обрати на максимальний термін, а не на два роки, як передбачає реалізовувана зараз конституційна реформа). Тож хай переможе не сильніший, а розумніший, патріотичніший, популярніший у народі, а значить — кращий. Наша ж опозиція начебто обіцяє не просто заблокувати єзуїтську політреформу в парламенті, вести не просто активну інформаційну та виборчу кампанії, висунувши єдиного кандидата (он і Тимошенко в останньому інтерв'ю «Дзеркалу тижня» вже фактично визнала, що — Ющенка), а й поєднувати, посилювати свої зусилля вулицею. Лише всі ми разом можемо зробити 2004-й роком України в Україні. Зима мине, і виступатимемо, мабуть, у березні. Принаймні дуже б хотілося. Бо засиділи вже й ноги, і руки, й голови.

СОЦІОЛОГІЧНІ ПІДСУМКИ

      Найважливішою подією 2003 року 12% наших  громадян вважають конфлікт із Росією у зв'язку з будівництвом дамби в Керченській протоці. Такі дані всеукраїнського опитування, яке провело 2—8 грудня «Українське демократичне коло» на замовлення Інституту політики, оприлюднено на прес-конференції в УНІАНі наприкінці минулого тижня.

      По 6% опитаних найважливішою подією для України назвали загальне підвищення цін та введення контингенту українських військ до Іраку.

      Для 5% опитаних найважливіша подія — підвищення цін на хліб, по 4% такою подією вважають пенсійну реформу та процес формування Єдиного економічного простору.

      Лише 1% опитаних вважають найважливішою подією року проведення політичної реформи.

      При даному опитуванні соціологи не пропонували обирати вже готові варіанти, а фіксували відповіді самих респондентів.

      Як повідомив на прес-конференції голова експертної ради «Українського демократичного кола» Сергій Макєєв, лише 5% опитаних вважають, що 2003-й був «хорошим» для України, а 41% — що поганим. Водночас 15% респондентів вважають, що рік був «хорошим» для них особисто і 16% — для їхніх сімей; відповідь «ані хорошим, ані поганим» 45% визначили для себе особисто і 43% — для своїх сімей; для 28% «власний» рік виявився поганим.

      Щодо 2004 року, то п'ята частина (21%) опитаних вважає, що він буде кращим для України, а погіршення очікують 18%.