Детлеф Бук. (Фото Дар’ї АЛЕКСАНДРОВОЇ.)
Аби бути представленим у світовому прокаті, німецькому кіно, як і будь-якому іншому, крім американського, доводиться докладати максимум зусиль. Вибудовуючи стосунки із глядачем, німецькі кінематографісти беруть активну участь у фестивалях, влаштовують презентаційні тури своїх картин і з величезною повагою ставляться до глядача з будь-якої країни, намагаючись зацікавити його найкращим. До України на фестиваль «Нове німецьке кіно» вони привезли найуспішніші стрічки останніх років. Принаймні так стверджує відомий німецький кінознавець Каті Ронке, яка у столичному кінотеатрі «Київ» разом зі своїми колегами презентувала фільми «Пінг-Понг», «Дирижабль», «Достатньо крутий», «Істина й обов'язок», «Чотири хвилини» та «Елементарні частинки».
Режисер «Пінг-Понгу» Маттіас Лутхардт та виконавець головної ролі Себастьян Уржендовськи приїхали до Києва вдруге — прем'єра фільму відбулася на минулорічній «Молодості». Незважаючи на досить молодий вік — Маттіасу 34 роки, а Себастьяну 21 — хлопці вже встигли запевнити німецький кінематограф у тому, що про своє майбутнє він може не хвилюватися: є кому знімати, є кому зніматися. «Пінг-Понг» — дебютна картина Маттіаса Лутхарда, яка має фестивальну історію (окрім «Молодості», участь в офіційні програмі «Двотижневик режисерів» Каннського фестивалю) та кілька престижних відзнак. Хоча аж занадто тепличних умов для авторів «Пінг-Понгу» ніхто не створював. «Цей фільм такий камерний через те, що його бюджет був досить скромним, — зізнався режисер. — Доводилося себе обмежувати...» Але на художньому рівні брак коштів не позначився. У чому незабаром в Україні зможуть переконатися і всі бажаючі: як повідомила пані Ронке, цю картину купила для прокату одна українська компанія. «Цей фільм подобається не лише фахівцям, а й простим глядачам, — каже вона. — На одному форумі я навіть прочитала, що «Пінг-Понг» — це німецька відповідь «Красі по-американськи»».
Найіменитішим з німецької делегації був актор, сценарист та режисер Детлеф Бук, постановник фільму «Достатньо крутий». Він зняв близько сорока картин, остання з яких «Притоки Міссісіпі» кілька тижнів тому отримала приз німецької кінокритики як краща кінострічка для дітей та юнацтва. На прохання журналістів пан Бук спробував описати сучасне німецьке кіно. «Після падіння Берлінської стіни у Німеччині знімали дуже багато фільмів, — розповів він. — В основному це були комедії. А починаючи з 2000-х років, тональність наших картин змінилася, у них з'явилося більше змісту, кіно почало звертатися до повсякденного життя звичайних людей...» Переконуєшся в цьому, переглянувши синонопсиси представлених картин. Головні герої фільмів «Нового німецького кіно» — племінник, що потрапляє під контроль тітки («Пінг-Понг»), дівчина, яку виключили зі школи, і яка вже цілий рік переконує своїх батьків, що ходить на заняття («Істина й обов'язок»), зведені брати, мати яких експериментувала з алкоголем та наркотиками («Елементарні частинки»), підліток, якого наркодилер хоче зробити своїм кур'єром («Достатньо крутий»), вісімдесятирічна викладачка гри на фортепіано, що працює у жіночій в'язниці («Чотири хвилини»)...
У Києві фестиваль «Нове німецьке кіно» проходить з 18 по 22 травня. Далі він переїжджає до Одеси (26—30 травня, кінотеатр MASKI), потім Львів (31 травня — 4 червня, кінопалац «Копернік»), Харків (14—18 червня, «Кінопалац»), Дніпропетровськ (22—25 червня, кінотеатр «Родіна») і Донецьк (21—25 червня, кінотеатр «Звьоздочка»).
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
