За результатами перепису Національного руху кримських татар, у перші роки після насильного виселення кримських татар із батьківщини і розпорошення по Узбекистану та областях Росії загинуло 42,6 відсотка народу. Вмить у людей відібрали все — житло i майно, родинні реліквії і фото, релігійні й мистецькі цінності, книги. Майже на 50 років народ був позбавлений батьківщини, йому було заборонено опiкуватися власною культурою, мовою, освітою. Саму назву етносу — «кримські татари» — було вилучено з усіх офіційних документів, включаючи посвідчення на новонароджених та паспорти для дорослих.
Очевидно, що такий злочин проти цілого народу є геноцидом. Утім цей народ нечисленний (кримські татари, що спромоглися повернутися на свої землі, становлять нинi близько 12 відсотків населення Криму) і за умови недостатньо глибокого розуміння в українському суспільстві масштабів пережитої ним трагедії навряд може сподіватися на поновлення своїх прав.
Питання дослідження історії, популяризації культури і визнання геноциду кримських татар, здавалося б, можуть вирішуватися вже не на мітингах і явочних квартирах, а у Верховній Раді України, урядових установах та громадських інформаційно-освітніх центрах. Про це — наша розмова з автором багатьох досліджень кримськотатарського національного руху доби тоталітаризму, керiвником історичного вiддiлу спеціальної комісії з вивчення геноциду кримськотатарського народу, редактором веб-сайту «Крим і кримські татари» Гульнарою Бекіровою.
— В Українi мало знають про депортацію кримських татар. Чи є якийсь науковий чи громадський центр, що інформує українське суспільство і світове співтовариство про масштаби і наслідки кримськотатарської трагедії?
— Спеціальна комісія з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків була створена на четвертій сесії IV Курултаю, її перше засідання відбулося 20 травня 2006 року. Отже, робота комiсiї тільки-но почалася. Створення інформаційного центру — один із важливих «пунктів» у планах комісії. Розробляється сайт «Геноцид кримськотатарського народу», де публікуватимуться аналітичні й історичні матеріали. Невдовзі він буде представлений громадськості.
— Чи підготовлене юридичне обгрунтування кримськотатарського геноциду? Здаєть, депортованих досі не вважають репресованими. Чи є у планах комісії підготовка закону про відновлення прав депортованих?
— Справді, основні проблеми пов'язані iз законодавчим урегулюванням повернення кримських татар та поновлення їхніх прав. Це передбачає вирішення питань, пов'язаних з облаштуванням, реституцією, відновленням топоніміки тощо. На розгляді Верховної Ради України нині перебуває Закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою». За цей закон, авторами якого є народні депутати Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, у червні 2004 року віддали голоси 380 депутатів при необхідних 226. Його вже підписав Голова Верховної Ради. Однак тодiшнiй Президент Леонід Кучма заветував цей закон із тактичною метою — насувалися президентські вибори. На жаль, перманентна політична «пропасниця» правління Віктора Ющенка і, чого гріха таїти, неоднозначне ставлення до низки положень закону частини вищих чиновників з його секретаріату, досі не дозволили винести цей закон на повторний розгляд ВР України.
Утім відзначу, що прийняття закону ніяким чином не може зменшити актуальності правового вирішення принципових питань, пов'язаних із майбутнім кримськотатарського народу, в Україні. Вирішення цих питань передбачено законопроектом «Про статус кримськотатарського народу в Україні». Справа в тому, що в Конституції є такі поняття, як «українська нація», «корінні народи» і «національні меншини». Кримські татари як народ, що сформувався на території Криму, мають отримати статус корінного народу. Відповідно, Верховна Рада рано чи пізно має прийняти спеціальний закон про статус кримськотатарського народу. Прийняття такого закону вирішило б головну проблему — надання Українською державою правових гарантій для розвитку кримських татар як цілісного народу на своїй історичній території.
— Чи достатньо зібрано усних свідчень очевидців депортації?
— Сьогодні ведеться робота з підготовки третьої книги «Депортація кримських татар: як це було». Усних свідчень зібрано чимало, сьогодні важлива їх систематизація і створення на їхній основі концептуального історико-юридичного тексту.
— Чи є десь в Україні чи за кордоном виставка пам'яток і документів про кримськотатарське народовбивство?
— У 2004 році, до 60-ї річниці депортації, була створена художньо-документальна експозиція, два розділи якої були присвячені цій темі. Деякий час вона була виставлена в Криму. Стенди виставки збережені, однак, наскільки мені відомо, нині вони заховані в запасниках — для постійної експозиції немає місця... Ось, мабуть, і все. Є і низка об'єктивних причин, через які поки що немає такої експозиції. Народ лише повертається, у більшості кримських татар — маса насущних матеріальних проблем. А історіографія кримських татар після десятиліть фальсифікацій тільки-но відновлюється. А для того, щоб створити по-справжньому виразну виставку, потрібно розробити концепцію, зібрати фотоматеріали, хроніку, предмети побуту. Майже нічого з цього не збереглося, бо цілеспрямовано знищувалося владою упродовж десятиліть.
Вдумайтеся в масштаби трагедії маленького народу... Люди, переважно жінки з дітьми, були за декілька годин вигнані зі своїх осель. Усе їхнє майно, що накопичувалося віками, було враз залишене й відняте. Людей зірвали з рідних місць, як ураган вириває дерева, і намагалися поселити в місцях, зовсім інших, ніж ті, де вони жили упродовж століть. Їх не забезпечували часом навіть найнеобхіднішим. У перші роки люди вимирали цілими сім'ями від голоду і хвороб. В одній з перших праць про виселення кримських татар, опублікованій на Заході, — статті публіциста Георгія Александрова «Винищення кримських татар» є такі слова: «Кримські татари були стерті з лиця землі». Це дуже глибока метафора: хто не загинув фізично, загибав духовно — щоденно, упродовж довгих десятиліть.
Але духовний грунт — батьківщина кримських татар — залишався у Криму, і цього за довгі десятиліття ні ті, кого виселяли, ні їхні нащадки не забули. Я хочу, щоб це збагнули всі: кримський татарин рветься у Крим не тому, що там гарні місця (до речі, є й зовсім ординарні), а тому що там його батьківщина.
— Панi Гульнаро, чи достатньо, на ваш погляд, українські громадські діячі й політики приділяють уваги трагедії корінного народу, повноправного з українським? Чи є у Верховній Раді група підтримки визнання геноциду кримськотатарського народу?
— Україна не є правонаступницею СРСР, утім сучасні українські політики, багато з яких починали свою кар'єру в радянський час, мають пам'ятати: офіційна влада УРСР найбільш активно перешкоджала поверненню кримських татар до Криму. Про це свідчать численні документи офіційних радянських інстанцій. Ясна річ, що, коли б кримські татари повернулися на свої рідні місця тоді ж, коли й інші депортовані народи, — наприкінці 1950-х, сьогодні в незалежної України не було б таких проблем.
Що стосується «групи підтримки», то є надія, що цю ідею підтримуватимуть національно-демократичні сили України.
— Українські історики й суспільствознавці, на ваш погляд, достатньо глибоко досліджують кримськотатарський геноцид?
— Наскільки я можу судити, для українських дослідників це мало вивчена тема. Я не можу назвати жодного фундаментального дослідження на цю тему в Україні, хоча останніми роками вийшли друком декілька збірників архівних документів, які можна вважати спробами донесення правди щодо механізмів та методів знищення радянським режимом кримських татар. Так само і в закордонній гуманітаристиці. Також не секрет, що деякі кримські політологи проросійського спрямування заперечують факт геноциду стосовно кримських татар.
Гадаю, що коли будуть вивчені документи, почнеться активний переговорний процес із міжнародними організаціями та окремими державними та громадськими діячами. Не сумніваюся, що нас зрозуміє і українська, і міжнародна громадськість, у тому числі міжурядові організації.
Уже зараз можна сказати, що ми традиційно знаходимо розуміння в цьому питанні у представників демократичних та правозахисних сил — як російських, так і українських. Приміром, голова московської Гельсінкської групи історик Людмила Алексєєва вважає, що депортація кримських татар має бути визнана актом геноциду. Зовсім нещодавно в інтерв'ю газеті «Авдет» свою позицію з цього питання висловив голова Генеральної ради Євроазійського єврейського конгресу Йосиф Зісельс: «Для мене геноцид кримських татар сумніву не викликає».
— Чи можливо визнати геноцид кримських татар, обходячи увагою «автора» трагедії — злочинний режим?
— Звісно, ні. Утім для країн пострадянського простору ще довго буде актуальною проблема декомунізації. Якби в перші роки після розпаду СРСР ця проблема була остаточно і безповоротно вирішена, а Компартія заборонена, то сьогодні суспільство не тільки усвідомило б масштаб пережитої катастрофи, яка призвела до десятків мільйонів жертв, а й розібралося б в істинних причинах трагедій. А так, минув якийсь десяток років — і комуністи вже ні в чому каятися не збираються. І це при тому, що нинішнє, для багатьох важке, життя — це наслідок їхнього 70-рiчного експериментування з країною, плоди якого нам ще пожинати й пожинати... Суд над Комуністичною партією, що не відбувся, — це наш спільний біль. Сьогодення показує, що ні Росія, ні Україна не пережили того покаяння, яке дозволило б остаточно порвати з ганебним радянським минулим. Та що казати, коли лідер українських комуністів Петро Симоненко вже у наш час заявляє, що «кримських татар депортували правильно».
Гульнара Бекірова народилася у Мелiтополi. Закінчила Московський Iсторико-архiвний iнститут у 1994 р. Автор книг «Крымскотатарская проблема в СССР (1944—1991)», «Крым и крымские татары в XIX—XX веках». Експерт Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень (Москва), співробітник програми «Історія інакодумства в СРСР» Науково-інформаційного і просвітницького центру «Меморіал».
«Півострів Кримський, острів Тамань і вся Кубанська сторона» ввійшли в склад Росії, а насправді були анексовані згідно з Маніфестом від 8 квітня 1783 року. На думку більшості дослідників, саме ця подія поклала початок національної трагедії кримських татар, що досягла апогею у 1944 році. Упродовж ХІХ століття тривало витіснення кримських татар з Криму. Російські дворяни масово привласнювали собі землі татар. Півострів заселяли селянами з Росії, а також переселенцями з Німеччини, Чехії, Естонії, Італії. Якщо на початку XVIII ст. кримські татари становили у Криму переважну більшість (444 тисячі осіб), то вже до 1793 року їх було вчетверо менше. На початку ХХ століття татари становили вже 44 відсотки населення Криму; у 1926-му — 25, у 1939-му — 19,4 відсотка.
У ніч з 17 на 18 травня 1944 року всі кримські татари були депортовані з Кримського півострова, звинувачені у «зраді батьківщини». Повернення кримських татар до Криму набуло масового характеру, починаючи з 1987 р. У липні 1990 р. було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про першочергові заходи з вирішення питань, пов'язаних із поверненням кримських татар у Кримську область». На початку 1990 рр. кримські татари стали третьою за чисельністю етнічною групою Криму. На сьогодні на півострові мешкає близько 250 кримських татар. Близько 100 тисяч кримських татар, переважно з Узбекистану, поки ще не спромоглися самостійно повернутися...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
