Франція отримала «свого Буша»

      16 травня президентську присягу  прийматиме висуванець правоцентристів Ніколя Саркозі. У другому турі виборів, які відбулися минулої неділі, Саркозі підтримали 53 відсотки виборців, а його суперниця, представниця лівого табору Сеголен Руаяль, заручилася підтримкою 47 відсотків виборців. Варто зазначити, що активність виборців була дуже високою — 85,5 відсотка (у першому турі 22 квітня — 85 відсотків), що є найвищим показником з часу президентських виборів 1965 року. Це свідчить про те, що більшостi громадян Франції не байдуже, яким шляхом йтиме їхня країна найближчі п'ять років.

      Отже, після шоку попередніх президентських виборів 2002 року, коли за підсумками першого туру друге місце посів лідер французьких ультранаціоналістів Жан-Марі Ле Пен, цього разу французи вирішили повернутися до традиційного розподілу сил на правих та лівих. Хоча підтримка крайньо правих надалі помітна. Дані екзит-полів показали, що голоси, віддані у першому турі за центриста Франсуа Байру, у другому турі поділилися порівну між Саркозі та Руаяль. Водночас  80 відсотків тих, хто в першому турі підтримав Ле Пена, який посів четверте місце, у другому турі голосували за Саркозі. Саме голоси крайніх правих вирішили долю виборів 6 травня.

      Уже в перші години після закінчення голосування у коментарях французьких та закордонних телеканалів рясніли оцінки на зразок «Франція отримала свого Буша», «У Франції до влади прийшов місцевий Берлусконі», «Саркозі зробить з Францією те, що Маргарет Тетчер з Великою Британією у 80-ті роки». І навіть таке: «Саркозі — новий Наполеон». У недільний вечір охоплені ейфорією від перемоги праві влаштували велетенський мітинг та концерт на площі Конкорд у Парижі, а ліві стримували сльози, і найбільш радикальні з них влаштували маніфестації, які подекуди «ознаменувалися» сутичками з поліцією, та так, що правоохоронцям довелося застосувати кийки та сльозогінний газ.

      Лівим залишилося зализувати рани, аналізувати причини поразки та більш ретельно готуватися до виборів 2012 року. Вже тепер можна стверджувати, що Франція не дозріла до жінки-президента, яка до того ж викладала свої доволі заплутані погляди не краще від також не вельми блискучого Саркозі.

      Перемога правого кандидата матиме вплив не лише на внутрішній розвиток Франції. За кілька днів до другого туру Саркозі заявив, що заблокує прийом Туреччини до ЄС. Він намагатиметься робити все, щоб голос та позиція Франції всередині ЄС були значно вагомішими, ніж за президентства Жака Ширака. А після оголошення перемоги однією з перших декларацій Саркозі стала його заява про необхідність поліпшення відносин зі США. Високі вашингтонські політики у перших коментарях не приховували, що Білий дім розраховував на перемогу Саркозі. Тепер у Франції багато хто переймається питанням: «Як скоро французькі військовослужбовці опиняться в Іраку та Афганістані?».

      За час виборчої кампанії Саркозі здобув репутацію агресивного та імпульсивного політика, який не заслуговує на довіру, оскільки оперує популістськими гаслами. Тепер перед переможцем постає важке завдання об'єднати націю, яка виявилася навпіл поділеною виборами, стати президентом усіх французів. На цьому наголосив і сам президент-елект у своїй першій промові після оголошення результатів виборів.

      З найбільшою тривогою сприймають перемогу Саркозі в емігрантських середовищах, де добре пам'ятають, як він 2005 року назвав учасників заворушень у передмістях Парижа та інших французьких міст «покидьками» та обіцяв вимести їх звідти. Він розпочав виправляти цю свою помилку ще в ході виборчої кампанії, яку побудував на закликах до гармонії. Він казав: «Я прагну лише одного: привести народ Франції до нової французької мрії, мрії про республіку братів, в якій кожен знайде своє місце, де один не буде боятися іншого і де різноманітність буде не загрозою, а багатством».

      Ліві, навпаки, стверджують, що Саркозі як захисник інтересів великого бізнесу зруйнує любу французам модель соціального захисту: зробить багатих ще багатшими, а бідних — біднішими. У будь-якому випадку, новий президент просто змушений буде взятися за реформування послабленої економіки Франції та вирішити питання безробіття, яке сягає дев'яти відсотків від працездатного населення. Це при тому, що він обіцяє скасувати 35-годинний робочий тиждень, зменшивши таким чином кількість робочих місць.

      Саркозі відводиться велика роль у здійсненні майбутніх реформ, оскільки Франція має змішану президентську та парламентську форму правління, тобто відрізняється від більшості європейських країн, де реальна влада належить прем'єр-міністру. Французьку політичну систему інколи називають «республіканською монархією». Вже восени цього року французи повинні схвалити на референдумі засадничі зміни у законодавстві, якими передбачається посилення ролі парламенту. Передбачається настільки жорсткий розподіл влад, що президент позбавляється права переступити поріг Національних зборів. Депутати отримають право контролювати закордонну політику, а також блокувати кандидатури призначених президентом осіб на високі державні посади. Парламент також отримає право затверджувати бюджет Єлисейського палацу, який упродовж двох каденцій Жака Ширака зріс у... вісім разів. До останнього часу глава країни міг витрачати бюджетні кошти без жодних обмежень, користувався повним імунітетом, тобто, як в'їдливо коментувала преса, мав повноваження монарха.

      Назріла політична реформа, оскільки засади діючого у Франції державно-політичного устрою (V Республіка) були запроваджені ще 1958 року Шарлем де Голлем. Саркозі, на відміну від Байру та Руаяль, не вписав створення VI Республіки до своєї виборчої програми, але тепер йому доведеться робити це на практиці. Посада президента Франції не є церемоніальною, оскільки він наділений широкими повноваженнями: призначає прем'єр-міністра, має право розпускати парламент, є головнокомандувачем збройними силами та несе відповідальність за ядерний потенціал країни. Завдання Саркозі полегшується тим, що більшість у парламенті має його правоцентристська партія «Союз за народний рух».

      52-річний Саркозі став наймолодшим президентом Франції, після Валері Жискар д'Естена, обраного 1974 року у віці 48 років. Жак Ширак та Франсуа Міттеран увійшли в Єлисейський палац, коли їм було вже за 60. Франція стала однією з останніх країн Європи, де відбулася зміна поколінь — до влади прийшли ті, хто народився вже після закінчення Другої світової війни. Повоєнне покоління політиків є більш освіченим, прагматичним, але водночас і менш моральним та шляхетним. Iмовірно, що такими будуть і збудовані (чи перебудовані) ними Європа та Франція.