Заксенхаузен: життя після фабрики смерті. (Фото з сайту www.photoline.ru)
У нацистському концтаборі Заксенхаузен, що в берлінській околиці Оранієнбург, загинуло майже 100 тисяч людей різних національностей. Сьогодні на теренах колишнього концтабору є музей. Багато держав, громадяни яких були силоміць відправлені на той світ із цієї «фабрики смерті» або ж мордувалися тут, встановили меморіальні дошки на місці, де був Заксенхаузен. У листопаді 2004 року таку дошку встановила й Українська держава. Утім досі широкий загал в Україні майже нічого не знає про ув'язнених і закатованих у Заксенхаузені земляків — і червоноармійців, і вояків та ідеологів національно-визвольної боротьби.
У Заксенхаузені були ув'язнені провідні члени Організації українських націоналістів — Андрій Мельник і його дружина, Степан Бандера, Ярослав Стецько, а також провідник «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець і багато інших провідних політичних і військових українських діячів. Згодом тут опинився й Олег Ольжич, якому судилося загинути в цьому концтаборі. Утім про Заксенхаузен відомо небагато. Як у кожному таборі, на ув'язнених тут чекали допити, мордування, тортури. Зі спогадів Дмитра Андріївського, члена ОУН (Мельника), ніхто з ув'язнених українців не почувався злочинцем, лише невільником чужої влади. Арештовували українців поодинці, щоб вони не знали про перебування своїх соратників у таборі. Спочатку ув'язнених тримали в окремих камерах тюрми Заксенхаузен. З часом в'язнів почали випускати з камер у двір для прогулянок. Там можна було побачити знайомих, а іноді коли наглядачі відверталися, й обмінятися кількома словами.
Часом табір ставав останнім місцем зустрічі друзів, а то й ворогів. Так, провідник однієї з гілок ОУН полковник Андрій Мельник згадував, як на прогулянках, місце для яких було відведене на трикутнику між двома крилами бараку, він протягом кількох днів спостерігав знаки, подані хустиною чи пальцями через вікно. З'являлися написи крейдою на шибці: «Липичак у шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» та інша інформація про розміщення українських націоналістів у «зондербараці». «Під кінець бачу на шибці надпис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» — і побіч нього хрестик. Миттю усвідомив я розміри катастрофи в наших рядах», — згадує Мельник. Вістку про смерть Ольжича Андрію Мельнику таким чином подав Степан Бандера. Після цього ці провідники двох ворогуючих між собою гілок ОУН ніколи не зустрічалися.
Розкол в ОУН стався у лютому 1940 року. Наступник убитого радянським агентом провідника ОУН Євгена Коновальця полковник Армії УНР Андрій Мельник був переконаний, що без допомоги гітлерівців неможливо звільнити Україну від «радянського раю». На інші західно-європейські країни не варто спиратися, бо вони вже показали свою байдужість до долі українського народу в 1920—30-ті роки, особлово в час Великого голоду. Німеччина ж у 1918 році визнала незалежність України. Тому, мовляв, потрібно орієнтуватися на неї. І не створювати озброєного підпілля, щоб не дратувати німців. Степан Бандера був молодший і рішучіший, отож дотримувався іншої думки. Він вважав, що слід спиратися передусім на власні, українські, сили, а до німців і західних держав прислухатися за потребою. Більша частина ОУН, переважно молодь, скликала конференцію і обрала своїм лідером Степана Бандеру. Відтоді дві гілки Організації українських націоналістів стали ворогувати між собою часом не менше, ніж з нацистами чи енкаведистами. Утім обидва лідери опинилися врешті в одному концтаборі. Причому за одну й ту ж «провину» — проголошення незалежної української влади.
30 червня 1941 року ОУН(Б) без згоди німецької адміністрації проголосила у Львові Акт відновлення Української держави і створила уряд з 15 міністрів, на чолі якого став Ярослав Стецько. Бандеру арештували п'ятого липня, а Стецька — дев'ятого. Їх відвезли в Берлін до тюрми, а через кілька місяців ув'язнили в концтаборі Заксенхаузен. У серпні 1944-го німці звільнили Бандеру, марно сподіваючись на співпрацю.
Прихильники Андрія Мельника спробували сформувати український уряд у Києві восени 1941-го. Активістів арештували і розстріляли у Бабиному Яру. Самого Мельника ув'язнили в Заксенхаузені аж 26 лютого 1944-го.
Поета, археолога і видатного політичного діяча, «мельниківця» Олега Ольжича гестапо заарештувало у Львові 25 травня 1944 року. Його відправили до Берліна для допитів, як особливо небезпечного для Рейху, і потім до концтабору Заксенхаузен. Він загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 р., закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц). Місяць не дожив до 37-річчя. Вольф повідомив Мельнику, що Ольжич наклав на себе руки. У доказ надав два аркуші, списані почерком Ольжича. Там говорилося про причини, чому Ольжич, мовляв, пішов у петлю. Цим він відмовлявся від будь-яких зізнань і зради друзів. Також не хотів зашкодити справам, які вів у ОУН. Однак невдовзі стало відомо, що Ольжича допитували, піддаючи тортурам, щоб дізнатися хоч якісь відомості. Від тортур він помер, але щоб приховати злочин, нацисти розповіли про самогубство. Тіло Ольжича спалили в крематорії концтабору.
Через півроку в'язнів почали звільняти з табору: Степана Бандеру та Ярослава Стецька — 27 вересня 1944 року, Стахіва та Романа Ільницького — 30 вересня, 18 жовтня — Андрія Мельника з дружиною, Тараса Бульбу-Боровця, Костя Мельника та інших.
Архів табору Заксенхаузен НКВД переправило до Москви. За словами директора бібліотеки ім. Олега Ольжича Олександра Кучерука, українські вчені кілька разів надсилали до Москви прохання передати в Україну частину архіву концтабору Заксенхаузен, що стосується українського питання. Проте російська сторона прислала матеріали тільки про загальновідомі факти. Отож доступ до правдивої інформації про місце ув'язнення провідних політичних діячів України досі перекритий. Про деякі деталі ув'язнення можемо дізнатися хіба що зі спогадів очевидців. Заксенхаузен є однією з багатьох білих плям, на якій червоніє кров омани. Залишається питання, чи продовжувати складати легенди про це знакове для українців місце, чи офіційно вимагати правдивої інформації про Заксенхаузен?
З 1945 по 1950-й на теренах Заксенхаузена діяв «Совєтскiй спєцлагєрь №7/№1», найбільший у системі спецтаборів НКВД—МВД—МГБ на території радянської зони окупації. Він займав близько 15 відсотків території нацистського табору смерті. Із 60 тисяч ув'язнених за 5 років загинуло близько 12 тисяч, переважно від голоду і хвороб. Тут перебували офіцери Вермахту, есесівці, соціал-демократи і християнські демократи, власовці, громадяни СРСР, засуджені за «ізмєну родінє», колабораціонізм і шпигунство, часто несправедливо. Сиділи тут також старі, жінки і діти.
Кілька років тому на місці радянського спецтабору в Заксенхаузені фонд «Пам'ятники Бранденбурга» відкрив музей, незважаючи на офіційний протест МЗС Росії. На думку російського посольства, цей музей применшує визвольну роль радянського народу і порівнює нацизм із радянським режимом. Тут представлено близько 700 експонатів (фото, документи з німецьких і радянських архівів, преса, спогади), макети, відео- й аудіозаписи.
Нацисти почали будувати Заксенхаузен у 1936 році як зразково-показовий концтабір. Як і в радянському Соловецькому, тут розмістили управління всіма нацистськими концтаборами (де розроблялася стратегія масового винищення людей) і навчальний центр есесівців-наглядачів для інших таборів. Першими ув'язнили німецьких антифашистів. З 1939-го бараки заповнювали «невгодними» з Західної Європи й території СРСР. Концтабір був обладнаний пересувними і стаціонарними крематоріями, газовими камерами, шибеницями й іншими наймодернішими знаряддями смерті. За провини тут карали: били гумовими батогами, палицями зі сталевим дротом, підвішували на стовп за вивернуті руки. На в'язнях постійно випробовували нові медичні препарати й хімічні речовини, передусім ядучі гази. Серед в'язнів був син Йосипа Сталіна Яків Джугашвілі. За однією з версій, його при спробі втечі застрелив наглядач.
У 1961 році на місці концтабору відкрито меморіальний комплекс.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
