Пташенята в капелюсі Франциска Асизького

      Творчість цієї художниці відома всім киянам. Або майже всім. Принаймні кожен, хто, мандруючи Києвом, переміщався бульваром Тараса Шевченка вгору від площі Перемоги в напрямку станції метро «Університет», не міг не зауважити прегарної мозаїки на фронтоні Будинку мистецтв. Барвиста, соковита, вона милує око за будь-якої погоди, але особливо тішить у осінню й зимову негоду, неначе несподівано прочинене вікно в теплу літню благодать.

      Авторка цього панно Ольга Рапай минулого тижня відкрила свою персональну виставку в Національному музеї.

      Пані Ольга працює переважно в кераміці. Її теплі роботи з м’якого і піддатливого шамоту, часто ще й розфарбовані, творять свій, окремий, радісний і барвистий світ. Населення цього світу дуже різноманітне — мандрівні артисти, звіролюди (або ж людинозвірі), птахи і кози, риби і коти, дракони і єдинороги, істоти реальні й уявні (хоча, мабуть, уявні також реальні, звідкись же вони з’явилися в нашій уяві!) співіснують у творчості Ольги Рапай цілком по-біблійному. Бо якщо лев колись насправді має покластися спати поряд із ягням, то найкраще цю картину, це видовище може відобразити, втілити саме вона. Художниця на виставці підписувала каталоги, приймала квіти й привітання, а глядачі, блукаючи поміж робіт, час від часу озиралися на авторку: як же схожа вона на свої роботи? Чи то, може, вони, роботи, схожі на свого творця. Зрештою, було б дивно, якби було навпаки.

      Ольга Рапай працює в різних формах — на виставці представлені й площинні роботи. Але головний акцент усе ж таки на скульптурах. І скульптури ці нереально-реальні. Онде з капелюха Франциска Асизького визирає цілий виводок пташок, — і ні в кого не має виникнути сумніву, чи носив святий Франциск капелюха. Клоуни з півнями й кошенятами, або з дітьми-клоуненятами виглядають поряд зі святим так само природно, як і, скажімо, згадуваний у Святому Письмі Валаам, господар знаменитої ослиці. І ослиця та поряд із господарем теж виглядає цілком природно. Європа на бикові сусідить із трьома подружками, котрі правлять теревені. Й така хаотично-прорахована мішанка побутового повсякденного буття із буттям міфічним зовсім не виглядає недоречною. Швидше навпаки: недоречним в світі Ольги Рапай виглядає зациклення на повсякденні, на банальній простоті. Поряд із роботами художниці абсолютно реальними робляться найнеймовірніші мрії. Але це вже, напевно, з галузі чарівного впливу мистецтва на психіку, коли раптом починаєш вірити в реальність існування раю.

      «Цей рай, звичайно, аж ніяк не подібний до канонічно-християнського. Як і біблійні образи пані Ольги навряд чи можуть слугувати ілюстраціями до Старого Заповіту. Попри це, кожен, хто побачив ці скульптурні композиції, навіть без підпису, моментально здогадувався, алюзією на що вони є. І не лише тому, що у «Сходах Якова» завжди є янголи й, власне, сходи, а Данило повинен знаходитися між левами. Іконографія тут ні до чого, оскільки ці композиції здаються оповитими якимись печальними видіннями. Ця журба, котрою пройняті герої й враз переймаємося ми — дійсно біблійна», — так пише Діана Клочко в заключному слові до альбому, випущеному видавництвом «Дух і Літера» спеціально до виставки в Національному музеї.

      Митцеві у ХХ столітті випало чимало випробувань — ці слова стосуються не абстрактного художника, а конкретної людини, жінки, доньки визначного ідишомовного письменника Переца Маркіша, репресованого радянською системою. Ольга Рапай зуміла не тільки вистояти — вона зуміла як людина і митець залишитися доброю, світлою, позитивною особистістю. Колористика її робіт чиста й наївна, лінії прості, образи зрозумілі і відверті. Залишитися дитиною з широко розплющеними очима — хіба це само по собі не є найвищою винагородою особистості, котрі поклала життя на олтар служіння прекрасному?

      Немов зумисне, для контрасту, в той самий час у Національному музеї проходить також виставка живопису Тетяни Яблонської. Без найменшого наміру принизити творчість видатної художниці-монументалістки, усе ж не можна не відзначити, якими різними шляхами може часом рухатись творча особистість у наші складні часи. З одного боку — широкомасштабні полотна з реального життя, картини українського радянського повсякдення, а з іншого — світ казковий, уявний, проте так само трагічний і різноманітний. І чомусь виникає враження, що той, другий, світ, втілений у яскраво розфарбованій кераміці — затишніший і гармонійніший. А одним із головних завдань митця саме і є досягання гармонії. Принаймні прагнення гармонії, її пошуки. І в цих пошуках Ольга Рапай досягла успіху. Результати її пошуків — у залах Національного музею.