Щастя, намальоване крейдою

      Що таке кохання? Невдячне, навіть дилетантське питання, на рівні дитячого садка... Бо відповіді на нього будуть дуже різними, аж до таких, що заперечують одна одну. Колись давно зустрічалися двоє молодих людей, їм було цікаво і комфортно разом, їм здавалося, що це і є кохання. Ось тільки минуло літо, і Франк, не довго думаючи, вирушив у життя без Ромі. Бо, зрештою, кожна молода людина має право не лише на кохання, а й просто на флірт. Але Ромі думала інакше, вона була переконана, що Франк — це той єдиний, справжній, який кохає її так само пристрасно, як і вона його. Майже через двадцять років, коли Франк уже мав дружину і дорослого сина, Ромі постукала у двері його квартири. Щоб нагадати про обіцянку, яку Франк давав того пам'ятного літа, і... зруйнувати його життя.

      Режисер Дмитро Богомазов виставу «Жінка з минулого» за п'єсою сучасного німецького драматурга Рональда Шиммельпфенніга готував довго і старанно. Театрали виглядали її ще з кінця минулого року. А він усе відкладав і відкладав, казав, що технологічно це досить непроста річ, буде відео, мультимедіа тощо... І коли підозри з приводу того, що вистава, мабуть, у цьому сезоні так і не визріє, почали міцніти, Богомазов запросив на «Жінку з минулого». Вистава вийшла дуже сучасною, сміливою, зворушливою і екстравагантною водночас. На ідею спектаклю працювала кожна його репліка та інтонація, кожен промінчик світла, яке тут відігравало особливу роль, кожен звук із хітів минулого, які в цій історії звучали іноді як гімн, а іноді як реквієм...

      Кохання і роки подружнього життя — це таки різні речі, вважає Дмитро Богомазов, вони не завжди доповнюють одне одного. Сімейку Франка (Володимир Канівець) та Клаудії (Світлана Штанько) у цій виставі одягли в банальні піжами і наділили рухами роботів, які свої емоції та пристрасті залишили десь у минулому. Вони давно спілкуються між собою «на автоматі», а останній факт їхнього шаленого кохання був зафіксовний у романтичному Парижі — у мішечок з тієї подорожі Клаудіа дбайливо склала «курячі боги». «Коли подивитися в дірочку «курячого бога» — можна побачити майбутнє», — каже вона. «Це дивлячись з якого боку дивитися», —відповідає він. Син Франка та Клаудії, Анді (Олександр Комаренко), давно вже звик до свого примітивного, такого ж невиразного і неоригінального, співзвучного з життям батьків, щастя. Він кохає Тіну (Яна Соболевська) і малює крейдою своє майбутнє. Яке Ромі (Катерина Качан), та сама жінка з минулого його батька, стирає безжально і рішуче. Вона прийде в цей дім у капелюшку та пальто, під яким була одягнена весільна сукня. Ніби змія, вона виповзе зі своїх мереживних воланів, звабить і задушить Анді. Не заради розваги — заради помсти. Адже Франк не лише не повернувся за нею, як обіцяв, — він став зовсім іншим, він забув, яким був їхній спільний захід сонця, забув свої слова і свої подарунки. А значить, навіть коли Франк погодився кинути дружину і піти з нею — ті 20 років чекання все одно були марними. Бо чужа людина, людина, яких мільйони, Ромі не потрібна — вона й так ніколи не була самотньою. А те щастя, яке вона малювала для себе двадцять років тому, виявилося також «крейдою писаним»...

      Богомазов «нашпигував» цей сюжет різножанровими «родзинками», смакувати які можна й після вистави, прокручуючи потім у пам'яті історію «Жінки з минулого». Звісно, трішки заспокоївшись, відійшовши від самої вистави, яка влучає у найвразливішу точку людської суті.

ДО РЕЧІ

      Сьогодні Рональд Шиммельпфенніг — один із найвідоміших драматургів Німеччини. Народився у 1967 році в Гьоттінгені. Як незалежний журналіст та літератор працював у Стамбулі, навчався на режисерському відділенні школи імені Отто Фалькенберга в Мюнхені.

      Автор п'єс «Жінка з минулих часів», «Арабська ніч», «До/Після» та інших.

      Лауреат премії імені Шиллера.