Людина-оркестр

      Звичайний плин життя. У Москві помирав Борис Єльцин. А в Україні в цей час хтось креслив плани свого ризикованого політичного майбутнього, хтось шикував колони автобусів «на Київ», хтось орав поля для битви за врожай, а ще хтось займався любов'ю, не виключено. Як не дивно, радше останнім із перелічених, а не першим із них був близький за кількістю викинутої у повітря емоційної енергії Борис Єльцин, перший президент Росії. Росії, «которую ми потєрялі». Тобто Росії щирої і «безбашенної», відвертої навідліг і рвучкої, як та анекдотично-сумна «рубаха», розідрана на грудях під гармошку, Росії в пориві і в сумніві за цей порив, Росії, близької якщо не до змін, то до палкого бажання змін.

      Таких лідерів сьогодні катма. Хіба Уго Чавес. Розумію недорікуватість цього порівняння. Адже «Росія — не Венесуела», мала вона й свій важкий імідж, радянський, і корону імперії, й ядерну дубинку; врешті-решт — ту епоху падіння грандіозної імперії, епоху звільнення, некоректно порівнювати з сьогоднішнім історичним перформенсом. У будь-якому разі, сьогодні ми бачимо здебільшого пісних, стандартних президентів — неважливо потужну чи дрібненьку державу вони представляють, — вбраних іміджмейкерами в дорогі гамівні сорочки, з наклеєною посмішкою і стандартними, очікуваними фразами, що вилітають з рота на прес-конференціях, і з яких так важко зробити «ньюс» з перцем. Іншими словами, нині у великій публічній політиці катма справжності. Все якесь гутаперчеве, повигадуване, надуте, мов щоки, чи намети на майдані Незалежності. Ерзац. Бориса Єльцина важко було нарядити в ерзац.

      Він диригував німецьким симфонічним оркестром на історичному святі виведення російських військ зі Східної Німеччини, сипав сороміцькими сибірськими частівками на переговорах, напивався на перемовинах СНД «без краватки», до них і після, танцював рок-н-рол із виборцями та їхніми дружинами, викидав за борт пароплава свого прес-секретаря і — що зовсім не потребувалося для розвитку його політичного «я» — щипав за попку кремлівську стенографістку. Це він у 1990 році вийшов на брифінг у Нью-Йорку «під мухою» і язиком та руками пояснював, як «я облєтєл на вєртольотє вокруг статуі Свободи два раза, і что же я увідєл? Во-пєрвих, что ето прєкрасная женщіна...» Ні, я не кажу, що це здорово, але цей колорит суттєво відрізняв Єльцина від Клінтона, Коля, Міттерана і тим паче Кучми й Назарбаєва.

      Словом, Борис Миколайович був русскім у повному, книжково-класичному, розумінні цього слова. Тобто дивовижно суміщав у собі демократа і сатрапа. Це він видерся на танк у серпні-1991 й очолив повстання москвичів проти путчистів, це він у Біловезькій пущі разом із Кравчуком та Шушкевичем забив останній цвях у домовину СРСР. Та водночас це він дав команду іншим танкам — тим, що в жовтні 1993-го розстріляли російський парламент, і тим, що вступили у Чечню, започаткувавши відлік кривавій війні.

      Тепер нема таких русскіх — тепер путінці: маленькі очиці над бронежилетом шнирь-шнирь, наче не переговори проводять, а шмон; посмішка, не розтуляючи вуст; кімоно з лампасами перед телекамерами; жарти, від яких морозом сипле.

      Парадоксально: саме Борис Єльцин, перший президент демократичної Росії, породив Володимира Путіна, свого наступника, який ту демократію і пришиб, «замочив у сортирі» в масштабах усієї велетенської країни. Феномен Путіна народився в голові Єльцина по-античному страшно, як Афіна Паллада — в голові Зевса. І в ці дні офіційні телеканали Росії (тобто фактично всі наявні в телепросторі держави) без особливого сантимента проводжають Бориса Миколайовича в останню путь на Новодівичий цвинтар, просторікуючи не так про започатковану ним демократію, як про дивацтва покійного президента, потяг до чарки і ліберальність, так мало доречну в країні, де моляться про «залізну руку». Домовина з Єльциним відпливає у небуття, як розм'якле минуле Росії. Єльцини для Росії вже не актуальні.

      Обов'язково згадаймо й кілька важливих засадничих для постколоніальної України подій, які відбулися «за Єльцина» і неможливі були б «за Путіна», принаймні в такому варіанті. Домовленість про сухопутний кордон, підписання Договору про дружбу та співробітництво, термін оренди російського Чорноморського флоту в Криму на 25 років, а не на 100, як хотіли московські переговорники. На прес-конференції у Маріїнському палаці з нагоди підписання базового договору між Україною та Росією, пам'ятаю, Борис Єльцин виступив у своєму амплуа — хитрувато примружившись, розповів, як змушує всіх членів свого уряду «чтоб с утра проснулся і думай, а как там Украіна?» Йому не вірилося. Зате весело було.

      Сьогодні, коли не стало Єльцина, і зовсім забуто про Горбачова, а лишився наразі Путін, чомусь кортить виступити з сентиментальною ініціативою — звести бодай на київських манівцях скромні пам'ятники цим росіянам. Бодай за відсутність у них бажання задавити українську незалежність.

СЛОВО ПРО НЬОГО

Глава Єврокомісії Жозеф Мануель Баррозу:

      «Єльцин, незаперечно, зблизив Схід і Захід, а також допоміг замінити суперництво співробітництвом».

Колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль:

      «Важко переоцінити його заслуги для російсько-німецьких відносин та миру у світі».

Олексій Левінсон, соціолог московського Центру Левади:

      «Єльцин — це трагічна постать. Як харизматичний лідер, він провів Росію через розпад СРСР, але незадовго до смерті мав підтримку лише одного-двох відсотків росіян. Може, лише через кілька десятиліть росіяни зуміють оцінити його роль в історії».

Лех Валенса, екс-президент Польщі:

      «Я дуже шанував Єльцина і захоплювався ним. Я вважаю, що світ ще не оцінив ролі, яку він відіграв у розпаді Радянського Союзу. Припускаю, що навіть сам Єльцин не завжди усвідомлював, якою великою постаттю він був у історії Європи. Власне йому Польща і Європа завдячують своїм сучасним форматом».

Вітаутас Ландсбергіс, перший лідер незалежної Литви після розпаду СРСР:

      «Відійшла людина, яка відіграла велику роль упродовж певного, дуже короткого, але надзвичайно бурхливого періоду. Періоду, який змінив обличчя світу. Тепер у Росії Єльцина недооцінюють. Померлий президент був людиною честі, завжди дотримувався даного слова. Це велика рідкість у сучасному світі. Особливо в Росії».

В'ячеслав Костіков, колишній прес-секретар Єльцина:

      «Якби не сильна воля Бориса Миколайовича, то не можна виключити, що після Горбачова Росія занурилася б на довгі роки чи навіть десятиліття в громадянську війну».

Григорій Явлінський, лідер ліберальної партії «Яблуко»:

      «Єльцина виділяє серед інших російських політиків те, що він часто перемагав своїх опонентів, але ніколи не «розтоптував» їх. Він міг збити опонента з коня, але не добивав його. В часи його правління були зловживання і навіть злочини, але тоді в Росії не існувало практики фізичного знищення противників. І це його особистий внесок».

Михайло Горбачов, перший президент СРСР:

      «Життя так розпорядилося, що наші долі перетнулися і нам довелося діяти в той момент, коли в країні відбувалися важливі зміни. Так, між нами були розбіжності, до того ж великі, і це наклало відбиток на те, що відбувалося в країні. Але в ці хвилини я думаю про те, що ми обидва прагнули добра країні і її народу».

Борис Нємцов, колишній віце-прем'єр Росії:

      «Я вважаю, що Єльцин — визволитель. Він дав нам можливість реалізувати себе. Він ненавидів цензуру. Він поважав багатопартійність. Єльцин вважав, що приватна власність краще за бюрократію. Словом, він зародив нову російську демократію та все те, що знищив його наступник».

Анатолiй Чубайс, голова правління РАТ «ЄЕС Росії»:

      «Дуже тяжка подія. Просто по-людськи тяжка. Хоча масштаб цієї людини такий, що потрібно говорити не про особисте, а про країну. Я вважаю, що Борис Єльцин здійснив абсолютно неможливе. Він привів нас із несвободи до свободи. З країни, в якій брехня була буденним і загальним явищем — від генсека ЦК до загальних зборів, у країну, яка намагається жити по правді. Якщо спробувати зрозуміти, які фігури в історії Росії співставні з Борисом Миколайовичем, то, може бути, Петро Перший. Може бути, Ленін і Сталін разом узяті, лише зі знаком «мінус», а він — із знаком «плюс». Він пройшов через загальну любов і через майже повне нерозуміння. Можливо, після смерті, як на Русі прийнято, його оцінять по-справжньому. Хотілось би в це вірити».

 Леонід Кучма, екс-президент України:

      «Він ніколи не зраджував своїм переконанням, твердо і послідовно відстоював ідеали свободи і демократії».

Станіслав Шушкевич, колишній голова Верховної Ради Білорусі:

      «Я вбачав  у ньому російську Людину, яка може дозволити собі інколи деякі вольності, але ніколи не втрачає голову. Багато вчинків Єльцина, які інші засуджують, я виправдовую. Наприклад, його дії з приборкання парламенту 1993 року. Тому що я розумів, задля чого це робиться».