Помилятися можна. Стояти на місці — ні

      П'ять прем'єр з початку сезону, два повноцінні театралізовані вечори і кілька новинок на дуже близьке майбутнє. Хронічна втома після такого підйому в Харківському державному академічному українському драматичному театрі iменi Т. Г. Шевченка — тепер найактуальніша з усіх iмовірних відчуттів. «Круглі» дати (120-та річниця від дня народження Леся Курбаса збіглася в часі з 85-річним ювілеєм заснованого ним театру) таки зробили своє. Тепер у репертуарі спадкоємців легендарного «Березолю» — більше 20 різножанрових вистав. В Україні знайдеться, напевно, небагато державних театрів, які б дозволили собі подібний ритм життя і таку кількість режисерських експериментів над собою. Словом, «Березіль» зобов'язує бути живішим за всіх живих. Інакше це буде вже не він.

«Дозвольте мені живому жити»

      На ювілейному вечорі Леся Курбаса «шевченківці» зіграли історію без ремарок. Стовідсотковий ефект дежа вю: та сама зала, та сама сцена і все та ж колегія Наркомпросу УРСР, з якої почався шлях митця на Голгофу. Від побаченого — мороз по шкірі: наше минуле так і залишилося неосмисленим. Воно ніби не про нас, хоча й відбулося в межах нашого життєвого простору.

      Голова Національного центру імені Леся Курбаса Неллі Корнієнко говорить, що ідеями та й узагалі театральною школою українського режисера з кожним роком цікавиться все більша кількість зарубіжних фахівців. Його спадщину вивчають як еталон, новаторство, режисерський експеримент. Він ніби «тест на гідність і правду», пройшовши який, ти можеш вважатися справжнім. Таке повідомлення — з розряду сенсаційних. Виходить, ми дивовижним чином відстали не лише від передового світу, а й від себе самих. У цьому сенсі харківський театр імені Т. Г. Шевченка — приємний виняток. Потреба все зроблене міряти Курбасом тут не зникала ніколи. І хоча як треба виходило не завжди, саме прагнення «вищого» дозволило триматися в гарній мистецькій формі.

      «Шевченківців» зрозуміти неважко. Сцена, на яку виходили Валентина Чистякова, Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Йосип Гірняк, не сумісна з ремеслом. Але натомість запросто витримує експериментальну зміну тенденцій. У пам'яті ще залишився репертуар театру п'ятнадцятирічної давнини, коли до харківської української драми «повернувся» Микола Куліш і вперше з'явилася наскрізь патріотична «Бояриня» Лесі Українки. У приспаному радянською пропагандою Харковi вони справили ефект бомби, що вибухнула посеред глухої ночі. «Шевченківці» відверто сказали те, про що місто відкрито говоритиме лише через кілька років.

      Потім театр знову трохи задрімав, аби вкотре прокинутись. Цього разу під гуркіт переможних фанфар уродженого бунтаря Андрія Жолдака. Над дилемою «що то було?» харків'яни розмірковують і досі, так і не оговтавшись до пуття від приголомшливого шоку. Витягти з людини все найгірше, що в ній є, та ще й тицьнути в ту бридоту її ж власним носом — месидж не для слабодухих. Жолдака неминуче чекала доля гінця, який приніс погану звістку. Ще важче було пробачити йому геніальну режисуру і те, що він підкреслено інший. Але, попри все, вистави скандального митця продовжують успішно жити в Харкові без нього самого, збираючи наразі чи не найбільшу глядацьку аудиторію. До того ж Андрій показав акторам Європу, а Європі акторів, після чого в них уже нічого не може бути по-старому.

«Віолончель розкриває правду... і вивертає душу»

      Прем'єри нового сезону — ніби втеча від Жолдака. Або, наприклад, одна велика оздоровча процедура, коли люди від тужливих думок рятуються непосильною працею. Але тінь великого експериментатора все одно час від часу таки нагадує про себе. «Актори, як мені здається, після роботи з Жолдаком трішки скучили за психологічним театром», — сказав київський режисер Юрій Одинокий і поставив із «шевченківцями» «Ревізора». «Актори скучили за комедією. Тут можна попустувати і навіть побешкетувати, що неможливо у драмі», — сказав новий художній керівник і головний режисер театру Степан Пасічник і створив виставу «Санта Клаус — то падлюка». «У нас сім років не було казок», — раптом помітили «шевченківці» і запросили іншого київського режисера Олександра Балабана для постановки «Джека — переможця дракона» за мотивами казки «Кресало».

      Останні прем'єри театру — це пошук людиною самої себе і місця, де б вона могла знайти порятунок від проблемного світу або щось істотно нове. Скрупульозний аналіз, зрештою, приносить розуміння вже відомих істин. Допомога ближньому може бути твоєю професією, але ще більше її потребуєш ти сам («Санта Клаус...»). Люди отримують велике задоволення, коли дізнаються про себе те, що і так давно про себе знають («Віолончель»). Благочестя дуже часто межує з розпустою («Маркіза де Сад»). Ти можеш скільки завгодно боротися за власне кохання, вигадуючи найрізноманітніші форми його порятунку, але справжній вияв цього почуття передбачає певну жертовність («Закон»).

      Запрошені режисери, попри всі матеріальні труднощі державного мистецького закладу, тут активно змінюють один одного. Окрім згаданих столичних профі, над останніми прем'єрами працювали пітерський режисер Володимир Тикке і донеччанин Андрій Бакіров. Відкриттям сезону став і молодий харківський драматург Євген Шинкаренко, за п'єсою якого Степан Пасічник поставив філософськи витончену виставу «Віолончель». Остання поповнила репертуар, власне, «Березолю» — малої сцени театру, що виконує, крім усього, ще й роль творчої, експериментальної майстерні класичного мистецького закладу. 

      — Що далі? — це питання адресую художньому керівнику і головному режисеру театру Степану ПАСIЧНИКУ.

      — Минулий сезон — був непростий і достатньо насичений. П'ять прем'єр, два повноцінні театралізовані творчі вечори, гастролі з виставами Андрія Жолдака в Києві. Зараз про плани на наступний говорити не хочу й не буду. Скажу лише те, що Олександр Ковшун у творчій лабораторії театру робить «Войцека» Бюхнера в перекладі, до речі, Курбаса. І що незабаром у нас поставить виставу режисер із Мюнхена  Марк Нестантинер. Решта — питання часу.

«Хочеться не крику, а тиші»

      — Степане, недавно пощастило побувати на вечорі, який ваш театр присвятив ювілею Курбаса і мимоволі спіймала себе на такій думці: останнім часом не довелося бачити жодної вистави, яка б реагувала на те, що в Україні відбувається зараз. Куліш у постановці Курбаса — це був виклик, своя оцінка дійсності, пошук вічних цінностей посеред тоталітарного божевілля. З того часу багато води спливло, нам, незалежним, ось вже 16-й рік, але, за великим рахунком, країна не стала іншою. Ми надто довго відбуваємося як нація. Але театр чомусь взагалі не реагує на ці суспільно-філософські проблеми. На це є якась причина?

      — Театр — це завжди гойдалка. Якщо суспільство — на одному боці, то мистецтво ніби на якомусь іншому. І увесь цей час баланс має бути витриманий. Ми просто хочемо, аби щось ставалося і відбувалося за дві секунди. Я розумію, це свідомість сьогоднішньої людини. Кліпова свідомість. Вмикаєш телевізор — бачиш суцільні кліпи. Виходиш на вулицю — там схожа картина. Мав рацію Євтушенко, сказавши: «Проклятье века — это спешка». Тобто хочеться не бігти, а зупинитись, хочеться не крику, а тиші. А коли там почне бути тихо, треба буде кричати тут. І навпаки. Що вийде з того, коли театр раптом почне робити й показувати те, що відбувається зараз на Майдані? Той театр набагато цікавіший. Причому люди його бачать скрізь: по телевізору, у метро, у тролейбусі. Приходять на роботу — і там продовження побаченого.

      Словом, мені сьогодні не цікавий театр, де розгортаються політичні чи соціальні пристрасті. Це — по-перше. А по-друге, театр завжди займався людиною — її мріями, болями, пошуками самої себе. Тобто я кажу тільки про те, що все повинно врівноважуватись. Скажімо, ми ставили виставу «Маклена Граса» Миколи Куліша, коли ще на вулиці не було жодного жебрака. Тепер ними переповнений Харків. Тоді у нас була велика розгорнута сцена про це. Матеріал давав можливість інтуїтивно створити такий образ. А вже через якихось півроку чи рік реалія наздогнала цей мистецький хід. Але, якщо сьогодні вивести на сцену жебраків, навряд чи такий нюанс справить на когось глибоке враження або здивує.

      Хоча дійсно, театр як лікар. Хірург може багато говорити або не говорити взагалі, але в нього є скальпель, і він мусить виконувати свою роботу. Тобто брати й різати, прибираючи зайве. Інша справа, що у твоєму розпорядженні не завжди є добрий інструмент.

      — Ви маєте на увазі певні матеріальні можливості?

      — Не лише. Історія вчинила так, аби Курбас та Куліш народилися, пересіклися і знайшли один одного в одному часі. Хоча Курбас був до цього Курбасом, а Куліш Кулішем. Проте останній драматург навряд чи зазвучав би без вищезгаданого режисера в нашому контексті так, як ми вимовляємо це прізвище. З іншого боку, Курбас навряд чи відбувся б як Курбас без посильної підтримки наркома освіти Скрипника. Власне, керівник Театру революції Микитенко тому й написав свого горезвісного листа до Щупака, бо не зміг примиритися з тим, що «Курбасу віддають усе».

      А коли взяти нашу ситуацію? Харківський театр імені Шевченка — єдиний театр на Східній Україні, що робить продукцію тієї культури, того народу, який тут проживає. Тобто фактично єдиний україномовний державний театр. Чи можемо ми за такого розкладу розраховувати на певну державну протекцію? Насправді йдеться про комплекс проблем. Це повинно бути потрібно суспільству, яке утримує таку інституцію як театр. Інакше суспільство не буде мати розвитку, а театр законсервується у власній банці. Процес нашого виживання у мене асоціюється з таким образом. Театр починає вигрібатись — земля під ним посипалась. Він спустився вниз — і знову починає вигрібатись. Так і живемо: десь вийшло краще, десь гірше, десь успішніше, десь не дуже. Тобто ми постійно натикаємося на якісь проблеми, з яких не завжди знаходиться такий вихід, як хотілося б. Тому доводиться думати, міркувати, помилятися, наступати на одні й ті самі граблі.

      Скажімо, у нашому репертуарі є кілька вистав Андрія Жолдака. Це режисер із власним поглядом, зі своїм почерком. На мою думку, театр не може бути увесь такий, але то вже інше питання. Головне, на його вистави ходять люди, вони мають свого глядача. Але для того, щоб роботи Андрія не сходили зі сцени, мені потрібен удвічі більший штат професійно підготовлених технічних працівників, бо постановки Жолдака технічно дуже складні. І оскільки далеко не кожен спеціаліст погодиться працювати за наші гроші, ми з цим маємо певні проблеми. Словом, нам уже давно пора провести театральну реформу на рівні держави, яка б передбачала контрактну систему не лише для режисерів, а й акторів, де б були виписані конкретні стимули для меценатів. Без цього театр приречений тупцюватися на місці.

      Якщо говорити про Курбаса, то там існувала проблема елементарного виживання. Система накривала людину зверху. Сьогодні людину накриває байдужість.

«Я не знаю слова «після»

      — Степане, раз ви самі згадали про Жолдака, то запитаю: чи легко було очолити колектив після того, як він залишив театр? Його авторитет, напевно, штука серйозна?

      — Це неправильне запитання. Я не знаю слова «після», оскільки працював з акторами і до Андрія, і разом з Андрієм, і продовжую працювати зараз. У мене просто така мова, у нього — така, у донецького режисера Бакірова, який поставив у нас «Закон» — інша. Тобто потрібен певний час і продовження роботи з різними режисерами. Це дуже добра школа.

      — Справжня причина, через яку Жолдак покинув Харків, так і залишилася таємницею. Він назвав цю ситуацію поверненням в Україну цензури. Ви згодні з ним?

      — На цій темі зав'язано багато речей, яким сьогодні не варто давати ходу, бо вони стосуються як однієї сторони, так і другої. Просто — на все свій час.

      — Але ж я маю на увазі не якісь скандальні подробиці чи чиїсь особисті інтереси. Він звинуватив на той час нову «помаранчеву» владу області (остання презентує себе суто як демократичну владу) у політичній цензурі. Це було так чи ні?

      — Ні.

      — Степане, про що будуть ваші майбутні вистави? Тиша, про яку ви мрієте, — як її розуміти?

      — Один театральний критик після перегляду однієї з моїх останніх робіт сказав: «Нарешті Степан посвітлішав. Пішов у світло».

      Тиша — це не значить беземоційно. Я кажу про висвітлення певних історій так, у тому вигляді, як вони рухаються і змінюються. У мене зараз є п'єса — сучасна, без усіляких наворотів і вивертів, але дуже страшна. Вона мене неймовірно цікавить. Проте це не означає, що я в ній не буду рухатись у тому напрямку, який я для себе визначив. Тобто, рухатись до виходу. Для мене це двері туди, де є світло.