Микола Крикота. (Фото Євгена ТАНДУРИ.)
...Вона йшла від автобуса ще п'ять кілометрів пішки. Йшла з чужою жінкою, яка вела її до мами. Катя дуже хвилювалася. Хоч мама часто снилася їй, і Катя уявляла, яка вона. А тепер, коли залишилось ще трішки, і реальна мама постане перед нею — стало страшно. П'ятнадцять років дівчинка чекала на цю зустріч, а тепер серце ладне було вискочити з грудей. Мама... Як зустріне її, що скаже? Щось же вона мусить сказати, має пояснити, чому залишила свою крихітку в пологовому будинку, написавши відмову і прирікши виношену під серцем донечку на сирітство?
Катя згадує той день тепер спокійно, розважливо, але десь у глибині душі ще й досі щемить. Із мамою звела її чиста випадковість. Дівчинку з інтернату направили в санаторій, де вона зовсім несподівано познайомилася з жінкою, яка там відпочивала. І коли вони розговорилися, то виявилося, що тьотя Єва родом із того села, звідки була Катина мама, яку дівчинка ніколи не бачила, але мріяла побачити.
— Катю, та я ж знаю твою маму! — вигукнула Єва схвильовано.
Вона пообіцяла поговорити з нею і привезти Катю в гості. На Великдень. Слова свого дотримала, хоч мама не дуже хотіла давати розписку, щоб Катю відпустили з інтернату. І ось вони йдуть пішки п'ять кілометрів, а Катрусине сердечко б'ється у грудях, як зранене пташеня.
— Поки дійшли — уже стала ніч. Тьотя Єва повела мене до маминої хати, а я вже злякалася, почала проситися: «Давайте завтра прийдемо, вже ніч, пізно». Та ми підійшли до невеликої хатинки, в якій не горіло світло. Єва постукала: «Ніно, відкривай! Дочку привезла». Хтось там закопошився... Потім відчинилися двері, й на порозі постала заспана жінка в майці. Це і була моя мама... Обняла мене, а мені аж не по собі стало, — згадує Катя. — Але ще не плачу. У хаті тій навіть світла не було. Її співмешканець, батько моєї сестрички Тані, теж мене поцілував. Почали казати, щоб я залишилась у них ночувати, а я кажу тьоті Єві: «Скажіть, що я не буду в них сьогодні ночувати, що завтра прийду». А мама у плач: «Ти мене покидаєш?!» І це мене вразило найбільше. От тоді прорвало й мене. Я дуже плакала. Це я її покидаю, а не вона мене... Мама плакала і наступного дня, все причитала: «Бог мені більше не простить, що я тебе кинула». Вона сама не хотіла собі простити. Я казала, що простила її, і Бог простить. Потім я ходила в гості до бабусі Ксені, до тіток. У мами була велика родина в селі.
— І ти не запитала, чому вона тебе покинула?
— Ні. Мама пила, жила неправедно. Я потім ще один раз її бачила, і все. Вона померла. Про тата взагалі боялася питати. Якось хотіла шукати його, навіть написати думала в «Жди меня», а потім стрималася, подумала: для чого ще раз ятрити душу?
— А родина мамина не пропонувала тобі прихисток?
— Одна з тіток якось завела про це мову, мовляв, у нас немає такої можливості. І я зрозуміла, що їм не потрібна.
Ось так вона втратила родину, щойно її знайшовши. Але Бог подарував Катрусі натомість ще одного ангела-охоронця, а згодом і нову сім'ю. У дівчинки був поганий зір, носила окуляри (мінус 8—9), тобто майже не бачила. У неї була косоокість у поєднанні з короткозорістю. В інтернаті діти над нею знущалися і називали «Катя Чілі» через руде і густе, як у відомої співачки, волосся. Колись, коли Катя була ще маленькою, в їхній інтернат приїхала волонтерка зі США Мерилін Берто. І руде дівчисько в окулярах так запало в душу заокеанської гості, що вона опікувалася дівчинкою як могла. Надсилала їй листівки, посилки.
— А одного разу визволила з психушки, — розповів Микола Крикота, глава великої сім'ї, в якій знайшла свій дім Катя після закінчення школи-інтернату для слабозрячих дітей. — Чого туди потрапила? А знаєте, як буває: слабшого завжди діти товчуть, а потім його і винним роблять. Так і з Катрусею було. Мерилін порятувала її, і не лише тоді. Два роки тому вона забрала її до США, оплатила там дорогу операцію на очах. Фактично 60 відсотків зору в неї повернулося, і вона живе без окулярів. Тут, у нас, ми об'їздили всі клініки, і ніхто не брався за цю операцію. Мерилін усе влаштувала і все оплатила. У неї самої троє дітей, восьмеро онуків уже, живе сама, без чоловіка, і займається благодійництвом. А Катю попросила вона про одне — щоб не повторила дівчинка долі своєї матері...
...У сім'ю Крикотів дівчинка потрапила, коли закінчила школу. Тут, у селі Дубечне, вона чотири роки влітку відпочивала у «Віфанії» — благодійному християнському таборі, а нині комплексі, який започаткував Микола Крикота з родиною десять років тому. Тисячі дітей, обділених батьківською любов'ю, пройшли за ці роки через країну під назвою «Віфанія». Але Каті пощастило знайти тут прихисток не лише на кілька тижнів улітку. Вона стала фактично ще однією донькою багатодітної родини Ніни та Миколи Крикотів. Своїх діток у них шестеро, є вже й онуки. І хоч називає Катя їх дядею Колею і тьотею Ніною, від того не меншає її любов до цих людей. Завдяки їм вона дізналася, що таке сім'я, родина. Зараз дівчина навчається у Луцьку, в обласному релігійному біблійному коледжі. А названі тато й мама думають, як допомогти їй у подальшому влаштуватися в житті. Дуже радіють, що в Катрусі є хлопець, iз яким вона серйозно зустрічається. Як надумають побратися — куплять десь хату для молодих, щоб своє життя облаштовували.
— Думаю, що треба в селі купувати, — розмірковує Микола Вікторович. — Хоч і нелегко в селі господарювати, але надійно.
За Катю вони вже майже не хвилюються. Нещодавно їхня сім'я поповнилася трьома хлопчиками-братами. Крикоти, організувавши перший в області недержавний комплекс для дитячого відпочинку, ніколи не планували брати в сім'ю прийомних діток. Непроста це справа — пустити в душу і серце чужих дітей, маючи своїх шестеро. Але сталося те, що сталося: у районній службі у справах неповнолітніх запропонували взяти діток, бо треба організувати прийомні сім'ї. Микола Вікторович, порадившись із дружиною, погодився. Несподівано для себе, у першу чергу. І троє хлопчиків з інтернату поселилися під дахом будинку, де не тісно 15 душам. Сказати, що з хлопцями важко — не те слово. Найменшенький, Сергійко (ім'я змінено), — суцільний непосида і пустунчик. Поки ми розмовляємо з главою сім'ї, він не злазить із татових рук, обціловує його, як дівчинка, лащиться, як мале кошенятко.
— Синку, ти мене як дівчинка цілуєш. Мене дівчатка так не цілували, як ти, — намагається стримати дитячий порив ніжності тато, але вдається йому це ненадовго. — Хлопчика у шість місяців забрали з дому в дитячий будинок. І старший часом підійде: «Таточку, ви мене обніміть. Підніміть мене. Можна я на руках у вас посиджу?» Їм так не вистачало в дитбудинках й інтернатах елементарного — татових рук. І вони ними натішитися не можуть. Часом лежимо з дружиною в ліжку, менший прибіжить: «Можна мені між вами лягти?». Ляже, за живіт мене обніме, цілує: «Таточку, правда ви нас родили? Чого ви нас так довго шукали?». А з інтернату Сергійка ми забирали з ізолятора. Він звідти не вилазив. Нікому там не давав спокою, дуже збуджений, працівники навіть снодійне давали, щоб трохи утихомирити. А тепер ми всіх бабаїв із хати повиганяли до Луцька. У нас їх нема. Правда, сину?
Із досвіду Микола Вікторович знає, що найтяжче з підлітками. Сергійко — це ще глина, з нього можна ліпити все. У «Віфанії» було кілька випадків, коли доводилося відправляти назад в інтернат підлітків, які тероризували цілий табір. Із старшим прийомним сином теж було кілька моментів, коли треба було бути і жорстким: не хотів ніяк вчити табличку множення. До науки хлопці не дуже бралися. І поки що треба примушувати вчитися. От і каже Вадик: «Везіть мене назад в інтернат», бо там, виявляється, їх не примушують вчитися: вчитель продиктує домашнє завдання, діти запишуть — і порядок.
— Добре, повезу тебе в інтернат, але скажу начальству — і твоїх учителів звільнять із роботи. Зразу змінив тон. Кажу йому: «А табличку множення треба знати, бо навіть на тракториста не візьмуть вчитися». Вивчили, дякувати Богу. Ось так вчимо і вчимося самі. Взагалі інтернатські діти дуже не підготовлені до життя. Був вражений, бо діти не знали елементарних речей, наприклад на копицю сіна показували й питали: «Що це таке?» Вони як квітки, вирощені в теплицях, де створені всі необхідні умови, де все за них вирішують, навіть табличку множення вчать. Випустили їх у життя — і при перших же труднощах можуть впасти, бо не навчені їх долати. От звернулася до мене дівчинка Люба з Головненського інтернату, інвалід другої групи. Закінчила школу, далі дорога — у будинок престарілих, існувати на державних харчах, спати на державних простирадлах. Попросила мене: «Дядя Коля, я хочу в сім'ю. Знайдіть мені». Знайшов. У Камінь-Каширському районі, двоє пенсіонерів, немає ні дітей своїх, ні онуків. Живуть у селі, є газ, хороше, велике село, хатинка. Кажуть, усе перепишемо на неї, аби хтось доглянув нас, хоч самі ще все роблять. Поїхала туди Люба, переночувала одну ніч і приїхала назад. Не сподобалося, що немає зручностей у хаті, що дід хропе. Пояснюю, що треба було хоч кілька днів пожити, спробувати, треба вже тобі про когось турбуватися, комусь допомагати, а не лише про тебе мають усі дбати. «Давайте ту хату сюди, до вас перенесемо. Або візьміть мене до себе», — відповіла Люба. Але я всіх не можу взяти. Поїхала назад у сиротинець. Просила ще знайти сім'ю. А якщо знову втече, не витримає?
— Як ви вважаєте, інтернати віджили себе як перехідна якась форма, як радянський рудимент?
— Я знаю одне: ніякий хороший інтернат не замінить хорошої сім'ї для дитини. Від дітей, які відпочивали у нас, у «Віфанії», я різного начувся про інтернати. І такого, чого діти нікому більше не скажуть. Якщо відомий на всю область інтернат оплачує дівчаткам, своїм вихованцям, аборти, якщо після літнього відпочинку всіх дівчаток обов'язково ведуть на огляд до гінеколога й відправляють на чистку — значить, не все гаразд у цих виховних закладах із вихованням. І, безперечно, треба щось міняти.
Микола Вікторович, побачивши трохи Європу, зрозумів це давно. Тому і з'явилася «Віфанія». На землі, виділеній через дорогу від його хати і неподалік молитовного будинку, пастор місцевої громади Церкви євангельських християн-баптистів почав будувати християнський дитячий табір, який діє вже десять років. Три перші роки «Віфанія» приймала на відпочинок обездолених дітей із усієї Волині напівлегально: одні інстанції його закривали, інші давали добро, закриваючи очі на те, що немає в пастора всіх належних паперів. Державних чиновників Микола Вікторович розумів, така у них служба. Але не приймати у таборі дітей, не подарувати їм кілька тижнів казки, не вирвати з одноманітних інтернатських стін і задушливої атмосфери неблагополучних родин він уже не міг. І хоч не було ще тут комфортних умов, жоден із відпочиваючих не захворів. Це була фантастика! Голе поле, пилюка, футбол, сон на матрацах із свіжовикошеного сіна, романтика літніх вечорів.
— За 10 днів ми прийняли 120 дітей. Ми нічому їх не вчили. Вони купалися, ганяли у футбол, і ніхто не хворів, ніяких інфекцій. Спали в церкві, в хаті, на балконі. Але це було чудо, — згадує Микола Крикота. — Сім років благодійний християнський комплекс діє вже легально. Торік у ньому відпочило 1270 дітей (якщо рахувати, що дехто відпочивав по 14 днів, дехто 10 і менше). Діти різні — сироти, діти сліпих батьків, з неблагополучних родин, чорнобильці і т. п. Шукаємо кошти де можемо, співпрацюємо з різними церквами, які самі відшукують кошти. Є такі місії, що своїх дітей привозять до табору. Духовну програму складено так, щоб підходила вона для діток різного віросповідання і була міжконфесійною. Ми зробили це свідомо, адже християнські цінності однакові для всіх. І ми дбаємо не лише про фізичне оздоровлення діток, хоч умови у нас чудові, прекрасне озеро, сільська ідилія. Головне — процес духовного оздоровлення молоді. Поки що приймаємо лише школярів, хоча плануємо зробити молодіжний табір для старших — пропагуватимемо здоровий спосіб життя. Є навіть бажаючі відпочивати у нас взимку. Виготовляємо проектно-технічну документацію, щоб комплекс міг приймати дітей цілорічно.
У «Віфанії» зараз тихо. Сплять ще у зимово-весняному сні корпуси, мовчить берег озера. Відпочиває поки що і велика родина Крикот, для яких «Віфанія» стала і місцем роботи, і справою життя. Господиня дому Ніна Крикота — головний кухар у таборі, допомагають їй всі доньки. Роботи тут улітку всім вистачить.
Я поцікавилася — звідки назва ця походить? Виявляється, це біблійське: у цьому місці Марія з Марфою приймали Ісуса Христа, тут він знаходив прихисток і душевний спокій. Як знаходять його зараз у мальовничому куточку Старовижівщини тисячі дітей, яким так потрібні й душевний спокій, і турбота, і мудре слово.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
