Українці без оселедця

      Ні, Азовське море у нас ще є. Але умовно. Начебто є. Підписаний Президентом Кучмою договір про співробітництво з росіянами у використанні Азовського моря і Керченської протоки залишив Україні надто мало прав на подальше споживання всіх «дарів моря». У короткій грі, яку провели позавчора у Керчі президенти України та Росії, Кучма ходив траєкторією краба: він, власне, відмовився від позиції, яку українська дипломатія стійко витримувала впродовж 12 років, тобто, простіше кажучи, Кучма порачкував. Документ, основні тези якого продубльовано і в підписаній того ж дня спільній заяві президентів України та Росії, перекреслює весь дотеперішній український стоїцизм у боротьбі за державний кордон в Азові та Керченській протоці.

      Ще в січні минулого року ті самі два президенти для підкріплення сумнівних чуток про дружбу народів підписали Договір про державний кордон, що стосувався винятково суходолу. За рамки того Договору було винесено питання міждержавної морської межі, адже на той час не те що звести, а навіть суттєво наблизити позиції сторін не уявлялося можливим: Київ наполягав на чіткому визначенні кордону, Москва — на визнанні Азова та Керченської протоки внутрішніми водами, що будуть спільно використовуватися обома країнами. Російська пропозиція про спільне використання моря не тільки суперечила світовій практиці в подібних питаннях, а й видавалася українцям агресивною, позаяк із часів співжиття у Радянському Союзі в нас залишилися неприємні спогади про все подібне колгоспові. У Києві добре розуміли, що в пропонованому росіянами «колгоспі» на Азові заправлятимуть, вочевидь, не люди з українськими паспортами. Позавчора, коли Леонід Кучма підписав документ щодо Азову, це розуміння не зникло, ні — просто стоїцизм закінчився. Росіяни виграли. Бачте, території, сфери впливу — це така нелюдська любов, любов іншого сорту, задля якої снага «вламувати» не минає й через дюжину років.

      Документ, укладений Кучмою та Путіним, такий же скромний за обсягами, як і будиночок керченської мерії, де його було підписано. Договір містить усього 5 статей, якими описано основні втрати України. По-перше, Азов та Керченська протока стали внутрішніми водами України та Російської Федерації, і для притлумлення подиву з цього приводу Договір дозволив собі не вельми притаманну для бюрократичної лексики лірику — назвав цей регіон «історично внутрішніми водами» України та Росії. По-друге (що випливає з першого), торговельні та військові судна обох країн отримують право вільного судноплавства, себто, виходить, росіяни більше не платитимуть лоцманський збір за проходження Керч-Єнікальським каналом. (До речі, у спільній заяві президентів окремим рядком вказано на подальшу поступку Банкової Кремлю: урядам РФ й України доручається створити спільну українсько-російську корпорацію з експлуатації Керч-Єнікальського каналу, себто не виключено, що росіяни не лише не платитимуть за прохід своїх суден з Чорного моря в Азовське і навпаки, а й допомагатимуть українцям збирати «данину» з іноземних суден). По-третє, контроль за проходженням у ці води іноземних суден здійснюють обидві держави, і військові судна третіх країн можуть колихатися на азовських хвилях тільки за умови, якщо Росія (Україна) дасть на те дозвіл. Цей пункт, викладений у ст.2 договору, безсумнівно, продиктований Москвою, яка може ним скористатися, коли Україна (дозволимо собі сьогодні ще уявити подібне) стане членом НАТО, або й раніше — приміром, коли до українського порту на Азові захоче пристати, наприклад, під час навчань корабель котроїсь із держав Північноатлантичного альянсу.

      Після такого «кидання Батьківщини» навіть важко викрутитися думкою і віднайти рятівну шпарину, крізь яку Україна може вислизнути з підписаного позавчора договору. Хіба єдине — документ цей підлягає ратифікації, а набуває чинності вже після обміну ратифікаційними грамотами. Але у Верховній Раді зараз самі знаєте що діється — заметіль хаосу, страху і підкорення найсильнішому, — так що особливі надії на перемогу національного інтересу під банею будівлі на вулиці Грушевського покладати, напевно, не варто. Оптимістично вчора пролунав лишень самотній голос заступника міністра закордонних справ України Олександра Моцика, який сказав «Інтерфаксу», що підписаний документ не закриває української позиції на подальших переговорах з росіянами стосовно морського кордону. Утім ця заява додала вкрай мало озону в простір української думки, засмічений вихлопними газами від державницьких машин Кучми та Путіна.

      А що ж епопея  навколо Тузли, від якої, власне, й стартувала позавчорашня поразка України, що ж наша «Малая земля — великая земля...»? «Такої проблеми в українсько-російських відносинах немає, — відказав заступник керівника адміністрації російського президента Сергій Приходько, якого процитувала інформагенція УНІАН, — це питання надумане». На Тузлу президенти не полетіли, хоч начебто й збиралися напередодні. А й справді, навіщо? Навіщо відвідувати Путіну «надуману землю», якщо й без неї Росія взяла і Керч-Єнікальську протоку, й Азовське море?! Він відвідає Київ, щоправда не зараз, а в другій половині січня. Цікаво, що ж Леонід Кучма приготує в подарунок колезі на Водохреще? Оновлене видання книги «Україна — не Росія. Поки що»? Так, у нас різні підходи і різні біди. Якщо в Росії біда, за Гоголем, — дурні і дороги, то у нас — дороги і зрадники.