На газеті твердо спати...

      Більшість дітей, які живуть на вулиці (76 відсотків), — це хлопчики й дівчатка шкільного віку — від 6 до 16 років. 13 відсотків становлять дошкільнята (зовсім малі!), 11 відсотків — діти від 16 до 18 років. Про це повідомив секретаріат Кабінету Міністрів, звітуючи про хід виконання держпрограми з подолання дитячої безпритульності на 2006—2007 роки. За статистичними даними, кожного другого безпритульного цілком влаштовує його спосіб життя, і він не хоче повертатися до рідних чи йти до притулку. Тому в державних служб виникають проблеми з такими вихованцями —  часто діти втікають із соціального центру після двох-трьох тижнів «домашнього» життя, і пошук «душі заблудлої» починається знову...

      А от працівники неурядових благодійних організацій, які реабілітують дітей вулиці, знайшли вихід — вони надають притулок тим безпритульним, які самі звернулися по допомогу. Таких центрів, звідки колишні діти вулиці виходять повноцінними членами суспільства, в Україні чимало. Декілька з них успішно працює в Одесі. Як розповіла «УМ» помічник директора зі зв'язків із громадськістю Одеського благочинного фонду «Шлях до дому» Оксана Маслова, у кризовому центрі під наглядом вихователів та медпрацівників сьогодні перебувають 30 дітей. Безпритульним допомагають отримати паспорт й упорядкувати інші документи, отримати професію (швачки — для дівчат, столяра — для хлопців), поновити зв'язки з рідними та знайти друзів серед однолітків.

      А ще дітей консультують гінеколог, психолог й, за потреби, їх направляють на лікування від гепатиту, туберкульозу, шкірних захворювань, гонореї тощо. Не секрет, що дитина, яка живе на вулиці більше трьох місяців, має цілий «букет» хвороб, зокрема венеричних, тому працівникам БФ «Шлях до дому» часто доводиться направляти новоспечених вихованців до інфекційної лікарні...

      Крім того, в центрі освіти та здоров'я дітей вулиці навчають елементарним речам — запалювати газову комфорку, куховарити, опікуватись домашнім господарством, пришивати гудзики й робити латки на одягу, прасувати білизну, не боятися себе та інших людей, тощо. Адже діти, які ніколи не жили в нормальних умовах, просто не вміють користуватися чайником чи духовкою, праскою чи пральною машинкою та будувати нормальні родинні стосунки. У школі вирівнювання хлопчиків та дівчаток «підтягують» до базового рівня знань, потім направляють до школи (їм же атестат треба отримати!), а в комп'ютерному класі вчать працювати з ПК.

      Зауважу, що багато дітей прийшли до кризового центру тільки завдяки інформації, отриманій від бригади «соціального патруля». За словами Оксани Маслової, кілька разів на тиждень на вулиці Одеси виїжджає цей мобільний пункт допомоги. Юрист, соціальний працівник, психолог і лікар вирушають на «Газелі» до схованок, в яких живуть безпритульні діти — приміщень у напівзруйнованих будинках, підвалах, на горищах і в люках теплотрас. Дорослі привозять дітям їжу та одяг, надають першу медичну допомогу, а також вселяють надію, розповідаючи, як може змінитися їхнє життя в кризовому центрі, а також забирають до шпиталю хворих. Часто після такого візиту діти самі звертаються до центру.