«Засекречена лабораторія» пана Мирона

      Першу — і відразу вдалу — винахідницьку спробу він здійснив ще на посаді заводського клерка, виконуючи не надто творчі обов'язки нормувальника праці у відділі зарплат. Помітив, що в цеху зварювання модулів рідного Івано-Франківського «Промприладу» застосовується недосконала технологія, і придумав механічний привід для подачі заготовок на місце обробки. Невдовзі за виняткову кмітливість йому в Москві виписали «червоне» свідоцтво і значок «Винахідник і раціоналізатор СРСР». Та впроваджувати ноу-хау у виробництво союзні «нормувальники» науково-технічного прогресу не поспішали. А через деякий час японські умільці за аналогічним принципом сконструювали пневмомеханізм і додали мешканцям Країни Східного Сонця балів у неофіційному суперництві найінтелектуальніших націй світу.

      Вкусивши раз із винахідницького древа ще на початку сімдесятих років минулого століття, Мирон Болехівський уже не міг зупинитися. І хоч нині вже пенсіонер, продовжує метикувати. Його проект використання морських хвиль для виробництва електроенергії нинішньої весни буде представлено на київському «Ярмарку ідей», а медичний пояс уже допоміг йому самому «вгамувати» пахову грижу без хірургічного втручання.

Час «сідлати» морські хвилі

      — Пане Мироне, давайте розпочнемо розмову з вашої останньої розробки. Як виникла ідея експлуатувати морські хвилі, адже від Івано-Франківська, де ви постійно мешкаєте, до найближчого моря — понад півтисячі кілометрів?

      — Біля моря я востаннє був зо чверть століття тому. Ще тоді звернув увагу на те, що хвилі якось, так би мовити, марнотратно рухаються сюди-туди, тобто розтринькують свої потужні інерційні сили. « Ну чекайте, — з гумором застеріг їх, — колись вас осідлаю». На той час я уже запатентував глибинний манометр для нафтогазових свердловин. Узяв його за прототип. Там застосовується інерційний двигун вертикального типу, а на морі треба встановлювати горизонтальний.

      — Поясніть популярно, що ви збираєтеся робити з хвилями, які продовжують байдикувати?

      — Ви, мабуть, бачили у фільмах, як качаються по палубі корабля незакріплені діжки. Ось вам приклад примітивного інерційного механізму. Оскільки рух відбувається у дві сторони, то треба ще поставити регресивну муфту, аби забезпечити обороти в одному напрямку. Звичайно, мій двигун, аналогів якому я ніде у технічній літературі не зустрічав, складніший за діжку, але значно простіший за традиційні механізми, що виробляють електроенергію. Отже, інерційний двигун горизонтального типу — від мініатюрного до великої конструкції — достатньо встановити на кораблі, понтоні чи спеціальному поплавку й отримувати струм з допомогою морських хвиль. Можна заряджати акумулятори і застосовувати на плавзасобах чи подавати на сушу. Гріх не використовувати могутню і невичерпну інерційну силу морів та океанів. Це я доводитиму в Києві на «Ярмарку ідей», звідки мені вже надійшло запрошення.

      — У роду були попередники, схильні модернізувати все і вся?

      — Народився я в селі Ворона Коломийського району за чотири місяці до війни. Мої батьки були заможними землеробами. Вуйко Петро, мамин брат, за Польщі перейшов кордон на Збручі, аби розбудовувати Велику Україну. Був знайомий з Володимиром Сосюрою, на прохання заступника голови Раднаркому України Миколи Скрипника навіть очолював у Харкові курси українізації. Та національне піднесення тривало недовго. Після резонансного самогубства Скрипника і початку репресій проти української інтелігенції вуйко вчителював по селах Слобожанщини та Донбасу, ніде довго не затримуючись. Це врятувало його від розправи НКВС.

      У юнацькі роки я дуже хотів стати офіцером, і моя мрія частково здійснилася: після закінчення Даугавпілського військового училища отримав призначення у ракетні війська під Плєсецьком. Однак важка травма невдовзі змусила розпрощатися з погонами. Уся моя трудова біографія пов'язана з «Промприладом». Цивільну вищу освіту здобув на вечірньому відділенні Івано-Франківського інституту нафти і газу за спеціальністю «Автоматизація виробничих процесів».

Із воском до грижі...

      — Отже, здатність бачити у звичному для більшості людей стані речей недосконалість чи невикористані можливості з'явилася як результат професійної діяльності?

      — Мабуть, так. У дозаводський період цього в собі не помічав, але потім так захопило, що де б не був, чим би не займався, у голові постійно крутяться якісь винахідницькі чи раціоналізаторські ідеї. Не обдумувати щось нове вже не можу.

      — Крім морального задоволення, запатентовані розробки, напевне, додали щось і до сімейного бюджету?

      — Помиляєтеся. Не отримав жодної копійки. За рацпропозиції давали премії, а за винаходи — ні. Навпаки, тепер самому треба доплачувати за експертизу і захист патенту. Як не дивно, найкомфортніші умови для винахідників були створені за Сталіна. При отриманні квартири винахідник тоді мав право на додаткову кімнату, міг першим зайняти вакансію в конструкторському бюро та користувався іншими пільгами. Тоді стимулювали науково-технічний прогрес.

      Коли я створював апарат для складання і зварювання модулів, мені ніхто нічим не допомагав. Добре, що не заважали, дозволили навіть користуватися діючими верстатами. Механізм був успішно випробуваний, однак у виробництво з невідомих причин його не впровадили.

      Та не будемо про сумне. Якщо за свої винаходи я і не отримав грошей, то принаймні зекономив гривень п'ятсот на лікуванні й не зазнав больових випробувань під час і після операції.

      — Це ви натякаєте на так званий грижовий пояс власної моделі. Про нього і ще про якийсь хірургічний пристрій Болехівського мені розповідав голова товариства винахідників і раціоналізаторів Івано-Франківщини Богдан Середюк. Що вас надихнуло ще й на вдосконалення медичної техніки?

      — Життя змусило. Ще у шкільні роки мав пахову грижу і був прооперований. Згодом вона дала про себе знати. Традиційні підтримуючі пояси недосконалі, це підтвердить кожен, хто мав з ними справу. Ідея придумати щось ліпше народилася тоді, коли читав двотомну «Енциклопедію народної медицини». Там знайшов давній рецепт вправляння дитячої пупкової грижі за допомогою бруска воску. Подумав: а чому б його не застосувати для дорослої пахової грижі? Для цього років п'ять тому пошив пояс власної моделі з кишенькою для воску — в мене його повно, бо трохи пасічникую. До речі, віск містить близько двохсот елементів цінних сполук і за допомогою високого вмісту йоду транспортує їх через шкіру в організм.

      Я носив пояс три місяці і став почуватися цілком здоровим. Настільки, що через кілька тижнів забувся і дав собі надто велике фізичне навантаження. Грижа знову почала «вилазити». Тоді вдосконалив пояс, додавши ще одну розтяжку, і не знімав його цілий рік, лише послаблюючи лямки на ніч. За цей час щось затягнулося, зміцнилися м'язи, і тепер можу мішки тягати, хоча, звичайно, з навантаженнями треба знати міру.

      — Чи хтось зацікавився вашим поясом, аби зробити його доступнішим?

      — Перед тим, як запатентувати пояс і спосіб лікування післяопераційних рубців, у Вороні, де на батьківському обійсті тримаю бджоли, грижу за допомогою мого пристрою встигла «вправити» місцева жінка. Ходив я у військовий шпиталь, аби випробувати новий спосіб лікування на солдатах, але тамтешній хірург сказав, що в такі пояси він не вірить. Йому видніше.

... i з дрилем до черепа

      — Наскільки я зрозумів, в установи офіційної медицини зі своїми хронічними недугами ви не поспішаєте?

      — До лікарів стараюся не ходити. І не тому, що не довіряю їм чи такі відвідини нині недешеві. Просто живу за принципом: «Кому, як не собі, можна довірити своє здоров'я». Мабуть, не всім ця формула підійде, але якщо сам себе не чуєш, не розумієш «голосу» органів і систем власного організму, то як їх зрозуміє людина в білому халаті, котра щодня приймає десятки пацієнтів. Переконався особисто: багато хвороб можна успішно лікувати засобами народної медицини, зокрема й продуктами бджільництва.

      — А другий пристрій для якого органу придумали?

      — Колись давненько Юліан Худецький, нейрохірург з обласної клінічної лікарні, показав бур, яким стоматологи свердлили зуби, і попросив зробити щось подібне, аби в черепі вирізати коло для оперативного втручання. Я довго «носив» те замовлення в голові, воно випливало у різних комбінаціях, але робити пристрій самотужки не наважувався, аж поки не знайшов підтримку в невропатолога Мирослава Волошина із залізничної поліклініки: я малював деталі, а він допомагав їх виготовляти. Зрештою, зробили діючий макет із однозубим різцем, який можна закріплювати на звичайному дрилі, але краще, звісно, робити цілісний механізм. Випробовували на тваринних кістках: купували на базарі свинячу голову і розпилювали. Ріже дуже добре, але експерименти на людському черепі треба проводити під наглядом фахівців відділу нової техніки Міністерства охорони здоров'я України. Ми подали заявку на патент. У нашій державі аналогів немає. За кордоном придумали схожий механізм на пневматиці. Про це ми довідалися, коли вже завершили розробку.

      — Почекайте, застосовувати дриль у вік електронних медичних технологій? Чи не долотом і молотком у нас нині ще роблять трепанацiю черепа?

      — Передові клініки, мабуть, оснащені імпортною пневматикою. А традиційно технологія така: свердлять у черепі отвір, вставляють тросик і ним, як пилочкою, сюди-туди тягають вручну. Потім вставляють у другий отвір і так далі. Наш пристрій — я його називаю «Трепан» — дозволяє механічно розпилювати череп по колу, стартуючи лише з одного отвору. Я розмовляв з людьми, котрі пережили традиційну трепанацію черепа, і в них від цієї операції залишилися дуже неприємні відчуття. Краще, звісно, аби таких втручань узагалі не було, але у невідкладних випадках — при наявності пухлин, важких травм голови — у руки хірургів треба вкладати гуманніші знаряддя. Механічний «Трепан», на мою думку, просто незамінний для лікування солдатів та офіцерів, приміром, у польових умовах при військових конфліктах.

За новації у побуті та бортництві ще не брався

      — Виходить, що ваш творчий процес — безперервний. У побуті для полегшення праці дружини щось придумали? Може, і для бджіл змайстрували зручніші вулики?

      — У квартирі користуємося тим, що придумали до нас. Хоч я на пенсії, та багато часу поглинають мало не щоденні поїздки у село, де тримаю невелику пасіку та вирощую ягоди. Вулики в мене — різних часів і народів. Збереглася навіть пара австрійських, куплених батьком ще до війни. Дещо модернізую, але до принципово нових конструкцій руки не доходять.

      — Як до вашого винахідництва ставляться рідні і знайомі, особливо зважаючи на очевидну неприбутковість цієї справи?

      — Про це мало хто знає. З вами ось уперше так довго бесідую.

      — То ви працюєте, як засекречена лабораторія?

      — Ні. Просто я не вважаю свої винаходи відкриттями планетарного масштабу, хоча використання інерційної сили морських хвиль, на моє переконання, могло б прислужитися всьому людству. Добре, що знайшлися завзяті однодумці — Мирослав і Василь Волошини. Якби не вони, двох останніх винаходів — «Трепана» та інерційного двигуна для морських хвиль — могло б і не бути. Батько і син Волошини теж так «заразилися» винахідництвом, що вже мають кілька власних цікавих ідей. І я тішуся з цього. Чим же тоді займатися, якщо не придумувати щось нове чи не вдосконалювати придумане до нас?