Війна: поза досвідом класики
Іще 2014-го рецензіями на воєнну прозу пішло гуляти камлання: «Де наші Ремарки і Гемінґвеї?». >>
Aктор i художнiй керiвник Валентин Шестопалов.
У 1987 році у світі сталося чимало визначних подій. Паоло Коельо написав свою першу книгу, американські аніматори презентували мультик «Черепашки-Нінзя», із неволі звільнили лідера Африканського національного конгресу Нельсона Манделу... А у київському кафе з поетичною назвою «Теремок» відкрився театр «Актор». Хоча слово «відкрився» не дуже точне, бо в цьому контексті звучить якось безпроблемно. Насправді ж цей факт буквально вистраждали, витримавши шалений натиск дійсності, яка тоді, як і зараз, не дуже симпатизувала мистецтву, актор Валентин Шестопалов та його дружина Тетяна Родіонова. Він був художнім керівником, вона — адміністратором, касиром, директором, «професійним ходоком» до найвищих владних кабінетів, невтомним шукачем спонсорів і, звичайно ж, Музою. Власне, тоді у Києві нові театри з'являлися ледь не щодня. Дистанцію у двадцять років подужали одиниці. І сьогодні можна говорити напевне, що без Валентина Микитовича і Тетяни Сергіївни «Актор» навряд чи опинився б у списку тих, хто вже пройшов цей відрізок шляху і рушив далі. «Для мене театр «Актор» — це спосіб самоствердження, реалізація найпотаємніших творчих мрій, можливість працевлаштування моїх товаришів. Ми не зачиняємо двері ні перед ким», — казав тоді Валентин Шестопалов.
Перший сезон відкрився 4 квітня 1987-го виставою «Лавка» Олексія Гельмана — щемною історією про чоловіка і жінку, яка починається легким фліртом, а потім занурюється у глибини людської психології. Потім була моновистава «Записки божевільного», що стала лауреатом багатьох конкурсів та фестивалів в Україні та за кордоном. За двадцять років «Актор» випустив близько 20 прем'єр — «Листи кохання», «Чеське фото», «Крик», «Гітель і Джеррі» «Стіна» та ін., а всього в театрі було зіграно понад півтори тисячі вистав.
4 квiтня на вечорі, присвяченому 20-річчю театру, Тетяна Сергіївна та Валентин Микитович роль іменинника виконували дуетом. Приймали квіти, грамоти і подарунки, щиро дякували Шевченківській райдержадміністрації Києва, яка виділила для театру 330 тисяч гривень, пробачали секретаря київського відділення СТД Олексія Кондратенка, який вiдразу сказав, що грошей у нього немає... Квітів від Президента та Прем'єра не було — їм не до того. Хоча ні, були — від Президента та Прем'єра... родини актора Ігоря Славінського. «Ми поставили «Листи кохання», але там був один промах, — сказав він у своєму вітальному слові, — визнав Славінський. — Один лист не дійшов, загубився... Я його знайшов і зараз його зачитаю». Епістолярій був пронизаний любов'ю до «Актора» і до... Тетяни Сергіївни. Під час виступу колеги Валентин Шестопалов розуміюче посміхався. Привітали ювілярів і представники Театру російської драми — завліт Борис Куріцин, а також численна «жінрада» на чолі з Лідією Яремчук, Тетяною Шелігою, Іриною Дукою, Ольгою Когут... Вітальну промову виголошував Куріцин, пані Яремчук співала, а Когут продекламувала власного патетично-ліричного вірша, що називався «Ким ти був до «Актора»?» «Це питання від Шестопалова я чую по кільканадцять разів на сезон», — зізналася актриса. «Актор» привітали також театрознавці Валентина Заболотна, Ніна Мазур, Алла Пiдлужна — так уже склалося з самого початку, що цей театр критики записали до категорії своїх «любимчиків». І, якщо по справедливості, то є за що.
Сам ювіляр почувався затишно: «Ви знаєте, на прем'єрах так завжди хвилююся, думаю, як воно потім піде... А зараз сиджу ось і отримую задоволення, згадую, що було, згадую, як ми починали... До речі, сьогоднішній вечір — це перше в цьому театрі, до чого я за двадцять років не докладав ніяких зусиль».
Свою акторську кар'єру художній керівник театру «Актор», народний артист України Валентин Шестопалов, розпочав у одинадцять років, першою роботою на сцені була головна роль у виставі «Друг мой, Колька». А найпершим режисером — у Львові, в драмгуртку Палацу піонерів — став Роман Віктюк. Далі була студія в Театрі ім.І.Франка, навчання у ГІТІСі в Москві, робота у Львові, тоді Київ — Театр поезії, Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, де він працює до сьогодні.
Іще 2014-го рецензіями на воєнну прозу пішло гуляти камлання: «Де наші Ремарки і Гемінґвеї?». >>
Скасувати оголошення конкурсу на отримання премії від ЮНЕСКО із назвою «Міжнародна премія ЮНЕСКО-Росії імені Менделєєва з фундаментальних наук», закликає Національний музей історії України. >>
«Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби». >>
Нещодавно видатну споруду архітектора Владислава Городецького — костел святого Миколая в Києві, яка постраждала від пожежі ще у вересні 2021 року і від російської атаки наприкінці 2024-го, — було офіційно передано римсько-католицькій парафії у безоплатне користування строком на 50 років. >>
«Чутливий наратор» — це назва 30-сторінкової промови Ольги Токарчук по врученні їй Нобелівської премії. >>
Державний реєстр розшукуваних культурних цінностей розпочав роботу в Україні, зокрема вже підготовлені понад 6 тисяч відповідних форм для внесення об’єктів до нього. >>