Москва хоче кістки князя

      Приводом стало заплановане на цей рік помпезне святкування 860-річчя Москви. З цієї нагоди депутат Московської міської думи Іван Новіцький ініціював перенесення останків засновника Москви князя Юрія Долгорукого з київської церкви Спаса на Берестові в російську столицю, повідомляє УНІАН з посиланням на речницю депутата Олену Селькову.

      «Точно відомо, що засновником Москви є великий князь Долгорукий, син Володимира Мономаха i правнук Ярослава Мудрого. Але прах князя нині перебуває у столиці суміжної держави — Києві. Тож історично справедливим бачиться перенесення останків засновника Москви з київської церкви Спаса на Берестові в російську столицю», — так пояснює позицію депутата Новіцького його прес-секретар Олена Селькова. За її словами, пан Новіцький переконаний, що, окрім суспільного резонансу, ця урочиста церемонія «підкреслить спільне коріння двох слов'янських народів i слугуватиме зміцненню дружніх зв'язків наших країн».

      Московський депутат уже звернувся до президента РФ Володимира Путіна та мера російської столиці Юрія Лужкова з пропозицією включити це питання в програму майбутнього візиту Президента України Віктора Ющенка до Москви. Це бажання сучасних москвичів облаштувати склеп засновнику рідного міста, з одного боку, є зрозумілим. Водночас воно має кілька «але».

      По-перше, тодішні князі Русі засновували чимало міст, поселень та сторожевих острогів. Не виключенням був i володимиро-суздальський князь Юрій Долгорукий, який заснував Москву в 1147 році як острог на кордоні власного князівства. Високий пагорб на злитті трьох річок був ідеальним місцем для оборони. Але князь навіть у жахливому сні не міг передбачити, що це село, поблизу боліт згодом стане центром Північно-Східної Русі, самопроголоситься «третім Римом» та буде столицею Росії. Хіба менше прав мають на прах князя інші менш відомі міста, які він засновував?

       По-друге, питання перепоховання історичних діячів на батьківській землі має сталі традиції у світі i, як правило, вирішується на користь останнього бажання самого небіжчика. З відомих прикладів: царська Росія не перешкоджала похованню Тараса Шевченка в Україні, як сам Кобзар написав у «Заповіті»; радянська — не вмішувалася у процес перепоховання праху Василя Стуса тощо. Але чи бажав князь Долгорукий бути похованим у Москві? Очевидно, що ні. Це йому не могло наснитися у найжахливіших снах, тим більше що після заснування дрібного форпосту Москва він там майже не бував. Натомість усе життя Юрію Долгорукому снився Київ.

      Саме через бажання правити на великокняжому престолі, як його батько та прадід, Юрій i отримав прізвисько Долгорукий. Тим більше що як шостий син Володимира Мономаха прав на Київ він не мав, батько ще в молоді роки відправив його князювати у далекі Суздальські землі. За Київ Долгорукий воював iз перемінним успіхом усе життя i, врешті-решт, став великим князем київським у 1155 році. Але не надовго — з місцевими боярами він не знайшов спільної мови, тож саме вони й отруїли його у 1157 році. Кияни настільки ненавиділи князя, що одразу пограбували його подвір'я, а його прах поховали не у князівській усипальниці Рюриковичів, а за межами старого Києва — у церкві Спаса в селі Берестові, де була резиденція Долгорукого. Нині це центр української столиці, поруч із Києво-Печерською лаврою. Тобто прах князя спочиває в найбажанішому для нього місті.

      По-третє. Науковці України та Росії мають великі сумніви, що кістки, які у 1989 році розкопав на території церкви Спаса археолог Віктор Харламов, належать саме Юрію Долгорукому. Археологи двох країн уже тривалий час відмовляються робити офіційні заяви  щодо сенсаційності цього відкриття. Мовляв, тут забагато політики, а не науки. Нині ж кістки нібито зберігаються в запорошеній коробці Інституту археології НАНУ, й серед істориків уже півроку ширяться чутки, що їх збираються обміняти на якісь музейні колекції, що мають велику історичну цінність для України.

      Що цікаво, церкву перекопали ще у 1947 році, коли Москва святкувала 800-річчя, але тоді ніякого праху князя не знайшли. Натомість встановили кенотаф — пам'ятник над могилою без небіжчика. Але чиї кістки знайшов через 50 років археолог Харламов? Ніяких доказів, окрім літописних посилань на поховання князя, він не навів. У знайденому саркофазі не було жодної речі, що вказувала б на князівський статус, небіжчик був бідним. Поховання пограбували нащадки? Теж спірне питання. Перевірити щось на місці неможливо, бо лише Харламов мав «відкритий лист» на розкопки в Лаврі.

      I останнє. Через рік своє 600-річчя відзначатимуть Чернівці. На Буковині ведуть рахунок віку обласного центру від першої письмової згадки про місто, яка міститься в грамоті  молдовського князя Олександра Доброго від 8 жовтня 1408 року. Оригінал грамоти, за даними українських дослідників, свого часу був вивезений до Росії й зберігається у відділі рукописів Державного історичного музею.

      Посприяти поверненню цінного документа городяни просили Надзвичайного та Повноважного Посла РФ Віктора Черномирдіна. Теж, як нині москвичі, говорили про дружній крок, про зміцнення зв'язків між двома країнами. Але Черномирдін офіційно відмовив у сприянні, відписавши меру Чернівців Миколі Федоруку, що, «згідно з російським законодавством, усі архівні документи, які зберігаються в державних музеях Російської Федерації, є державною власністю і не можуть бути передані в інші країни».