Матч, недограний у 2004-му

      У протистоянні на тему розпуску парламенту й оголошення дострокових виборів є два аспекти — політичний і юридичний. Спираючись на висновки своїх юристів, і Президент, і коаліція переслідують конкретні політичні цілі, і навпаки, бажаючи втілювати ці політичні завдання в життя — підбирають відповідну правову аргументацію.

      Щодо юридичних трактувань, то з обох боків фронту вони свої і кардинально відмінні від трактувань опонентів. Що робити? У Конституційному Суді — ситуація патова, 9 на 9, при тому, що рішення потрібно приймати не простою більшістю, а двома третинами голосів. У Центрвиборчкомі, як сказав «УМ» напередодні його колишній член, а нині — народний депутат від «Нашої України» Руслан Князевич, більшість нібито вимальовувалася «продонецька». Але із конкретних дій Центрвиборчкому та його голови видно, що цей орган забезпечення безпосереднього волевиявлення громадян дуже навіть не проти забезпечити це волевиявлення. Потрібні лише гроші. Не такі й великі  як для бюджету всiєї країни — 340 млн. грн.

      Тепер — про гроші. Великі і ще більші.

      Показово, що з початку конфлікту не виступив з акцентованою заявою щодо дострокових виборів головний акціонер Партії регіонів Рінат Ахметов. Мультинувориш, який мріє найближчим часом принаймні потроїти свій 4-мільярдний капітал і вийти зі своїми активами на західні біржі, не зацікавлений в ескалації політичної кризи. Колапс стосунків між органами влади призведе лише до зменшення статків Ахметова, давно вибаченого «помаранчевою» владою. Тож не дивно, що Рінат Леонідович, який контролює приблизно половину фракції ПР у парламенті, був би не проти дострокових виборів і стабілізації політичної ситуації.

      Проти виборів — Віктор Янукович і умовна «партія війни», яка зараз представляє Партію регіонів в уряді, та її активісти у парламентській фракції. Зараз вони та їхній «тато» очолюють Кабмін, а на дострокових виборах шанси посісти ці ж хлібні пости значно понижуються. Тому й упираються.

      Бояться ці товариші дострокових виборів — передусім ніби через те, що такого в нас ніколи ще не було. Але ж треба колись починати. Європа таким займається по кілька разів на рік і не вважає це «конституційними переворотами».

      Показово, якою мертвою хваткою вчепилися у свої крісла соціалісти, надто ж Олександр Мороз і Микола Рудьковський. СПУ через рік після зради Майдану має надто мізерний рейтинг, щоб претендувати на подолання тривідсоткового бар'єра і проходження в новий парламент. Відтак досвідчений апаратний лис Мороз розуміє, що цього разу саме він ризикує бути пошитим у дурні внаслідок багатоходової політичної комбінації. У новій Верховній Раді посада спікера Олександрові Олександровичу не світить. А хіба для того він затівав політреформу й міняв колір політичної шкіри, щоб втратити омріяне крісло? А щодо Рудьковського, то ця людина зі сфальшованими дипломами й так тримається на посту міністра транспорту, як кажуть, «на соплях», тож не дивно, що Микола йде в бій на чолі колон «синього» Майдану з бойовим кличем «Разом нас багато — нас не подолати!»

      Ясна річ, цей Майдан — зовсім не такий, який був у 2004-му, хоча зовні ознаки схожі. Та річ не лише в масовості. Є ще ідейність і запал. Намети «донецьких» — наче бутафорські, мало в якому з них хтось ночує. І протест — трохи оперетковий. Люди втомилися від політики, й «сині» — також. Навіть «сині» не можуть не «приколюватися», коли чують, із якими гаслами їх веде на штурм уже згаданий Рудьковський, коли бачать комуніста Симоненка на чолі «донецької» колони. Це не дежа вю — це якесь гротескно-травестійне шоу. Майдан із виплатою добових, як зараз у коаліціонерів — не Майдан. Майдан, який не об'єднується єдиним духом (та хоч приколами на тему «наколотих апельсинів» і «американських валянків»), — не Майдан. Майдан посеред чужого міста, посеред столиці, яка з огидою дивиться на «синіх», — не Майдан.

      «Помаранчеві» вперше за два роки на коні. Вони обрали виграшну тактику і можуть казати, що й не збиралися займати центральну площу Києва. Тим більше, на страсний тиждень, у переддень світлого Великодня. Це лише «сині» можуть мавпувати всі дії «помаранчевих» (до речі, як і в 2004 році). І їхні слова про «політичне богохульство» опозиціонерів у страсні дні — їм би самим у вуха. Об'єднана опозиція свою справу зробила раніше, донесла свою думку, думку свого Майдану до Президента, — і тепер дивиться, як виконавча влада панікує. А «януковичі» справді надто метушаться, плутають грішне з праведним, припускаються купи помилок. Рішення про розпуск ЦВК — незаконні, спроби захопити кабінет голови Центрвиборчкому силою — просто тупі. Якщо вони добре напружать мозкові звивини, то пригадають, що в 2004-му тодішня опозиція домоглася свого не фізичною силою, а силою масового переконання. І тепер маятник політичної першості хитнувся в той, «помаранчевий», бік.

      Що буде, питають зараз усі. Важко сказати. Але люди пробуджуються. Надворі — майже той самий поділ 50х50, що був у 2004-му. Той матч був недограний. Зараз якраз відбувається догравання. Не виключено, знову знадобиться допомога арбітрів iз-за кордону.

      Що змінилося? Люди стали досвідченішими, мудрішими. Байдужішими — так, але це минуще. Зараз знову час уболівати за своїх, грати на боці своїх.

      Граємо на боці демократії, граймо за УКРАЇНУ.