Учора в Державному музеї літератури відкрилася виставка писанок заслуженого майстра народної творчості, члена Національної спілки народних майстрів України Оксани Білоус. «Я дуже рада, що в моєму житті є справа, яка є і роботою, і захопленням, і відпочинком», — каже автор кількох тисяч писанок, киянка в п'ятому поколінні, яка погодилася розповісти читачам «УМ» про свій 14-річний досвід писанкарства.
— Пані Оксано, ви пам'ятаєте свою першу писанку?
— Так, я написала її в 1992 році. Добре пам'ятаю, що це був візерунок із Холмщини — «сорок клинців». На той час цей різновид мистецтва у Центральній Україні майже зовсім забувся. Навчила мене мистецтвознавець Наталя Селівачова. Коли я в неї у квартирі побачила писанки, то дуже захотіла розписати такі ж. Наталя Федорівна давала мені літературу про писанки, що тривалий час була заборонена в СРСР і навіть знищувалася. Скажімо, альбом, упорядкований Ерастом Біняшівським. У неї я вперше побачила приладдя для писанкарства — писачки, барвники, які пані Наталя привезла зі Сполучених Штатів Америки.
— Дивно, що в радянські часи не заохочувалося це гарне і зовсім аполітичне мистецтво.
— Насправді занепад писанкарства розпочався ще з середини ХІХ століття. По селах перестали писати писанки в кожній хаті, стали з'являтися майстрині, які писали на замовлення. Цікаво, що писанкаркам платили за роботу яйцями. У багатьох європейських країнах — Німеччині, Франції — писанки зникли набагато давніше. Дослідники твердять, що всі індоєвропейські народи розмальовували писанки як символ життя, весняного відродження. Найсильніше цей звичай закорінився у нас. Але була революція, Голодомор, радянські атеїстичні кампанії... Писанкарство зникло на всій території України, за винятком Карпат — Лемківщини, Гуцульщини, Буковини. Космацькі гуцульські писанки вважають символом писанкарства в цілому світі. Хоча по всій Україні писанки відрізнялися, за візерунком навіть можна було сказати, з якого села писанкарка їх створила.
— Сьогодні писанкарство відновлюється по всій Україні, багато в чому завдяки вам і Зої Сташук. Вийшло друком кілька перевидань вашої «Школи писанкарства», відбулися виставки з майстер-класами в різних краях країни. 14 років тому про таке, мабуть, і не мріялося?
— У вересні 1992 року в Києві відбувся перший Міжнародний з'їзд писанкарів. В Українському домі зібралося багато майстрів з усього світу, дослідників, колекціонерів. Бібліотека Держбуду демонструвала збірку раритетних книг про писанкарство зі своїх фондів. Серед них я побачила Каталог народних писанок iз колекції Сергія Кульжинського, виданий у Лубнах у 1899 році. Там я тільки погортала його, а згодом стала частим гостем у бібліотеці, робила копії, щоправда, чорно-білі, адже кольоровий ксерокс у ті роки був невимовною «розкішшю». Я бачила, як люди цікавляться цим мистецтвом, хочуть більше дізнатися про регіональні відмінності й символіку писанок. Отож треба було й самій поглиблювати знання. Із Зоєю Сташук, однією із перших моїх учениць, ми почали відтворювати цю колекцію. У жовтні 1992 року я вела гурток писанкарства у Київському палаці школярів та юнацтва. Серед мам, які приходили з дітками, була і пані Зоя. Зараз цей гурток веде вже вона.
У 1997 році ми з Зоєю Сташук виставили в Музеї літератури понад 2000 писанок із Каталогу, упорядкованого Сергієм Кульжинським. Він був директором першого на теренах України приватного музею Катерини Скаржинської в Лубнах. Iз тих кількох тисяч збереглися всього 300 писанок у Полтавському краєзнавчому музеї, куди була передана колекція у 1905 році, коли Катерина Скаржинська емігрувала до Швейцарії. У Другу світову війну багато що з Полтавського музею вивіз за кордон його директор. Таким чином він рятував експонати від знищення більшовиками. Сьогодні ці пам'ятки перебувають в Америці. Там є і рукопис другого тому каталогу, де мiстяться замальовки ще понад 3000 писанок. Мені поки що надіслали на дискеті тільки 90 зображень. У США є багато наших скарбів. Так вони були свого часу врятовані. Але, з іншого боку, сьогодні вони є власністю музеїв діаспори, і ми не маємо до них доступу. Україна не має прав на ці свої скарби. Найприкріше, що нащадки людей, які вивезли і зберігали цінності, вже майже не цікавляться ними. А в нас, навпаки, надходить хвиля зацікавлення. Свою приватну колекцію я показую всюди, де запрошують. Є плани їздити по різних місцях України. Але велику кількість писанок складно перевозити, потрібна вантажівка.
— Та й тендітні це експонати...
— Ні, якраз iз цим немає проблеми. Мої писанки надійно захищені, «зашиті в рами». На підписах вказано назву писанки, її номер із каталогу і точну «адресу». Під час виставок я проводжу екскурсії, влаштовую майстер-класи з писанкарства. Є збірки наших писанок у Державному музеї народної архітектури й побуту в Пирогові, у Музеї літератури, в інших містах. Музей писанкарства в Коломиї, збудований у вигляді писанки, також має нашу колекцію. Якось ми приїхали туди з виставкою, і близько півтори тисячі писанок там і залишилися. Ту колекцію я вже майже відтворила. Намагаюся знаходити й інші зразки, ще не надруковані. Скажімо, маю колекцію «Писанки Поділля» з 300 творів, які я «оживила» за малюнками на кальці з рукописного альбому.
— А ви пам'ятаєте своїх перших учнів?
— О, це був дитячий садок. Наталя Селівачова деякий час вела заняття з писанкарства в Дитячій академії мистецтв при Київському політехнічному інституті, де були різні гуртки для малюків. Наталя Федорівна поїхала у відрядження, і я, тільки-но навчившись сама, вже стала навчати п'ятирічних діток.
— У них щось виходило?
— Так. Є дуже талановиті діти. Хоча писанкарювання залежить не так від уміння малювати, як від характеру дитини, посидючості. Якщо дитина не зосереджена, занадто рухлива, нетерпляча, то в неї виходить не дуже добре. Утім буває, що дитина дуже жвава, а коли сідає до писачка, при свічці стає тиха, ніби щось на неї чарівно діє.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
