Троє лідерів об'єднаної опозиції виходили на сцену Майдану під бій революційних барабанів. (Фото РЕЙТЕР.)
Сказати чесно, йти на суботні акції в центр Києва було лячно. Але не через те, що «регіонали» підвезли з провінції тисячі демонстрантів. І не тому, що була інформація про можливі сутички і провокації. Переживав за Майдан — той, який постав у 2004 році, а потім був провалений у глибокий сон політичними чварами і людським розчаруванням. Були побоювання, що акція «зРаду — геть!», яку ініціювала опозиція, стане ще одним свідченням того, що Майдан — у глибокій комі.
...Здаля вже було видно, що на центральній площі столиці — купа народу. Вони тримали в руках незліченну кількість прапорів — БЮТ, «Нашої України», «Народної самооборони» тощо. Правда, прапор — не показник щирості намірів учасника акції, а часто — якраз навпаки. Утім цей скепсис розвiяли двоє скажених (у доброму розумінні) хлопцiв, які пронеслися повз на скутері з двома прапорами «Нашої України». І вусатий дядько з малою дитиною на плечах, обмотані стрічками Блоку Тимошенко. Що ж, подумалося, це добрий знак. Значить, люди ідуть сюди щиро, та ще й у хорошому гуморі. Як у старі «майданівські» часи.
А людей було справді багато. Здається, майже так само, як у 2004-му. Займали довколишні вулички, обліпили пагорб на вулиці Інститутській, а хто ще зберіг молодечих тарганів у голові — видирався на пам'ятники. Слухали музику і чекали політичних лідерів. Було чимало людей з областей, але ще більше — із Києва. Як скаже пізніше Юрій Луценко, «Народна самооборона» та «Наша Україна» підвезли 30 тисяч активістів, ще 10 тисяч — БЮТ. Відповідно, «своїм ходом» приїхали і прийшли майже 80 тисяч небайдужих.
Та головне — настрій. Пригадуєте, коли «помаранчеві» робили спроби відзначити річниці революції, після них люди завше скаржилися, що відчували «щось не те»? Так от, у суботу все було якраз «те». Драйв «того» Майдану. Схожі емоції, подібні думки, зрештою, й схожа мета. «Він, коли розпустить Раду, нас прийде ще більше», — бадьорилися дідусі з газетами в руках.
Таких людей перемагати непросто. Тим більше, коли стало очевидним, що вони можуть зібратися докупи не раз.
Два майдани — «синій» і «помаранчевий» — уживалися досить спокійно. Слід віддати належне, цьому посприяли і правоохоронні органи. Вони дозволили провести акцію при тому, що напередодні Шевченківський райсуд заборонив будь-які політичні збори на майдані Незалежності з огляду на можливість сутичок.
Між «помаранчевими» і «біло-синіми» міліція поставила аж три загорожі. По одній, невеликій, — навпроти кожного з мітингів. Біля них стояли звичайні міліціонери. А всередині була ще більша конструкція, суцільнометалева. Біля неї височіли грізні хлопці з внутрішніх військ, «грифони» й «беркути».
У цих конструкціях «прорізані» зовсім невеликі проходи. Через них одночасно могло пройти максимум двоє-троє людей. Міліціонери влаштовували фейс-контроль. «Таваріщ, зніми лєнточку», — звертався один із них до підлітка з «помаранчевою» пов'язкою. Втім ці вимоги лунали більше як порада. Власників надто замашних палиць (ніби для прапорів) теж намагалися не пускати.
...Майдан був огороджений парапетами по межі вулиці Інститутської — так, щоб нею могли рухатися авто. Але оскільки з іншого боку вулиці, біля Будинку профспілок, теж назбиралося кілька тисяч людей, народні депутати (переважно від БЮТ) допомогли прорвати це оточення, відтак мітингувальники заповнили й проїжджу частину Інститутської. Одним із перших тут був журналіст «УМ» Іван Леонов, а слідом ішов навіть... голова секретаріату Президента Віктор Балога, на ходу роздаючи автографи.
Що ще здивувало, то це те, як народ приймав політиків. Оплесками. Хоча ті, певне, такого навряд чи й заслуговують. Це збагнула Юлія Тимошенко. Їй дали виступити першою, очевидно, як жінці. Тимошенко кілька разів ніби попросила вибачення за те, що політики досі розчаровували людей.
Юля найбільше з усіх ораторів відстоювала ідею розпуску парламенту. І натякала, що, коли цього не буде, то найбільшим винуватцем слід вважати Президента. «Хто за те, щоб сьогодні оголосити дострокові вибори? Підніміть руку», — звернулася до люду Тимошенко. «А хто за те, щоб шостий раз наступити на граблі і продовжити переговори з ними?» — запитала одразу по тому.
В'ячеслав Кириленко вперше виступав перед людьми вже в новій для себе іпостасі — лідера партії «Наша Україна». «Слава — молодець, не те що Порошенко», — почувся голос жінки з-за спини, коли Кириленко підійшов до краю сцени. «Який Порошенко, — заперечила їй інша жінка, — у них Безсмертний був». «А яка різниця», — відповіла інша.
Кириленко тримався добре. Зізнався, що рішення «Нашої України» про розпуск було певною мірою несподіваним. А перебіжчиків між фракціями назвав «троянськими кіньми», і «ці коні мають поскакати додому».
Дотепник-трибун Юрій Луценко зізнався, що кращим варіантом бачив зміни до Конституції, але тепер на нахабство коаліціонерів треба відповідати розпуском. «Сьогодні свій обов'язок виконав цей Майдан — завтра має виконати Президент», — наголосив лідер «Народної самооборони».
У цей час над майданом Незалежності пролетів ключ лелек. Люди почали тицяти в небо, примовляючи: «Добрий знак, це хороший початок». Може, й так, зважаючи, що ключ летів саме у напрямку Верховної Ради.
Велику роль у «старому» Майдані відіграла музика. Хітом цього суботнього вечора стала пісня Січових стрільців, яку виконав композитор Тарас Компаніченко, — «Ми сміло в бій підем за Україну». Пісня, від якої пробирає до кісток і від якої стискаються кулаки. І навертаються сльози — як у жінки, що прийшла на мітинг із гілками вербової лози, щоб невдовзі їх посвятити. Ця пісня перед тим уже лунала на кількох акціях луценківської «Самооборони».
Були ще нова пісня від «Мандрів», Марія Бурмака, Тарас Чубай, «Тартак» із запальними промовами Сашка Положинського (зокрема, що тут — рок, а на сусідній площі, в «синіх», — попса) і, звісно, Державний гімн. Лідери опозиції, на відміну від Януковича, вистояли на сцені до кінця, допоки акцію урочисто не закрили.
Знахідкою «помаранчевої» режисури став величезний синьо-жовтий прапор, який під звуки «Ще не вмерла...» піднявся в небо на двох дирижаблях.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
