ВиВиХнутий дзигар

      Насправді Влодко Кауфман (чи то пак Влодкауфман) мав бути економістом, принаймні такі перспективи вступу вимальовувалися, залишися він у Караганді, де народився. Чи, скажімо, природніше було б, якби Влодко, радянський студент Училища прикладного і декоративного мистецтва ім. І. Труша, був художником у класичному значенні цього слова і малював, наприклад, карпатські пейзажі. Але Кауфман пішов проти течії і вже другий десяток років шокує порядне галицьке панство епатажними поєднаннями елементів живопису, перформенсів та інсталяції, називаючи це одним словом — видиво. І це ще не зрозуміло: чи то українці ще не готові сприймати сучасне мистецтво, чи то Кауфман навмисно їх провокує, зачіпаючи святая святих.

      Це він був одним із тих, хто вигадав та провів чи не найпотужніший молодіжний фестиваль у незалежній Україні — львівський «ВиВиХ», який у 90-му «травмував» багато чиї мізки надпотужним креативом і який до цих днів згадують із блиском в очах. Після «ВиВиХу» і до сьогодні Влодко — співзасновник та головний креативник мистецького об'єднання «Дзига», яке завжди приємно дивує підходом до справ культурних, витягуючи з андеграунду найталановитіше у музиці, літературі, живописі чи інших мистецьких сферах.

      У своїх перформенсах Влодкауфман намагається зловити час, який насправді не піддається осмисленню, збираючи «механізми його лапання» (1999—2000 рр.), романтизує сміття та жебрацтво у проекті «Технологія чуйності» (2002р.), мовляв, усі ми трохи жебраки, бо весь час щось у когось виклянчуємо. На «Культурних героях» у 2002-му Кауфман препарував рояль, влаштувавши йому похорон і встановивши пам'ятник поблизу Львова, назвавши це «Механічна анатомія звуку». Останнє видиво Влодкауфмана «Карпаторозділ» можна було побачити у «Дзизі» 3—16 березня, і присвячувалося воно екологічній катастрофі, яка на нас усіх насувається. Це «РОЗДІЛ між РОЗумінням і ДІЛом, між очікуванням катастрофи і байдужістю. Це конфлікт між життям та існуванням, це дерева, що ростуть на могилах лісорубів, це земля, в якої забирають корисні копалини, натомість залишаючи власні тіла, це пташка в клітці людини, яка живе у більшій клітці багатоповерхівки». «УМ» зустрілася з епатажним художником у МО «Дзига», з неї і почали.

«ВиВиХ» був потребою, якій дали відбутися»

      — Влодку, ви були одним із засновників мистецького об'єднання «Дзига» у 1993-му. Воно продовжує займати чільне місце в культурному житті Львова, а в 90-х було безпрецедентною подією. Як з'явилася ідея заснувати цю арт-спілку?

      — Вона просто літала в повітрі. Тоді, крім мистецького товариства «Шлях», до якого, до речі, я теж був причетний, мистецьких інституцій поза державою не існувало. Думаю, приводом також послужили два фестивалі молодіжної культури «ВиВиХ» (1990, 1992рр.), які довели, що у Львові існує не тільки класичне жанрове мистецтво, а й прояви андеграунду. Під час «ВиВиХу» народжувалась купа соціально небезпечних ідей, які важко вписувались у свідомість людей, із котрими організаторам хоч-не-хоч доводилося контактувати. На жаль, кілька акцій так і не вдалося реалізувати. Наприклад, усі трамвайні зупинки мали однакові вивіски. Їх імітували: видрукували такі самі таблички, тільки на них замість трамваю була корова з антенами і підпис «Приїхали?» На світанку заліпили весь центр. До початку виходу людей в місто тих вивісок вже не було: скажена бригада напівочманілих працівників ЖЕКів ганяла містом і зривала ті таблички.Тоді на своєму першому фестивалі виступила молода група «Скрябін». У рамках «ВиВиХу-92» відбулася масштабна акція, феєрична презентація поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал»...

      — Не всі креативні задумки фестивалю сприйняла влада на початку 90-х. Але сьогодні кури з наліпками «Авіалінії України», які бігали б центром міста, купони з емблемою «ВиВиХу», що сипалися з вертольотів, та інші ідеї, які не вдалося втілити тоді, виглядали б органічно, а перешкоди зі сторони владних структур, здається, не мало б бути. Чому не відбуваються такі перформенси зараз?

      — На мою думку, ті ідеї мали народжуватися і втілюватися саме в той час. Зараз вони вже будуть вирваними з контексту. Та й немає зараз такого потужного спалаху, яким був «ВиВиХ». Великою мірою оте захлинання свободою стало наслідком щойно знятого ковпака. Це була потреба, якій дали відбутися, а не ідея, яку спробували втілити.

      А потім була «Дзига». Ми з самого початку не планували створити галерею в комерційному значенні, це мало би бути таке собі мистецьке об'єднання, організація, яка би слідкувала і висвітлювала все актуальне, що робиться в сучасній культурі. В принципі, галерейна діяльність і зараз є досить несформованою, а тоді вона взагалі була чимось небаченим. Я завжди був у «Дзизі» арт-істотою, але, на щастя, були ще й директор мистецького об'єднання Марко Іванишин та гендиректор ОАО «Тротолла» (в перекладі з італійської — «Дзига», фабрика пошиття жіночого одягу, яка тривалий час співпрацювала з мережею магазинів «Сенсус». — Авт.) Славко Рущишин, які придумали комерційну схему, що давала прибуток — завдяки йому ми існували. Це була мережа кав'ярень, якими опікувалася і продовжує це робити «Дзига»: «Під клепсидрою», нічний клуб «Лялька», кафе у приміщенні філармонії, яке називають чи «За кулісами», чи «Три товариші», і «Під синьою фляшкою». «Дзига» справді була мистецьким центром, адже ми цікавилися всім: театром, живописом, музикою, літературою — всім, що дає культурну візію суспільства.

      — Утім найбільший акцент, мабуть, робився на живопис. До речі, «Дзига» не була першою приватною галереєю в Україні?

      — Ми були першими у Львові. А в Києві на той час уже існували «Триптих» і «Карась», і потім уже утворилася ціла вулиця Андріївський узвіз. До речі, зараз у Львові щось такого плану з Вірменською, де розміщена «Дзига», відбувається. Наприклад, художник Іван Остафійчук, який цього року отримав Шевченківську премію, планує відкривати на цій вулиці свою галерею. Поруч відкрилася «Зелена канапа». А через дорогу планують відкрити приватну галерею, та ще одну — від Львівської академії мистецтв. Дуже добре, коли галереї, антикварні крамниці, кав'ярні концентруються в одному місці; це і європейська практика. «Дзига», наприклад, надає перевагу сучасному мистецтву, але в зв'язку з тим, що вона тривалий час була фактично єдиною, чіткої лінії не дотримувалася. Але якщо буде більше напрямів — галерея графіки, скульптури тощо — створиться нішевість, можна буде виховувати клієнта, ставати на комерційну основу. Яскравим прикладом у Львові такої галереї є «Гердан» Юрка Бойка, який успішно співпрацює тільки з певними авторами, галерея відкрита тільки в певні дні. Тобто Юрко знає, що користується попитом у його клієнтів, з ким і для кого він працює.

Найважливіше те, що наші митці не ідентифікують себе з країною

      — Зараз у Києві відкривається багато нових галерей. Як ви гадаєте, чи не забагато їх, враховуючи низький прожитковий рівень населення?

      — Таке місто, як Київ, повинно мати тисячу галерей, щоб склалося уявлення, що відбувається в арт-процесах країни. По-друге, в країні досі не існує серйозної арт-інфраструктури, яка б охоплювала всі напрями мистецтва країни і яка б сказала: «У нас, шановні, є неймовірний потенціал, який треба реалізувати». І найважливіше те, що наші митці не ідентифікують себе з країною. Я, наприклад, погано уявляю, хто такі київські художники. Бiльшiсть з них — ніхто! Поки вони залишатимуться безликими, свого мистецтва Україна не матиме. Зараз же в нас — дві крайності: шароварництво, за яким не може бути перспективи і бажання бути не гіршими за когось — Захід чи Росію. Це не означає, що треба примусити всіх говорити українською, але у творчих людей повинен бути потужний генератор... До речі, проблема самоідентифікації стосується всієї країни: як художників, письменників, режисерів, депутатів, так і їхніх глядачів, слухачів чи електорат. Ми ще не відбулися як країна...

      — ... після таких слів зазвичай йде порівняння: «Подивіться на Росію, там же...»

      — Вони до речі, вже давно сформувалися як нація. Щойно розпався Радянський Союз, росіяни нікуди не поділися, вони як були домінуючими, так ними залишилися. І їм немає чого нарікати, хіба що на те, що в Росії відтяпали чималий шмат території, особливо української. Вони з цим, здається, ніколи не змиряться. А от те, що вони активно змушують нас «вернутися в лоно матері» — до цього все йде.

      — До речі, про ідентифікацію і тожсамість. Навіщо ж ви мили свого часу підлогу вишиванкою?

      — Це був звичайний фарс, такий собі ляпас невігластву. Для мене важливе те, що є в підсвідомості, а не шаровари, які показують по телевізору. Миття підлоги вишиванкою — ніщо інше, як історія звичайної української бабусі, яка чомусь вишиває — вона не знає, навіщо вона це робить, але так прийнято — на весілля чи для побуту. І рано чи пізно всі стають старими, навіть вишиванки. Але, оскільки бабці шкода викидати річ, яку ще можна використати, вона миє нею підлогу. Вишиванка відслужила своє, а бабуся не робить із неї ікони. Цей образ грунтується на реальному факті, я бачив таку бабусю. Тобто це і є наше сучасне мистецтво, бо воно спирається на реальних українців. Крім того, хто зараз вишиває вишиванки для себе? Тільки бабусі. А інші — на продаж. А ці вже несправжні, кліше... Це паралельне українство.

      — А пам'ятник Шевченку ж навіщо приковували?

      — Акція «Це ще не свобода» була зроблена спільно з львівською газетою «Експрес». У кайдани закували Шевченка, одягнули в білі шати Франка, зав'язали очі Шашкевичу. Для журналістів це була акція свого спротиву, а я в даному випадку висловлював протест проти спорудження пам'ятників. Самоідентифікація українства, більшості їхніх, вихованих у Радянському Союзі, авторів є в дикому зашкаллі. Вже вкотре пропоную накласти мораторій на спорудження будь-яких пам'ятників на невизначений термін, тому що те, що створюють ці радянські скульптори, нагадує, радше, Галанів, Ленінів і Дзержинських тільки з іншими головами. Знову ж таки після цієї акції мені закинули зазіхання на наше святая святих: вдягнув шати на Франка. А я вдягнув, щоб нам не соромно було. І винен тут не я, і тим більше не Франко, якого я шаную і вважаю геніальним. А винні всі, тому що дозволили це поставити...

«Я не уявляю себе поза межами Львова, всі ідеї народжуються і виношуються тут»

      — Чи пропонували вам співпрацю представники «ПінчукАртЦентру», який теж спеціалізується на сучасному мистецтві?

      — Я дуже позитивно ставлюся до появи цього центру, добре, що нарешті з'явився магнат, який «втюхує» капітальні гроші в культуру. Якщо таких центрів буде 20, тоді ми нарешті скажемо щось об'єктивне про зріз сучасного мистецтва в країні. Мені не пропонували співпрацю. Думаю, в нас трохи відмінні погляди на формування українського мистецтва. Припустімо, мені незрозуміло, як людина з-за океану (Пітер Дорошенко. — Авт.) може курирувати центр українського мистецтва? Немає значення, що він етнічний українець, важливо те, що його погляди на мистецтво сформовані не тут. Ви не знаєте, хто живе в діаспорі? Це або крайнє вишиванство, або віяння Америки, Канади чи інших країн — від цього нікуди не дінешся.

      — Але ж сучасне мистецтво не має кордонів. Воно — космополітичне.

      — Космополітизм, як на мене, хороше явище. Але не в нашому випадку. Ми ними зможемо стати тільки тоді, коли пройдемо стадію патріотизму, зрозуміємо, що він і є націоналізм і в цьому немає нічого поганого, стадію шовінізму в душі і тільки тоді станемо космополітами. Всі великі нації — візьмімо британців чи французів — пройшли через імперії, всі вони нищили інші нації... І тепер уже стали великими демократами.

      — Якби вам запропонували курирувати центр сучасного мистецтва, погодилися б?

      — Так. Але до Києва назавжди не переїхав би ніколи. Я не уявляю себе поза межами Львова. От скажімо, ми з Володею Кучинським (режисер Львівського театру ім. Леся Курбаса. — Авт.) співпрацювали з Київським театром Івана Франка, поставивши там виставу за не виданими творами Франка «Посеред раю на Майдані». Але всі ідеї народжуються і виношуються тут. Я приїхав до цього міста у 1974-му і тепер не можу без нього. Мій батько родом з Поволжя, з німецької автономії в Саратовській області, яка утворилася ще в часи Катерини ІІ. А мама звідси, з-під Самбора. Вона була зв'язковою УПА і в 46-му їх вислали... Зазвичай, такі люди не мали права повертатися на батьківщину. І наступним етапом після закінчення терміну було так зване освоєння цілини, наприклад, у Казахстані... Тож я народився в Караганді.

      — А чому ви таки повернулися на батьківщину матері?

      — Можливо, гени... Тому що після школи у мене в Караганді були прекрасні перспективи, економічний ВНЗ. І я сказав, що поїду до Львова вступати в художнє училище. Це був шок, сімейна драма, скандал... Тут потім були в КДБ проблеми, що було для неї травмою. Мене виховувала бабця-галичанка, і мова рясніла від галицизмів і суржика, а батько так і не пробачив, що я в паспорті записав: «Національність — українець».