(автора.)
Політолог Вадим Карасьов рідко помиляється. Його політичні прогнози зазвичай справджуються, а оцінки вирізняються точністю й об'єктивністю. Тож «УМ» вирішила поцікавитися у директора Інституту глобальних стратегій його оцінкою поточних подій в українському політикумі, розворушеному після зимової «сплячки», та баченням подальшого розвитку цих подій. Принагідно пан Карасьов відкрив невеличку таємницю: «Політики насправді значно простіші й менш розумні, ніж здається. А завдання політологів — їх «облагороджувати» й трохи ідеалізувати, аби люди думали про них трохи краще»...
— Разом із весною активізувалася й українська політика, яка доти кілька місяців ніби чогось вичікувала. Що, на вашу думку, її «розбудило»?
— В українській політиці з 4 серпня 2006-го (дати сформування «антикризової» коаліції) по 21 березня цього року тривав період невизначеності. Він не міг тривати довго, адже у політичній комбінації було два фундаментальних недоліки, які не влаштовували ні Ющенка, ні Януковича. По-перше, у «серпневому» політичному режимі, який проіснував до 21 березня, був закладений дуалізм виконавчої влади — на її формування мали фактично рівнозначний вплив і Президент, і Прем'єр. Тому це була «янусолика» виконавча влада, яка повинна була стати або «януко-», або «ющенколикою». Переміг перший шлях: дуалізм виконавчої влади припинений на користь Прем'єр-міністра, який став повновладним її керівником.
— Чому це сталося саме зараз? Невже тільки через перехід кільканадцяти осіб із опозиції в провладну коаліцію?
— Це не одномоментний процес. Багатьох повноважень щодо формування виконавчої влади Президент був позбавлений після ухвалення закону про Кабінет Міністрів. Крім того, «помаранчеві» міністри пішли з Кабміну. А головне, що через відставку Тарасюка і прихід його наступника було чітко продемонстровано: навіть щодо призначення чи звільнення тих міністрів, яких рекомендує на посаду Президент, рішення залежить тільки від уряду.
Звісно, це не означає, що влада тепер повністю сконцентрована в одних руках. Президент — глава держави, він має право вето, у нього залишається «губернаторська» вертикаль і ще чимало повноважень, прописаних у Конституції. Тобто він зберігає свою позицію активного політичного гравця, але засобів впливати на виконавчу владу в нього залишається все менше й менше. Особливо якщо врахувати перспективу завершення конституційної реформи у частині місцевого самоврядування, що передбачає ліквідацію регіональних адміністрацій і передачу їхніх функцій виконкомам місцевих рад. Для того аби спрямовувати і контролювати цей процес, Кабмін навіть створив Міністерство регіонального розвитку на чолі з досвідченим бюрократом Володимиром Яцубою. І це ще один штрих до картини «Повнота виконавчої влади — в руках Прем'єр-міністра».
— Складається враження, що поки одна сторона працювала на посилення своїх позицій, інша, м'яко кажучи, сиділа, склавши руки...
— Президент міг відіграти свої позиції, якби мав серйозну підтримку в парламенті. Але зараз сама «Наша Україна» — сила, на яку він спирається, — перебуває в організаційній кризі, й виходу з цього стану поки що не передбачається. Навряд чи з'їзд 31 березня дасть у цьому сенсі якийсь прорив.
Окрім того, не було об'єднаних дій опозиції — координувати свої зусилля «Наша Україна» і БЮТ почали надто пізно, коли локомотив повноти влади Прем'єра вже набрав хід. А до цього у Блоку Тимошенко була власна гра.
Після підписання угоди про співпрацю між БЮТ і «Нашою Україною» Партія регіонів посилила роботу з «нестійкими» депутатами, для того щоб розширити коаліцію і взятися до реалізації «проекту 300» — створення конституційної більшості в парламенті.
— Пане Вадиме, у своїх інтерв'ю ви постійно наголошуєте на тому, що головна мета ПР — не так нашкребти 300 голосів для створення конституційної більшості, як залучити до себе побільше «перебіжчиків», аби коаліція розрослася до 270-280 голосів і не була такою залежною від позицій КПУ та СПУ. Чому «регіонали» так прагнуть позбавити ліві фракції цієї «золотої акції»? Настільки їм не довіряють?
— Річ не тільки в цьому. Партія регіонів у вимушеному союзі з комуністами і соціалістами відчувала себе дуже дискомфортно. Це партнерство для неї непросте і незручне, але на нього довелося піти — інакше «регіонали» не сформували б більшість і уряд.
Незручність альянсу з лівими для ПР полягала насамперед у тому, що ставила на всій коаліції «ліве» тавро. Затята проросійськість, категоричне несприйняття НАТО, постійне педалювання передвиборчих тем, від яких «регіонали» вже хотіли б відмовитися, — це все дуже недоречно для «Регіонів» як респектабельної партії крупного капіталу, що має на меті взяти під контроль всю Україну. Я вже не кажу про те, що Партія регіонів була вимушена задовольняти надмірні кадрові апетити соціалістів і частково комуністів, хоча залюбки віддала б ці посади іншим людям.
— Ну тепер принаймні одне крісло під соціалістом може захитатися: після вбивства Курочкіна почали говорити про ймовірну відставку Василя Цушка з посади міністра внутрішніх справ....
— Ні, відставка Цушка ще не на часі. Це надто просто — прив'язати його відставку до вбивства Курочкіна. Якби у нас усі звільнялися після таких резонансних справ, то цих відставок стільки було б... Соціалісти «донецьких» уже не влаштовують, але сваритися з ними ще рано. Коли буде повністю зацементована коаліція національної єдності і владі Януковича більше ніщо не загрожуватиме, тоді можна буде трохи «почистити» й соціалістів. Там на звільнення є кандидати — не лише МВС, а й Фонд держмайна і Міністерство транспорту. До речі, насправді найбільше похитнулися зараз саме позиції Рудьковського — через ситуацію з портами, ще деякі речі... За моєю інформацією, посаду керівника Мінтрансу вже навіть пропонували іншій людині — «нашоукраїнцю».
— Повертаючись до «регіоналів»...
— Розумієте, найгіршим для Партії регіонів було те, що у двополюсній системі політичної системи України вона залишалася на одному з полюсів протиставлення за принципом коаліція — опозиція, «синьо-білі» — «помаранчеві». У цій ситуації центром, арбітражною фігурою, яка збалансовувала полюси, генеруючи якісь компроміси, був Президент. Роль арбітра давала Вікторові Ющенку відчутну фору як об'єднувачу політичних сил. А Янукович у цій ситуації відверто програвав, був обмежений у маневрах і всередині коаліції, і всередині партії, і всередині країни, якщо врахувати, що він претендує на загальнонаціональне лідерство.
— А тепер, виходить, програє вже Президент?
— Тепер головна мета коаліції — не допустити Президента в опозицію. Звідси й така примирлива риторика Партії регіонів, навіть «авансові» заяви про можливу підтримку Ющенка на майбутніх президентських виборах. Вони прагнуть вивести Президента з гри, залишити його «над сутичкою». І насправді за цими демонстраціями миру й дружби іде підготовка до чергової атаки на президентські повноваження.
Зовсім з інших позицій вони підходять до Юрія Луценка. Тут тактика цілком протилежна, агресивна: задушити бунт у зародку, не допустити протестного маршу на Київ.
— Хочете сказати, що вони дійсно бояться «Народної самооборони»?
— Виходить, що так. Обшук у Луценка продемонстрував, з одного боку, невпевненість влади, а з іншого — що Луценко для них зараз є загрозою номер один, тому конче треба було припинити його поїздки по регіонах.
— Є ще ж і БЮТ — поки що найбільший гравець на опозиційному полі.
— До Юлії Тимошенко застосовують третій підхід: «регіоналам» необхідно замкнути її в рамках політичної опозиції, висмикнути з фракції БЮТ побільше депутатів, а головне — послабити зв'язок Тимошенко з Президентом і «Нашою Україною».
— Яким чином? Адже саме зараз цей зв'язок нібито посилився.
— Дуже просто — зустрічаючись із Ющенком, умовляючи його, обіцяючи співпрацю, вставляючи «шпильки» проти Тимошенко.
А потім у плані «Регіонів», очевидно, — ухвалити закон про опозицію, який дає преференції БЮТ, робить його єдиною опозицією. Тоді «Наша Україна», не маючи ні влади, ні опозиційних повноважнень, опиниться поза грою, «зависнувши» між опозицією і владою. А разом із «НУ» «зависне» й Президент. До всього, з «помаранчевої» партії намагатимуться вивести якомога більше депутатів — хай вони навіть не переходять у коаліцію, а просто опиняться в якійсь «буферній фракції». Таким чином, у Партії регіонів залишиться тільки один конкурент — набагато слабший за неї Блок Юлії Тимошенко, хоча й найсильніший з опозиційних сил.
— Судячи з ваших слів, процес міграції депутатів з опозиції в коаліцію триватиме й надалі. З точки зору політолога — чи можна вірити тим, хто переходить до коаліції, коли вони розповідають про високу мету такого вчинку? Наприклад, про прагнення об'єднати Україну? Або нещодавно БЮТівець Ковтуненко заявив, що приєднався до коаліції, бо його дуже обурила таємна співпраця Блоку Тимошенко на Донеччині із ПСПУ Вітренко...
— Такі розповіді розраховані на людей, які в політиці не розбираються.
Якщо говорити про Анатолія Кінаха, то тут справа не тільки в «підкупі» міністерською посадою. Проблема в тому, що за своїм ментальним типом, політичним темпераментом, ідеологією, характером Кінах — найближчий «родич» Партії регіонів. Коли був Майдан — тоді інша річ: країна розділилася на великі блоки, і, скажімо, соціалісти теж опинилися з «помаранчевими», хоча їхня політична ідеологія ближча до «регіоналів». Але тоді справді йшлося про моральні принципи й боротьбу світоглядів. А коли моральна проблематика відійшла на другий план, ситуація помінялася. Оголилися всі ці політичні розходження або навпаки, збіги. І в цьому сенсі перехід Кінаха й компанії до коаліції можна вважати очікуваним. Інша справа, що моральний фактор міг би нейтралізувати цей «поклик природи», але очікувати моральності від української політики було б наївно.
— Що в цій ситуації ще може зробити Президент, аби відіграти втрачені позиції?
— Президент програв виконавчу владу, але не владу взагалі. Це поняття значно ширше: є законодавча, судова влада, влада громадської думки, влада морального впливу й суспільного авторитету тощо. Тому зараз головне — перегрупуватися і зробити кілька очевидних кроків. Оскільки виконавча влада повністю в руках уряду й коаліції — значить, відповідальність за соціально-економічний курс несе Прем'єр-міністр. Тому Президент може стати на позицію такого собі громадського контролера, критикувати всі промахи уряду (пропонуючи альтернативні проекти) й апелювати до суспільства. Тим більше, що економічна політика уряду тепер буде менш ліберальною й більше спиратиметься на адміністративні методи.
До речі, акцент на адміністративні інструменти влади — це стиль особистої влади Януковича. Боротьбу адміністративної й бізнесової тенденції у владі можна було спостерігати на прикладі Росії, де був великий бізнес, а потім прийшов президент, який змусив його підкоритися адміністративному регулюванню.
— Навряд чи приклад Ходорковського надихає українських підприємців. За такою логікою, вони мали б виступати проти Януковича.
— Безперечно, посилення адміністративної складової у владі не може не тривожити бізнес. Тому сьогодні великі бізнес-групи, починаючи від «Індустріального союзу Донбасу» i закiнчуючи «Систем кепітал менеджмент» (група, яку контролює Рінат Ахметов. — Авт.), насправді не зацікавлені в посиленні особистої влади Прем'єра. І, відповідно, зацікавлені в підтримці Президента. Хоч як це дивно, але в певному сенсі саме великий бізнес здатен врятувати Україну, стати провідником свободи.
— Однак, окрім підтримки бізнес-еліт, главі державі необхідний сильний політичний фундамент, на який можна спертися. А в «Нашої України», як ви самі кажете, проблеми...
— Так, Президентові зараз дуже важливо врятувати партію й вивести її у першу трійку політичних сил. І бажано, аби при цьому відрив від «аутсайдерів» був достатньо вагомим — це дає «Нашій Україні» можливість бути присутньою при будь-яких політичних розкладах. Укріплюючи партію, Президент укріплює себе.
— У середовищі «Нашої України», і не лише в ній, багато хто виступає за те, аби Президент очолив цю партію...
— Швидше за все, такого не станеться.
— А взагалі, якби Ющенко став реальним головою опозиційної «Нашої України», це кардинально змінило б його статус. Чи може Президент перебувати в опозиції?
— Коли починають говорити про «Президента-опозиціонера», постає питання: а чому коаліція пішла в опозицію до Президента? Адже це не Ющенко став опозиціонером — це парламентська більшість перейшла в опозицію до результатів виборів 2006 року, до Універсалу, до Президента. І, до речі, варто постійно акцентувати на тому, що нинішня владна комбінація не відповідає народному вибору 2006 року. А отже, еліти, які її сформували, фактично відмовляються від легітимності. Наприклад, Партія промисловців і підприємців йшла на парламентські вибори не як окрема структура, а в складі «Нашої України».
— Пане Вадиме, якщо чесно — як ви гадаєте, президентський секретаріат здатен адекватно оцінювати ситуацію й діяти «на випередження»?
— Наша політика нагадує ближній бій боксерів, «фулл контакт». За цієї ситуації думаєш не про те, з якого боку ефективніше завдати удару супернику, а про те, як не дати йому отямитися. Тут не до стратегії. Головне — мати бійцівські якості: вміти тримати удар і не панікувати. Саме в цьому й полягає зараз завдання секретаріату. А бійці з належними якостями, повірте мені, в секретаріаті є.
Карасьов — про дострокові вибори: «Будуть, але не сьогодні»
— Гадаю, що дострокові парламентські вибори в Україні відбудуться обов'язково. Але, швидше за все, не зараз. Причому ініціатором може бути як опозиція за підтримки великого бізнесу, так і Партія регіонів. Якщо ситуація перебуватиме в такій нестійкій рівновазі, як зараз, і «регіонали» відчуватимуть електоральний запас та силу адміністративного ресурсу, вони самі можуть піти на дострокові вибори. Однак на даному етапі гасло про дострокові вибори є, швидше, засобом тримати в напрузі коаліцію і Прем'єра, ніж якимось реальним сценарієм.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
