Бикiвня — мiсце нацiональної пам’ятi — досi лишається «безгоспним». (Фото Укрінформ.)
Минуло шість років, відколи Кабінет Міністрів затвердив постанову «Про створення державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», а заповідника досі немає. Через, здавалося б, дрібну формальність: непідписання Київським міським головою розпорядження про призначення дирекції заповідника. Хоча проект такого розпорядження існував на папері ще в 2001-му. Блокування робіт з упорядкування цього знакового в Україні місця пам'яті призводить до розпорошення зусиль дослідників, непрозорості інформації щодо поховань і навіть до активізації могилокопачів. Водночас виявляється, що немає кому просто прибрати сміття, яке розкидали в Биківнянському лісі шанувальники червоної ікри і горілки.
«Наприкінці березня 1937 року було видано Постанову Київської міськради про виділення для спецпотреб НКВС додаткової землі в 19—20-му кварталах Биківнянського лісу, — нагадує журналіст і громадський діяч Михайло Дем'янюк. — Тоді ж прийняли рішення про будівництво нового штабу НКВС — приміщення нинішнього Кабінету Міністрів, де є два поверхи підвалів для катівень і планувався крематорій, щоб спалювати тіла вбитих. До побудови цього грандіозного приміщення «ворогів» розстрілювали в Жовтневому палаці та на Липській, 16, де нині в дев'ятьох кімнатах розмістився Український інститут національної пам'яті, а в 1930-ті містилася в'язниця НКВС. Трупи вивозили в Биківню».
Михайло Дем'янюк має досвід журналістського розслідування подібного злочину в урочищі Дем'янів Лаз біля Івано-Франківська. Там у 1941 році перед відступом червоноармійців були знищені всі політв'язні Станіславської тюрми.
Биківнянські поховання першим, ще з кінця 1980-х років досліджувало товариство «Меморіал». У 2001 році ця справа вийшла на державний рівень: уряд Віктора Ющенка прийняв постанову про створення заповідника на місці найбільших масових поховань жертв політичних репресій в Україні. Першим пунктом постанови заповідник віднесено до сфери управління Київської міської держадміністрації. За дорученням тодішнього мера Олександра Омельченка співробітники Управління охорони культурної спадщини розробили положення про Державний заповідник і погодили його з Мінкультури та Держкомітетом з будівництва і архітектури. Тоді ж був складений штатний розклад дирекції і розроблений проект його кошторису. Утім розпорядження про створення дирекції заповідника міський голова так і не підписав. Однак значна робота була проведена. За дорученням мера Омельченка київські землевпорядні служби визначили чіткі межі заповідника, до яких було включено також маловідомі поховання червоноармійців, розстріляних у Биківні енкаведистами (їхній «злочин» полягав у втечі з німецького полону). Було складено статут майбутнього заповідника, узгоджений з Міністерством культури, але не зареєстрований в управлінні юстиції, — бо ж не було затверджено дирекцію заповідника.
17 травня 2006 року указом Президента Биківнянському заповіднику надано статус національного. Міністерство культури створює міжвідомчу групу, яка, не беручи до уваги попередніх напрацювань, знову взялася «визначати межі» заповідника. На думку голови київського «Меморіалу» Романа Круцика, найлогічніший шлях до реального заповідника — це виконати нарешті постанову 2001 року: призначити дирекцію, яка реєструватиме статут, відкриє рахунок, візьме на баланс пам'ятки меморіального комплексу в Биківні. Відтак рішенням Київради заповідник можна буде передати з муніципальної власності в державну.
Створення «тіньової» міжвідомчої групи задля заповідника зініціював секретар Державної міжвідомчої комісії з ушанування жертв війни і політичних репресій Віталій Казакевич. Він же взявся «надати матеріали для встановлення меж заповідника». Групу затверджено 22 червня 2006 року, а вже на початку серпня комісія розпочинає несанкціоновані розкопки на замовлення організацій з Польщі. Хоча, згідно з 14 статтею Закону «Про охорону культурної спадщини», територія заповідника перебуває під охороною цього закону. І за несанкціоновані розкопки 35-та стаття передбачає кримінальну відповідальність.
20 серпня Михайло Дем'янюк приїхав до Биківнянського меморіалу з учасниками IV Всесвітнього форуму українців. На той час там було розрито 15 поховань. «У присутності представників польської сторони, оглянувши кістки і черепи, не знайшовши нічого, що зацікавило б замовників розкопок, найняті робітники спокійно скидають усе це в мішки для відходів і в тих же ямах, без належної процедури перепоховання, засипають землею», — написали свідки у «Зверненні громадських правозахисних організацій, інтелігенції України та світового українства з приводу нищення історичної пам'яті українського народу». Утім ще 11 серпня Головне управління охорони культурної спадщини КМДА вимагало від СДП «Меморіали України» (утворення при Комісії, де секретарює пан Казакевич) «негайно припинити будь-які земляні роботи», бо їх «проводять з порушенням загальноприйнятої методики, а саме: не ведеться польовий опис знахідок; відсутня нумерація поховань; відсутня фіксація (креслення); людські кістки не викладають в антропологічному положенні біля кожної могила, а збирають у мішки без позначки номера могили; відсутні представники місцевої влади, МВС, прокуратури, санітарної служби, судмедекспертизи». Подібні самовільні розкопки на замовлення поляків комісія провадила і в 2001 році.
Міжвідомчу комісію з ушанування жертв війни і політичних репресій було створено при Держбуді 1996 року. Розроблена урядова програма на 5 років, на яку виділено 40 мільйонів гривень. Утім, на думку істориків та пам'яткоохоронців, жертви війни і жертви політичних репресій не можна об'єднувати в такій структурі. У світовій практиці жертвами війни займаються міністерства оборони різних держав, які мають у своїх архівах дані — де відбувалися бої, де розташовані місця поховання, мають робити розкопки і впорядковувати могили.
Очолює згадану комісію віце-прем'єр із гуманітарних питань (на сьогодні — Дмитро Табачник), а незмінним секретарем є Віталій Казакевич, колишній харківський бізнесмен. При укладанні міждержавних угод складається дивна ситуація, коли, скажімо, з польської сторони документ підписує керівник спеціальної установи — Ради охорони пам'яті жертв та мучеництва — Анджей Пшевозник, який має повноваження Сейму і призначається президентом, а з української — голова Держбуду. А документ про плани по 2007 рік з українського боку підписував секретар комісії при Держбуді.
«Комісія була створена у 1994 році, коли Україна підписала угоду з Польщею, і потрібно було установу, адекватну польській, — розповідає свою історію Віталій Казакевич. — Створити Комісію доручили Держкомунгоспу, бо цей Державний комітет відповідав за поховання. Я за рекомендацією Ради ветеранів України у 1998 році очолив державне підприємство як керівник об'єднання військовослужбовців, звільнених у запас». Комісія створила два підприємства — «Меморіали України» і «Центр». Директором підприємства і секретарем Комісії є Казакевич. Він у цих двох іпостасях підписує договори з підприємством «Меморіали України», яке провадить розкопки.
На сьогодні в Україні є кілька установ, що опікуються пам'яттю про жертви репресій. Передусім, це Український інститут національної пам'яті, а також Державна служба охорони культурної спадщини при Мінкультури, Державна міжвідомча комісія. Було б логічно, аби координатором цих програм став Інститут національної пам'яті, довкола якого гуртуються фахівці, громадські організації. Утім на цей рік уряд виділив на фінансування інституту 2 мільйони гривень. Більше того, УІНП віднесено до відповідальних виконавців Держкомархіву. Таким чином фактично ліквідовано сам статус Українського інституту національної пам'яті як головного розпорядника бюджетних коштів, наданий йому Постановою Кабінету Міністрів України вiд 31.05.2006 за № 764 «Про утворення Українського iнституту нацiональної пам'ятi». Міжвідомчій комісії уряд виділив 5 700 000 гривень. Утім одним зі своїх безпосередніх обов'язків — описом і впорядкуванням власне українських місць пам'яті — комісія майже не займається. Місця поховань описують громадські організації. За 10 років існування цієї комісії не було помічено, щоб вона увічнила пам'ять жертв Голодомору чи впорядкувала могилу розстріляних енкаведистами. Комісія переважно упорядковує іноземні цвинтарі.
«Ми — структура, яка знає все про всіх похованих, — хвалиться Віталій Казакевич. — Ми збираємо, зберігаємо інформацію і видаємо, якщо потрібно». На питання, чому за десять років комісія не створила хоча б простеньку електронну базу даних про місця масових розстрілів та поховань жертв репресій, з виходом в інтернет, пан Казакевич відповів, що на це немає грошей. Насправді ж, якщо інформація буде в інтернеті, родичам репресованих і розстріляних не треба буде їхати в Київ до Казакевича, щоб дізнатися, де могила діда чи прадіда. «Я розробив єдиний реєстр поховань часів Великої Вітчизняної війни. До нього звертаються ветерани — білоруси, росіяни — в робочому порядку. Я можу дати будь-яку інформацію. Це більше іноземців цікавить. Це більше для іноземців».
«Комісія Казакевича мала гроші на інтернет-сайт, — стверджує Роман Круцик. — Будь-який поляк чи німець заходить в інтернет і може дізнатися, де місце поховання його діда чи прадіда, загиблого ще в Першу світову війну. Навіть росіяни мають такий банк даних. У нас немає нічого. А ця комісія на таку працю щорічно отримує великі гроші. Це структура, яка має представництва по всіх областях, у кожному районі». Не ліпші справи й з ушануванням українців, полеглих на теренах інших держав. Коли в 1991 році вийшов Закон про реабілітацію, Росія перші кілька років передавала справи депортованих в Україну. А потім перестала повертати, це питання не було узгоджене на міждержавному рівні. Тепер тисячі людей в Україні через брак документів нереабілітовані. «Міжвідомча комісія уклала угоди з Польщею, Угорщиною, Німеччиною, Італією — з країнами, де є валюта. А з Росією, Словаччиною, Чехією укладати угоди не поспішає. Така угода дає змогу упорядковувати могили, надавати інформацію про депортованих. Але й українсько-польську угоду підписували такі некомпетентні люди, як Казакевич, не передбачивши розкопок або впорядкування поховань українців на наших етнічних теренах у Польщі. Тому в інших державах відбувається руйнування українських поховань».
«Держбуд як головний розпорядник бюджетних коштів не виконував вимог ст. 22 Бюджетного кодексу України щодо контролю за їх витрачанням. Як наслідок, з порушенням чинного законодавства, неефективно та без підтверджуючих документів з 2001 року використано бюджетних коштів на загальну суму 6 073,1 тис. грн., або 53,1 відсотка отриманого фінансування...
У порушення вимог державних стандартів у ДП «Центр» відсутня єдина автоматизована система «Централізований банк даних поховань жертв війни та політичних репресій», а за бюджетні кошти розроблено та створено лише підсистему завантаження баз даних без дотримання ГОСТів. Доступ до створених електронних баз даних, власником яких є ДП «Центр», обмежений, відсутній порядок її отримання, заінтересовані особи не можуть нею скористатися. Отже, бюджетні кошти у сумі 1414,9 тис. грн. витрачено неефективно.
З «Висновку до Звіту про результати перевірки та аналізу використання коштів державного бюджету на виконання заходів Комплексної програми пошуку і впорядкування поховань жертв війни та політичних репресій» Рахункової палати України.
22 листопада 2005 року.
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
