Знайти маму

      Не секрет, що українські сироти сьогодні мають більший «попит» за кордоном, аніж на батьківщині. Якось на засіданні з усиновлення суддя запитала подружжя іноземців: чому ви вирішили взяти саме українську дитину? І почула у відповідь: «Наші знайомі всиновили маленьких українців і щасливі з цими дітьми. Вони — добрі, лагідні й прагнуть тепла...». Насправді ж діти, які залишилися без батьківської опіки, — різні. Часом недобрі й нелагідні, але їхньої вини в тому немає...

      За даними Служби у справах неповнолітніх Сумської облдержадміністрації, в області сьогодні на обліку перебуває 3135 сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Правові підстави для усиновлення мають 755 дітей. За минулий рік було всиновлено 98 маленьких сумчан. Як бачимо, «черга» рухається не надто швидко. Але куди рухається: в Україну чи за кордон?

Найсвітліший спогад —про дитинство?

      — Ми сиділи з Маринкою в залі суду, вирішувалася її подальша доля. Часу в нас було багато, я і кажу дівчинці: розкажи мені що-небудь, — пригадує соціальний педагог Сумської загальноосвітньої школи-інтернату Лідія Токаренко. — І вона говорить: «Розказати, як мене мама вішала?» — «Як!?» — ледь не скрикнула я, не розуміючи, як таке могло бути. Дівчинка ж зрозуміла по-своєму і почала викладати «технологію» процесу — як мама взяла стільчик, мотузку... «Я встигла втекти», — закінчила розповідь. Я стала її вмовляти: «Маринко, забудь про все те». Вона підняла очі й питає: «Як забути?»

      Маринці тоді було сім років. Зараз вона живе в Америці, і, може, тамтешні психологи стерли з її пам'яті образ вічно п'яної мами. Коли ж дівчинку лише привезли до інтернату, було дуже складно. Одного разу, пригадує старший вихователь дошкільної групи Любов Рудика, до неї прибігла малеча з криками, що Маринка хоче задушитися.

      — Я до неї, запитую, хіба це добре буде, коли не стане такої красивої дівчинки? «Так до мене ж ніхто не приходить», — поскаржилася мала. Хочеш, кажу, буду я до тебе приходити? «Хочу». От я й почала до неї «приходити», гостинці приносити. Ще й іншим співробітницям розказала, почали й вони «провідувати» Маринку. Дитина відтанула. Але спогад не зник...

      — Кажуть, що дитячі спогади найкращі, — розмірковує Лідія Токаренко. — Але це не про наших вихованців...

      Спогади цих дітей часом не просто сумні, а моторошні. ... Один хлопчик згадує, як вони з мамою жили в однокімнатній квартирі, де було лише одне ліжко. «А де ж ти спав?» — «У мами в ногах. Це зручно, якщо тільки дяді в цей час не приходили...» Інший розповідає, як вітчим на його очах убив матір... Але навіть за такого досвіду родинного життя у цих дітей не помирає мрія про справжню — добру й люблячу — маму, про сім'ю, де йому буде тепло й затишно.

      ...Якось до інтернату приїхала італійка, їй запропонували взяти п'ятикласницю Оленку. Привели дівчинку. Та поглянула на жінку й почала знімати із себе свої простенькі прикраси й одягати на неї. Жінка розплакалася і сказала: «Більше нікого мені не показуйте. Я знайшла доньку». На жаль, такі випадки досить рідкі. Переважно мами й тата знаходяться непросто. А то й не знаходяться ніколи. Чи знаходяться, аби принести дітям нові трагедії, як у випадку з дівчинкою Юлею.

      Незважаючи на те, що Юля хворіла на туберкульоз, одна італійська родина готова була її усиновити. Справа от-от мала вирішитися. Але про бажання відновити батьківські права раптом заявила та, що народила. Відбувся суд, Юля до Італії не поїхала, залишилася з біологічною матір'ю. А та невдовзі знову запила. І Юля повернулася в інтернат.

Таємниця, яку зберегти неможливо 

      На думку фахівців, однією з головних причин того, що українські сім'ї не надто охоче усиновлюють сиріт, є нестабільність у державі — політична, економічна, правова. Навіть люди, які в принципі хотіли б стати усиновлювачами, часто гадають: чи маю я право брати дитину на виховання, якщо я не впевнений у завтрашньому дні, в тому, чи буде в мене робота, чи зможу я дати дитині найнеобхідніше?

      Любов Рудика, наприклад, вважає, що було б справедливим, якби держава фінансово підтримувала усиновлювачів. Тут, звісно, можуть пролунати заперечення: мовляв, за нашого менталітету знайдуться «благодійники», які підуть на такий крок заради грошей. Але цю проблему можна розв'язати. У деяких країнах певні державні кошти кладуть на особистий рахунок усиновленої дитини, аби вона згодом могла використати їх для здобуття професії. Це і сім'ї допомога, і «бар'єр захисту» від непорядних людей. До речі, за словами начальника обласної служби у справах неповнолітніх Володимира Бережецького, Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту також виступає за надання фінансової допомоги усиновителям. Але до її впровадження ще дуже далеко.

      Багато запитань виникає у зв'язку з так званою таємницею усиновлення. Ніби все правильно: цей пункт у законі захищає дітей та їхніх нових батьків від зазіхань недбалих мам та татусів. Але чи реально зберегти цю таємницю? Хіба що змінити місце і навіть місто проживання, аби повністю ізолюватися від старого оточення. Та й за таких умов гарантій немає — світ, як кажуть, тісний. Мабуть, кожен з нас знає випадки, коли ота, ніби гарантована законом, таємниця стає відомою дитині зненацька чи від «добрих» людей. Для багатьох сімей це обертається в трагедію. То чи не ліпше використати досвід країн, де факт усиновлення є предметом гордості сім'ї? «Там не тільки найближчі родичі подружжя, а й їхні друзі, сусіди чекають на появу дитини, влаштовують з цього приводу свято, — розповідає Лідія Токаренко. — І малюк росте, знаючи, що знайшлися добрі люди, які перейнялися його долею і по-справжньому його люблять. Як відповідь — у дитини виникає нормальне почуття вдячності».

      Про реальний захист родини від «привидів з дитячого минулого» повинні подумати законотворці. І в першу чергу, очевидно, треба змінити сам процес підготовки до усиновлення.

Батьки і діти: незбіги

      За кордоном умови всиновлення та вимоги до майбутніх батьків значно жорсткіші, ніж у нас. З родиною, яка хоче взяти дитину із сиротинця, місяцями працюють психологи, соціальні працівники, юристи. В Україні ж для оцінювання потенційних усиновлювачів за законом достатньо десяти днів. Та й до пошуку дитини українська сім'я зазвичай підходить дещо інакше, ніж закордонна. Коли до Сумського інтернату приїздять іноземці, вони щонайменше місяць придивляються до малюка. Щодня, а то й двічі на день приходять до інтернату, спілкуються з дитиною. І не завжди приймають позитивне рішення. Так, одне подружжя відмовилося від усиновлення запропонованого їм хлопчика, пояснивши своє рішення словами: «За місяць спілкування наші серця не відкрилися одне одному». На думку вихователів, ці люди вчинили правильно, адже було б набагато гірше, якби вони забрали малюка з собою, і тільки потім зробили це «відкриття». Дитину треба любити такою, якою вона є, інакше родина не буде щаслива. Більшість закордонних усиновлювачів розуміють це. Наші ж, на жаль, не завжди.

      Українці, побачивши дитину, яка їм сподобалася, одразу поспішають оформити документи. Причому дехто, складається враження, керується не інтересами дитини, а прагне реалізувати власну мрію. Ці люди заздалегідь уявляють, якою має бути дитина — з яким кольором волосся та очей, з якими талантами. І якщо виявляється, що «претендент» у чомусь не відповідає їхнім уявленням, то починаються проблеми. При цьому йдеться переважно про вимоги дорослих, а бажання та нахили дитини особливо не враховуються.

      Іноземці, забираючи дитину, детально розпитують, що вона любить, на які ліки має алергію, що їсть і чого не їсть... Наші ж співвітчизники рідко переймаються такими питаннями. «Може, думають, що оскільки житимуть недалеко, то завжди встигнуть подзвонити й запитати, — припускає Лідія Токаренко. — А потім уже не вистачає часу...»

      Одна жінка дуже чітко уявляла, яким повинен бути її майбутній син. Перш за все їй хотілося, щоб дитина мала «достатньо високий інтелект». Приїхавши до інтернату, жінка сама протягом майже цілого дня перевіряла розумові здібності хлопчика, задавала йому різні логічні вправи. «Ми й самі дивувалися терплячості малого — пригадує вихователь. — Інший на його місці вже давно полишив би ті екзамени...». Врешті-решт жінка вирішила, що хлопчик гідний її родини, й забрала його до іншого міста. А через якийсь час рано-вранці телефонує до інтернату: у дитини всю ніч була висока температура, чим її лікувати?». Ось так. Для перевірки математичних здібностей час був, а поцікавитися елементарним — чим  лікувати дитину у випадку простуди — ні.

      Погана спадковість сиріт — ще один міф, що відштовхує вітчизняних усиновлювачів. У суспільстві міцно вкорінилася думка, що абсолютна більшість вихованців дитячих будинків мають цілий букет хвороб. Дехто так і каже, — мовляв, усі вони «дефективні». Але як може бути здоровою, наприклад, така дитина. Дівчинка в перші роки життя росла під наглядом трохи старшої від неї сестрички — та давала їй водичку, в якій варилася картопля, саму ж картоплю з'їдали дорослі. Не дивно, що в п'ять років це дитя мало зріст усього-на-всього 85 сантиметрів — звідки взятися тому гормону росту? Але потрапивши в більш-менш нормальні умови дитячий організм швидко бере своє.

      Зазначимо, іноземці набагато менше переймаються тим, що всиновлена ними дитина може мати якісь проблеми зі здоров'ям — у них є можливість вилікувати малюка. Так, одному з колишніх вихованців Сумського інтернату прийомні батьки зробили шість операцій на очах, і він тепер добре бачить. На жаль, більшості з наших співвітчизників вирішити такі проблеми не під силу. До речі, за словами Володимира Бережецького, деякі види порушень у фізичному і психологічному розвитку дитини закордонна медицина взагалі не вважає за хворобу — при належному догляді вони з віком зникають самі собою (говорячи по-простому, дитина переростає хворобу). «З першого вересня ми організували для дошкільнят дві корекційні групи, — розповідає Любов Рудика. — Результати просто вражаючі. Переважна більшість наших вихованців готова навчатися у звичайній школi». От тільки, на жаль, ітимуть малюки до свого першого класу не з дому, а з інтернату.

      ...Насамкінець — ще дві цифри. За десять років iз Сумського інтернату українцями було усиновлено 31 дитину, іноземцями — 154 (і це при тому, що для іноземців існує певний бар'єр — їм дозволяють усиновлювати лише тих дітей, які простояли на обліку Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Мінмолодьспорту не менш двох років). Згодьтеся, статистика досить сумна, і є докором як Українській державі загалом, так і кожному з нас окремо.

      Віддаючи своїх маленьких громадян на чужину, наша країна не тільки втрачає так званий людський потенціал, а й посилює свій негативний імідж в очах цивілізованого світу. Втім доля конкретного малюка, який ще вчора був сиротою, а тепер готовий на весь світ сповістити, що «мама за день його поцілувала 136 разiв» (подібні слова нещодавно сказала по телефону своїм колишнім вихователям дівчинка, яка тепер живе в одній з європейських країн) набагато важливіша за абстрактні поняття про «імідж держави». Ще одна колишня вихованка Сумського інтернату під час телефонної розмови нещодавно зізналася: «Я щаслива, що живу у Франції». Можливо, настане час, коли подібні слова будуть вигукувати наші — вже не сироти — і в Україні.

ДОВІДКА «УМ»

      За даними Департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства сім'ї, молоді та спорту, в минулому році громадяни України всиновили 1477 дітей, іноземцi — 1093.