РЕЙТЕР.
14 січня правляча в Франції пропрезидентська партія «Союз за народний рух» обрала кандидатом на квітневих президентських виборах свого лідера Ніколя Саркозі. Тоді в електронних виборах узяли участь 69 відсотків з 327 тисяч членів партії, з них 98 відсотків проголосували за висування Саркозі. 21 березня президент Франції Жак Ширак офіційно оголосив про підтримку Ніколя Саркозі, заявивши, що бачить у ньому свого наступника.
Результати опитування французів, проведенi соцiологiчною групою IPSOS i оприлюдненi 23 березня, свідчать: 54 відсотки респондентів підтримають Саркозі, а 46 — його найближчу конкурентку, висуванку лівого табору Сеголен Ройяль. Перший тур виборів відбудеться 22 квітня.
Ніколя Поль Стефан Шаркьозі де Надь-Бочай — так звучить його повне прізвище — народився 28 січня 1955 року в Парижі у родині угорського аристократа та француженки-католички. Важка у вимові угорська частина прізвища пізніше була частково опущена, а частково приладнана під французьку вимову, і тепер він відомий у Франції під демократичним ім'ям та прізвищем Ніколя Саркозі, чи прізвиськом Сарко.
Батько майбутньої зірки французької політики народився 1928 року в Угорщині. Його родина, яка, на відміну від католицької більшості Угорщини, належала до протестантів, мала землі та невеликий фамільний замок у селі Алатян, що неподалік міста Сольнок, за 92 кілометри на схід від Будапешта, але 1944 року перед наступом Червоної армії змушена була залишити батьківщину. Після війни сім'я повернулася до Угорщини — як виявилося, лише для того, щоб переконатися, що все втрачено. Батько Ніколя — Пал — усвідомив, що йому, як класовому ворогові нової влади, одна дорога — до Сибіру.
Знайомі спочатку допомогли організувати втечу Пала до Австрії, за ним мала прибути і мати — вони домовилися зустрітися в Парижі. Але органи безпеки Угорщини переконали жінку, що її син втопився в Балатоні під час втечі. Пал тим часом перебрався до Німеччини і в Баден-Бадені натрапив на штаб-квартиру французької армії в Німеччині, де вербували до французького Іноземного легіону. Він підписав п'ятирічний контракт і відправився до навчального табору «Сіді-Бель-Аббес» в Алжирі. Після тренувань Пала мали відправити на війну до В'єтнаму. Молодому угорцю зовсім не подобалася перспектива загинути на чужій війні, і він уникнув її завдяки іншому угорцю — лікарю з Легіону, який видав довідку про поганий стан здоров'я, а отже, Пала комісували. Цивільне життя батька Ніколя Саркозі почалося з Марселя, хоча з заявою про надання йому французького громадянства він звернувся до влади лише 1970 року, а доти мав статус особи без громадянства.
Невдовзі Пал перебрався до Парижа і почав працювати в рекламному бізнесі. Так 1949 року і познайомився з Андреї Малла, донькою відомого паризького уролога, яка на той час навчалася на юридичному факультеті університету. Родина Малла належала до євреїв-сефардів і емігрувала з Греції до Франції на початку ХХ століття.
Пал і Андреї побралися, в них народилися три сини: Гійом (1951), який тепер працює на керівних посадах у текстильній промисловості, герой нашої розповіді Ніколя (1955) та Франсуа (1957), сьогодні — менеджер у консультативній компанії з охорони здоров'я. 1959 року Поль Саркозі (на той час він уже змінив ім'я та прізвище) залишив дружину і трьох синів і по тому ще двічі одружувався. У нього є ще двоє дітей з другого шлюбу.
Після розлучення батько відмовився допомагати колишній дружині та трьом синам. Відтак далеко не бідний батько Андреї Малла розщедрився і поселив доньку з дітьми в багатому західному паризькому передмісті Нейї-сюр-Сен. Дід Ніколя був переконаним голлістом, і цей французький єврей-католик мав на хлопця значно більший вплив, ніж його безвідповідальний угорський тато. Варто зазначити, що Ніколя та його брати були охрещені і виховувалися в традиційному католицькому дусі. Як батько ніколи не намагався навчити трьох своїх синів угорської мови та традицій, так і дід ніколи не робив спроб піднести в них єврейські корені.
У шкільні роки Ніколя Саркозі почувався невдахою в середовищі своїх багатих однокласників, а крім того, не відчував себе вповні французом, оскільки батько якось сказав: «Ти ніколи не зможеш стати президентом Франції, бо такі речі можливі лише в Сполучених Штатах». Через малий зріст та бідність він був невпевненим у собі. «Мене зробила тим, ким я тепер є, сума всіх страждань та принижень, яких я зазнав у дитинстві», — говорить тепер кандидат №1 у президенти Франції.
Саркозі закінчив приватну католицьку школу, де його вважали учнем з середніми здібностями, а по тому здобув диплом бакалавра права університету в Нантер. Він продовжив навчання в паризькому Інституті політичних студій, але не закінчив його. Після випускних іспитів став юристом із спеціалізацією у французькому бізнесовому праві.
Саркозі не встиг перевірити на практиці засвоєні в університетах знання, оскільки вже в 22 роки почав політичну кар'єру — був обраний депутатом ради району Нейї-сюр-Сен від неоголлістської партії. Після смерті мера цього передмістя Аршіля Перетті Саркозі посів його місце. Цей кар'єрний злет пов'язаний із дуже некрасивою історією. На місце мера претендував відомий французький політик Шарль Паскуа, який звернувся до Саркозі з проханням організувати його виборчу кампанію. Саркозі, натомість, скориставшись із короткотривалої хвороби Паскуа, висунув власну кандидатуру — і був обраний. Так він став наймолодшим у історії Франції мером міст з населенням більше 50 тисяч мешканців. Він обіймав посаду мера Нейї-сюр-Сен iз 1983 по 2002 рік. 1988 року був уперше обраний депутатом Національних зборів (парламенту Франції). В 1993 —1995 роках був міністром iз бюджету та речником уряду прем'єр-міністра Едуара Балладюра.
Упродовж цього раннього періоду політичної кар'єри Саркозі розглядали як протеже Жака Ширака, на той час мера Парижа. Однак 1995 року він зрадив Ширака, підтримавши на президентських виборах кандидатуру Балладюра. Після перемоги Жака Ширака настала розплата: Саркозі втратив свою посаду міністра з бюджету та опинився за межами владних кіл. У Франції побутує думка, що після зради 1995 року Ширак та Саркозі навзаєм ненавидять один одного, але остання заява Ширака про те, що він бачить Саркозі своїм спадкоємцем, свідчить про те, що президент знайшов у собі сили поступитися особистим на користь інтересів своєї партії.
Ширак, по суті, не мав іншого вибору, оскільки після поразки правого табору на парламентських виборах 1997 року Саркозі знову повернувся у велику політику і став фактично людиною № 2 в неоголлістській партії, на яку спирався президент. Коли ж лідер партії Філіпп Сеген подав у відставку, то Саркозі зайняв його місце. Щоправда, протримався лише кілька місяців, оскільки того ж 1999 року праві ганебно програли вибори до Європарламенту (набрали лише 12,7 відсотка голосів), і Саркозі змушений був подати у відставку.
Після переобрання 2002 року на другий президентський термін Жак Ширак, попри свою нелюбов до Саркозі, таки затвердив його міністром внутрішніх справ в уряді Жана-П'єра Раффарена. В результаті перестановок у кабінеті міністрів у 2004 році наш герой обійняв посаду міністра фінансів. У цей час відбулося чергове загострення стосунків між Шираком та Саркозі. Перед президентськими виборами 2002 року колишню неоголлістську партію було реформовано, підсилено за рахунок інших правих сил і перетворено на нову потужну пропрезидентську партію «Союз за народний рух» (СНР) на чолі з популярним Аленом Жюппе. Саркозі, який уже тоді не приховував своїх президентських амбіцій, розпочав внутрішньопартійну боротьбу та інтриги з метою усунути Жюппе і стати на чолі партії. Ширак бачив своїм спадкоємцем розумного, виваженого та шанованого у народі політика Алена Жюппе або міністра закордонних справ Домініка де Вільпена. Але Саркозі таки доп'яв своє: на перевиборах керівництва СНР у листопаді-2004 за нього віддали голоси 85 відсотків партійців. Згідно з домовленістю iз президентом, він при цьому залишив міністерський пост. З того часу в «Союзі за народний рух» зберігається поділ на «саркозістів» та «лоялістів Ширака». Оскільки останні перебувають у меншості, то у лютому 2005 року Ширак був змушений ще раз зробити те, чого не хотів, — нагородити Саркозі найвищою французькою державною відзнакою — «Орденом почесного легіону».
13 березня 2005 року Саркозі був знову обраний до Національних зборів, проте недовго засідав у парламенті, бо вже 2 червня знову був призначений міністром внутрішніх справ у кабінеті Домініка де Вільпена. При цьому він не залишив посаду лідера партії, що є неписаним у таких випадках правилом.
Саркозі вирішив залишатися у двох кріслах невипадково — обидва сприяли підвищенню його рейтингів та збільшували шанси на президентство 2007 року. Він залюбки заробляв додаткові бали у виборчій гонці, позуючи до фото з поліцейськими, які отримали поранення в боротьбі зi злочинцями. Навіть свій вимушений відхід iз посади глави МВС 26 березня Саркозі оформив у вигляді гучного виборчого шоу перед управлінням МВС на площі Бово в центрі Парижа. Він урочисто передав ключі від свого кабінету та право керувати 150-тисячним загоном французької поліції нікому не відомому політику з правлячої партії Франсуа Бароену.
Ще під час свого першого перебування на посадi міністра внутрішніх справ Саркозі за результатами опитування 2004 року був визнаний найпопулярнішим правим консервативним політиком Франції. Консервативній частині французів подобалася його «боротьба зі злочинністю», яка, на думку преси, часто-густо велася з порушенням громадянських прав, його щомісячні звіти перед народом про результати такої боротьби. Під час масових заворушень емігрантської молоді в передмістях Парижа та інших французьких міст Саркозі ще раз продемонстрував «тверду руку», хоча й нарвався на критику частини французів і навіть членів свого уряду за те, що обізвав молодих емігрантів «покидьками».
Ніколя Саркозі вже встиг добре зарекомендувати себе як партійний лідер. Він є чудовим організатором, має незаперечні ораторські здібності, в його промовах обов'язково присутній «кульмінаційний переломний момент». За час його короткого головування лави правої консервативної СНР значно поповнилися.
У французькому політичному спектрі Саркозі відводять місце правіше від Жака Ширака та його старих консерваторів, але все ж лівіше від ультранаціоналістів Ле Пена. Під час виборчої кампанії Саркозі та його команда намагалися не стільки переманити на свій бік представників лівого табору, скiльки відібрати голоси у правих ультрарадикалів.
Саркозі заявляє, що впродовж останніх 30 років французів обманювали нездійсненними обіцянками та проводили нереалістичну політику, тому він має намір провести радикальні зміни, передусім в економіці та соціальній політиці. До інших головних завдань належить спрощення податкової системи та усунення з неї «дірок», які сприяють зловживанням, зниження податкового навантаження та встановлення максимальної податкової ставки не вище 50 відсотків. Саркозі обіцяє покласти край явищу, коли окремі безробітні роками сидять на соціальній допомозі: тих, хто відмовлятиметься від запропонованої праці, будуть позбавляти допомоги з безробіття. Він також обіцяє зменшити бюджетний дефіцит і впевнений, що Франція здатна протриматися певний час без кредитів та позичок.
Саркозі наштовхується на критику своїх поглядів як з лівого, так і власного табору. Ліві, профспілки та окремі правозахисні організації називають його расистом та авторитарним демагогом, здатним обміняти громадянські свободи, до яких Франція йшла століттями, на свої сьогоденні вигоди, популістом, який фаворизує ультраправі ідеї, політиком, який використовує поліцію в політичних цілях і більше ділить, ніж об'єднує націю. Окремі колеги по партії вважають, що Ніколя Саркозі підтасовує статистичні дані (зокрема, щодо злочинності) для поліпшення своїх рейтингів та політичного іміджу. Медіа зауважують, що він має дружні відносини з найбагатшими людьми Франції і тому є всі підстави побоюватися, що, як президент, відстоюватиме інтереси великого бізнесу. Саркозі і сам не заперечує, що є прихильником економічних реформ в американському стилі, тобто з наданням преференцій великому бізнесу.
Щодо еміграційної політики Саркозі обіцяє, що, в разі обрання президентом, продовжить реформу еміграційної системи, встановить еміграційні квоти та відбір, щоб до країни потрапляли лише кваліфіковані працівники та фахівці, а не вихідці з Африки та Азії, які лише паразитують на ліберальній французькій системі соціальної допомоги. З цією ж метою він обіцяє змінити систему навчання у Франції іноземних студентів, щоб після закінчення вузів можна було здійснювати відбір кращих, а не надавати право на проживання всім.
Саркозі має репутацію найбільш проамериканського політика і в разі обрання він стане найбільш проамериканським з усіх французьких президентів.
У наступному числі «УМ» читайте про ще двох рейтингових кандидатів у президенти Франції — Сеголен Ройяль та Франсуа Байру.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
