Економічна банальність: років із двадцять тому на виробниче об'єднання «Луганськтепловоз» припадало 95% всесоюзного виробництва магістральних тепловозів, а якщо брати абсолютні цифри, то добовий план складав 5—6 так званих секцій. У ті ж часи на підприємстві працювало 34 тисячі персоналу. З 23 березня 2007 року власником цього екс-гіганта стала «Управляюча компанія «Брянський машинобудівний завод». На майже відкритому аукціоні російська компанія, що входить до структури російського олігарха Іскандера Махмудова ЗАТ «Трансмашхолдинг», виклала аж 292 млн. 505 тис. гривень, за стартової ціни 76% пакета акцій — 292 млн. грн.
Свого часу голова Фонду держмайна України Валентина Семенюк привселюдно пообіцяла, що продаж ХК «Луганськтепловоз» буде відбуватися так само, як продавалася (вдруге) «Криворіжсталь». Однак на торгах не було не тільки прямого ефіру — загубилися навіть двоє вітчизняних претендентів на заволодіння вказаним пакетом. На старт вийшли всього двоє, причому обидва належать до «Трансмашхолдингу» (другий учасник торгів — Дьоміховський машинобудівний завод, виробник приміських електричок). Очевидно, тому між ними й не сталося запеклої боротьби.
Чому аукціон відбувся настільки нагло, заходилися з'ясовувати народні депутати, а також СБУ з Генпрокуратурою, а поки слідство ще тільки розгортається, своєю радістю із приводу продажу рідного заводу з місцевою пресою поділився генеральний директор холдингової компанії «Луганськтепловоз» Віктор Бикадоров. І перше, з чого почав Віктор Петрович, це з подяки керівництву ФДМУ за «державницький підхід» до справи. Мовляв, хто розуміється на вузькоспецифічному бізнесі торгівлі залізничними транспортними засобами, тільки той правильно оцінить усю вигідність для держави і для колективу заводу даної оборудки.
Головний аргумент не тільки пана Бикадорова, а й всієї промосковськи налаштованої верхівки Луганської області: продаж росіянам означає прямий вихід на російський ринок, який, дійсно, єдиний у світі, готовий у великій кількості замовляти магістральні тепловози дещо застарілих модифікацій. Але, як вдалося з'ясувати у директора, «Трансмашхолдинг» готовий завантажити завод усього на 60—65% його потужності. От тільки сама нинішня потужність складає всього близько 300 машин на рік — приблизно п'яту частину від того, що вироблялося тут у кращі часи.
— А якщо внаслідок неминучих судових позовів усі райдужні плани стосовно співробітництва з російськими залізницями доведеться відкласти на невизначений термін?
— Що стосується позовів, які можуть висунути невдоволені, — вiдповiдає Вiктор Бикадоров. — Ну, у нас це вже за правило: коли таке робиться, люди не думають ні про державу, ні про підприємство. Вони думають про задоволення своїх амбіцій або ж якихось своїх корисливих цілей...
Вороги народу, словом. Але це ж не відповідь на запитання. Особливо з огляду на те, що попередні судові «розборки» з «АвтоКрАЗом» (Костянтин Жеваго) тривали чотири роки. Завершилися вони 22 березня, а вже 23 пресі повідомили: «Продано».
Взагалі-то аукціон було намічено на 3 жовтня минулого року, однак через незавершену судову справу торги перенесли. І ось що цікаво. На ту дату до конкурсу було допущено чотирьох учасникiв: двоє — вищезгадані російські структури, ще двоє — групи «Приват», Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат та «Дніпровагонмаш». Так от, ФДМУ в проміжок часу між отриманням судового рішення по «АвтоКрАЗу» і початком аукціону встиг з'ясувати, що українські компанії умовам конкурсу не відповідають. Навіть вагонобудівники. Про що вони дізналися лише після завершення аукціону. Що сталося за останні півроку, не зміг відповісти навіть генеральний директор проданого підприємства (хоча він був присутній на засіданні конкурсної комісії). Звичайно, такий чинник, як зміни у політичному ландшафті країни, що сталися напередодні, він відкидає.
Однак якщо навіть припустити, що суд не зможе затримати переможне пришестя росіян на підприємство, і вони виконуватимуть усі інвестзобов'язання, передбачені умовами приватизаційного конкурсу, науково-технічної революції тут навряд чи доводиться очікувати. Сума інвестицій передбачена в розмірі всього лише 300 млн. грн., причому надходитимуть вони протягом трьох років. Віктор Бикадоров спробував було переконати пресу в тому, що машинобудівному підприємству більше й не потрібно, але коли почав перераховувати всі потреби заводу, який ледь животів останні принаймні півтора десятка років — стало трохи навіть сумно. Одна надія — на російські залізниці.
Цікаво, що пересічні працівники «Луганськтепловозу», зазвичай налаштовані цілком проросійськи, якось без натхнення сприйняли звістку про підсумки березневих торгів. Можливо, тому що новому власнику заборонено звільняти їх протягом усього лише півроку з дня вступу у права власника. Небагато.