Iз серiї «Реабiлiтованi iсторiєю». (Фото автора.)
Тисячі людей в Україні хотіли б дізнатися про долю своїх рідних, замордованих радянською системою. За що все ж таки вони були засуджені? Коли і як здійснений страшний вирок? Де поховані їхні останки? Чи залишилися десь в архівах листи, фото? На ці питання частково дає відповіді державна серія книг «Реабілітовані історією», започаткована в Україні 15 років тому, а презентована лише цього мiсяця.
У Великому залі історичної секції Національної Академії наук на вулиці Михайла Грушевського зібралися знані історики й політологи, голови обласних редколегій серії, представники Міністерства освіти й Академії педагогічних наук, співробітники архіву Служби безпеки України, журналісти. Шкода, не було детективів, хоча б приватних. Адже розплутати звивистий сюжет про шляхи і долю документальної пам'яті про українських репресованих під силу, мабуть, тільки шерлокам холмсам.
Картки на понад 700 тисяч осіб є в реєстрі державної серії «Реабілітовані історією». Утім досі невідома точна кількість репресованих з політичних мотивів, засудження яких визнано неправомірним. «Ми досі не знаємо, скільки загалом реабілітовано в державі людей, які постраждали від політичних репресій. У деяких областях ще продовжується процес реабілітації», — розповів співробітник Інституту історії України НАНУ Олександр Рубльов. До того ж багатьох обійшов увагою закон УРСР 1991 року про реабілітацію. Скажімо, вояків УПА, взятих зі зброєю. Або депортованих, висланих у період колективізації. Нового закону про жертви тоталітаризму в Україні ще не ухвалили. Академік НАНУ, голова редколегії видання «Реабілітовані історією», історик Петро Тронько вважає, що коли буде відновлена справедливість щодо всіх постраждалих, списки українських реабілітованих налічуватимуть понад мільйон осіб.
«Друком цих книг ми відкрили новий напрям досліджень — вивчення радянської тоталітарної системи», — каже академік Петро Тронько. Кожен обласний том складається з кількох книг. Тут і розділ про особливості радянського режиму в даній області, і нариси про «викреслених iз життя» науковців, митців, державних діячів, селян і робітників, і списки встановлених імен реабілітованих.
Упродовж 15 років праця над «Реабілітованими історією», м'яко кажучи, гальмувалася. Деякі області, скажімо, Чернігівська й Хмельницька, досі не підготували жодної книги з серії. Хоча на сьогодні вже 21 область видала по 1—5 книг, а загалом побачили світ 36 томів. Окрім цього, вийшли друком книги регіональних серій, скажімо, чотири томи «Одеського мартиролога».
До речі, на рівні областей є принаймні три, розрізнені між собою, структури, які встановлюють імена репресованих і загиблих. На думку дослідників, координувати діяльність усіх осередків має Інститут національної пам'яті, який... лише починає функціонувати.
«Ми плануємо створити електронну пошукову систему, де збиралася б уся інформація про реабілітованих, депортованих, — каже кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії, відповідальний секретар журналу «З архівів ВЧК-ГПУ-НКВС-КДБ» Роман Подкур. — Започаткувати такий об'єднаний національний банк даних, доступний для всіх громадян через інтернет. Якби було бажання Кабміну і Міністерства фінансів, зробити його нескладно. Це дало б можливість і віднайти інформацію про репресованих родичів, і показати молодому поколінню загальну картину того часу». Створення банку даних жертв політичних репресій було передбачене в постанові уряду України ще 15 років тому. Міністерство фінансів досі не виділило на це коштів.
Кошти навіть на видання державної серії треба «вибивати». 92-річний Петро Тронько часом сам ходить по кабінетах чиновників, переконуючи їх перерахувати передбачені державою гроші. Згідно з постановою Кабміну від 1992 року, журнал «З архівів ВЧК-ГПУ-НКВС-КДБ» також має фінансуватися за рахунок держави. Але жодної копійки на його видання держоргани не перерахували. Тривалий час журнал підтримувала благодійна фундація, яку очолює колишній політв'язень Семен Глузман. На сьогодні вийшло 22 номери часопису, наклад якого — 1—3 тисячі примірників — редакція надсилає по всіх обласних бібліотеках. «Завдяки цьому журналу у нас налагодилася співпраця з архівом СБУ, — розповідає Роман Подкур. — Це єдиний на пострадянському просторі журнал, що спеціалізується на вивченні радянських спецслужб. Щороку виходять два номери. В одному друкуються статті й наукові розробки, у другому — прокоментований збірник документів».
Щоб скласти уявлення про те, що відбувалося в Україні у 1920—90 роки, слід якнайповніше дослідити архівні документи спецслужб тих часів. Утім більшість таких архівів зберігається в Росії — у Державному архіві РФ, Російському державному архіві соціально-економічної історії і Центральному архіві Федеральної служби безпеки. Доступ українських дослідників до них обмежений, а то й зовсім перекритий. Ілюстрацією рівня закритості є, наприклад, такий факт: російські «зберігачі таємниць» не дозволяють скопіювати архівно-слідчі справи тісно пов'язаних з Україною Павла Постишева чи Станіслава Косіора. Невідомими залишаються і долі тисяч репресованих. Коли наприкінці 1980-х років починався процес реабілітації, була ще єдина держава і справи пересилали «з однієї області СРСР в іншу». Отож досі по всьому колишньому СРСР «гуляє» понад півтори тисячі справ репресованих тільки з Вінниччини.
«Ми не потребуємо, як вони гадають, агентурних документів. Їх вистачає по українських архівах. Нас цікавлять насамперед інформаційно-аналітичні звіти, — каже Роман Подкур. — Слід знати, яким чином діяла та система. Якою була методика роботи чекістів, як вони готували процеси, скажімо, над Спілкою визволення України чи Українською військовою організацією. Яким чином діяли в гурті «неблагонадійних», як впливали на людей, як оцінювали людину психологічно. Чекісти не були тупоголовими і костолобими. Приміром, Валерій Горожанин, який керував підготовкою процесу СВУ, був високоінтелектуальною, розвинутою особистістю. Постійне спілкування з багатьма видатними постатями інтелігенції піднімало інтелектуальний рівень чекістів».
Саме такі архівні матеріали зазвичай залишаються недоступними. Навіть ті, що є в Україні. Закритими для дослідників є й акти про розстріли. Тільки з них можна дізнатися, коли саме і де розстріляли ув'язнених, де закопали. Ці аркуші досі зберігаються під грифом «секретно», хоча це гриф радянський, а СРСР уже давно не існує. Дослідники з різних областей, що працюють у архівах, помітили, що в деяких справах не вистачає аркушів. Переконалися, що видрані переважно аркуші з доносами, а також iз матеріалами агентурної розробки, з яких можна було б дізнатися методику «організації процесів». Учені кажуть, що такі відомості в московських архівах «прибирають», щоб не можна було теоретично довести системність репресій.
А система була спрямована на те, щоб нагнітати жах у суспільстві. На неї працювали садисти, які перевиконували «план рознарядок» на вбивство. Адже нормальна людина не могла довго витримати такої «роботи». Студенти-історики, які сьогодні працюють з архівними справами для серії «Реабілітовані історією», кажуть, що витримують щонайбільше два роки такої «практики» — це емоційно надзвичайно важко.
Утім старше й середнє покоління прочитує цей жах ще з власної пам'яті. «Моя бабуся, яка десять років відбула на Колимі у таборі, на початку казала мені, щоб я не займався репресованими, — пригадує керівник Рівненської обласної редколегії «Реабілітовані історією» Андрій Жив'юк. — Мовляв, невідомо, чим це може для мене закінчитися. Тому цей проект такий важливий для подолання суспільного страху, для налагодження нормального психологічного клімату в суспільстві».
«В університетах, школах повинні знати історичну правду, — переконаний академік Петро Тронько. — Матеріалів є багато, близько дев'яти тисяч видань, дисертацій, статей. Чи потраплять повернені в історію імена до шкільних підручників, не знаю, бо не маю відношення до Міносвіти». «Джугашвілі-Сталін увів у обіг поняття «простой советский человек», — нагадує історик Олександр Рубльов. — Мільйони українських селян, які вмирали в 1932—33 роках із вини кремлівського керівництва, були такими «простими людьми». Вводити їх чи ні до шкільної програми — залежить, на жаль, від політичного курсу того чи іншого міністра. Ми ж акцентуємо увагу на всіх: рядовий учитель, директор школи, вчений-академік, селянин.... Це справа етики, розуміння цінності кожного людського життя».
Директор Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України, кандидат історичних наук Павло Полянський розповів, що тема репресій і Голодомору є в шкільних програмах, починаючи з середини 1980-х років. «Чиновники міністерства самі не пишуть програм і підручників, — пояснює пан Полянський. — Вони відбираються на конкурсних засадах. Єдина вимога — щоб не перебрати міри, щоб не було забагато прізвищ. Найголовніше, щоб історія все ж таки почала чогось навчати, щоб відбувалося громадянське виховання».
Утім важко виховувати громадянина учителеві, який сам ним ще не став. «Ці величезні томи можуть дати відповідь тільки тим, хто її шукає, — каже радник Президії АПН України, доктор історичних наук, професор Віктор Ткаченко. — Історики не відповідають за те, як їхні дослідження будуть розповсюджуватися. Воно залежить від того, наскільки у викладачів визріє громадянське сумління. Це не той випадок, коли міністерство може дати циркуляр, зобов'язати. Катарсис має пережити кожна особистість. І вчитель, і діти». Віктор Ткаченко є знаним істориком, співавтором відомих книг «Україна. Альтернативи поступу», «Україна. Шлях до себе», «Україна. Проблеми самоорганізації». Професор пояснив, що потрібно ще знайти форму, за допомогою якої дітям слід давати такий матеріал, аби не травмувати їхню психіку. Ці теми відпрацьовує Інститут соціальної психології АПН, Інститут педагогіки. На питання «УМ», чому за 15 років вони ще не встигли їх «відпрацювати», професор логічно зауважив: «Але ж тільки щойно відбулася презентація книг. Спочатку треба видати матеріал, а потім напрацьовувати методики для його поширення».
На думку пана Ткаченка, сьогодні не розроблене головне. Якщо є категорія «реабілітованих історією», то, за логікою, мають бути і «засуджені історією». Як дітям пояснити це делікатне питання? «Історіософія, тобто наука про філософське осмислення проблем історії, підказує, що якщо ми зараз, услід за реабілітованими, почнемо шукати засуджених, то створимо ситуацію громадянської війни, — каже професор. — Слід повчитися в Європи, яка пройшла у 1920—40 роки через період фашизму і зараз має досвід реабілітації від нього».
Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» ВР УРСР ухвалила 17 квітня 1991 року. Тоді ж керівництво Національної академії наук, Інституту історії України, Служби безпеки України спільно з державним комітетом з питань преси, товариством «Меморіал», Всеукраїнською спілкою краєзнавців ініціювали Державну програму науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Президія ВР України 6 квітня 1992 року і Кабінет Міністрів України 11 вересня 1992 року своїми постановами підтримали цю ініціативу. Було затверджено Головну редакційну колегію серії «Реабілітовані історією», створено обласні редколегії. Фахівці відділу регіональних проблем історії Інституту історії України НАНУ розробили методичні рекомендації для упорядкування науково-документальної серії.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
