Наталка Білоцерківець: Родина для мене не менш важлива, ніж поезія

      Наталка Білоцерківець народилася на Сумщині в родині сільських учителів. Закінчила українське відділення філологічного факультету університету імені Шевченка. Поетеса, автор кількох поетичних збірок (остання — «Готель Централь», 2004). Учасник престижних міжнародних поетичних фестивалів. Працює в часописі «Українська культура». Дружина відомого культуролога Миколи Рябчука. Має двох дітей: дочка — аспірантка, син — студент.

      Ми зустрілися з Наталкою у кав'ярні мережі «Кофі-Хауз» на першому поверсі скляного глобуса між колоною Незалежності й Музичною академією. Розмовляємо зі знаною поетесою, в якої не гучне, проте дуже почесне місце в українській літературі, власне, про поезію, а також про інші справи, які допомагають або заважають писати вірші.

      — Наталко, ти так само, як і я, періодично береш інтерв'ю в різних людей. Про що треба говорити, щоб представити їх якнайцікавіше?

      — Я завжди намагаюсь бодай трохи показати того, з ким розмовляю, не як службовця, а як людину: запитати про родину, про особисті уподобання. Найкраще, коли раптом людина, можливо, несподівано для себе самої, висловить якусь оригінальну думку про свою діяльність або якісь події.

      — А як узагалі ти ставишся до роботи журналіста? Це тягар чи це також творча робота?

      — Це і правда буває тягарем. Але робота журналіста також і дисциплінує літератора. Я категорично проти гасла «Ні дня без рядка!». Письменник не повинен себе силувати, якщо писати не хочеться або нема про що писати. Тоді журналістика (або, скажімо, діяльність перекладача) допомагає тримати себе у формі, тренує, організовує.

      — По роботі доводиться розмовляти з різними людьми — і з міністерськими чиновниками, і з митцями. Іноді ти розмовляєш з тими, кого бачиш уперше, а іноді зі своїми знайомими. І тому я питаю тебе про те, що питаю багатьох: як узгоджуються три виміри людини — власне, людина, її діяльність та її публічний імідж?

      — Звичайно ж, у багатьох, у першу чергу в політиків, публічний імідж розробляється штучно, з урахуванням смаків тих, кому їм потрібно подобатись. Те саме стосується й зірок шоу-бізнесу. А у творчих людей публічний імідж значно ближчий, а іноді навіть і тотожний їхній людській сутності.

      — Отже, письменники, навіть у цю добу всевладдя медіаподій, здебільшого не стурбовані творенням свого публічного іміджу?

      — Здебільшого, ні. Я можу назвати двох прекрасних авторів, які позиціонують себе як самітників. Це Олег Лишега і Кость Москалець.

      — Загалом, ти любиш роботу журналіста?

      — Так, у цій роботі є досить багато простору для творчої людини, багато такого, що перебуває на межі з літературою (наприклад, есеїстика).

      — Але ж своїм головним покликанням ти вважаєш поезію?

      — Якщо говорити про те, чим ми є перед Богом, то родина для мене не менш важлива, ніж поезія. В отроцтві я була дуже хворобливою дівчинкою і писала вірші, які отримували схвальні відгуки тодішніх авторитетів. Та коли мені пророкували долю Лесі Українки, то я дуже не хотіла й навіть боялася такої долі. Я вважаю, що жінка має пережити все, що їй призначено природою. Я б ніколи не відмовилася від материнства навіть заради поезії. На щастя, необхідності в аж такому виборі насправді не існує.

      — Твоя відповідь є подвійно цікавою й символічною, оскільки твого чоловіка, Миколу Рябчука, ідентифікують як одного з небагатьох українських чоловіків-феміністів.

      — Микола вважає, що інтелектуал має зажди бути на боці слабшого. Це стосується різних соціальних аспектів, зокрема, національного і жіночого. Так само, як в україномовних громадян є нібито всі права, але як ці мовні права реалізувати, скажімо, в Донецьку чи Криму, — так і в українських жінок юридично є рівні права з чоловіками, проте життя обмежує жінок значно більше, аніж чоловіків.

      — А як складається родинне життя поетеси з чоловіком-феміністом? Чи у вас у родині існує розподіл ролей на чоловічі й жіночі? Чи Микола вибагливий у побуті? Бо ж кажуть, що переконання треба підтверджувати практикою життя...

      — Микола ніколи не мав жодних претензій до моїх здібностей господині (правду кажучи, невеликих). Сам ніякий «господар»: ремонтами не займається, картоплю з базару не носить... Зате готує сніданок для всіх — вівсянку і чай! А ще ми всі любимо подорожувати.

      Взагалі наша родина дуже дружна. Батьки (мої і Миколині) також жили дружно... До речі, мій батько був добре знайомий із батьком нашого Президента. І оскільки ми з Віктором Андрійовичем обоє діти сільських вчителів, мені здається, я трохи краще, порівняно з іншими, розумію причину тих чи інших його дій або бездіяльності. Наш Президент — це сільський інтелігент, який не вміє ні битися, ні лаятися. Це людина, яка довго (іноді надмірно довго) думає, перш ніж прийняти рішення, зробити вибір.

      — Як швидко з розмови про родину ми перейшли до Президента... Ти сама говорила на початку нашої розмови, що для покращення інтерв'ю треба говорити про хобі. Це твоє хобі — ретельно, уважніше, ніж рядові громадяни, стежити за перебігом політичних подій? Чи не виникає бажання самій почати писати політологічні статті?..

      — У жодному разі! В мене суто жіночий погляд на політику! Я взагалі думаю, що політик здобуде успіх, якщо приверне на свій бік жінок. Жартую. Але жінки справді більше стежать за громадськими подіями, більше ходять на мітинги й на вибори.

      Політика — це яскраве, емоційне шоу, за яким мені подобається спостерігати. Наприклад, я люблю «політичні» передачі: «Свободу слова», «Я так думаю» та інші.

      — А чому ж у твоїй поезії так небагато політичних мотивів, так званої громадянської лірики? Наскільки мені відомо, навіть події Помаранчевої революції не відбилися у твоїй поетичній творчості...

      — Українські поети вже писали вірші про революцію — Велику жовтневу соціалістичну... І що з тих віршів лишилося? Але мені шкода, що Помаранчева революція не увійшла в сучасну українську прозу. Можливо, для такого роману ще не настав час.

      — Наталко, в тебе досить спокійне врівноважене життя. А твої вірші емоційні, пристрасні, в них іноді бувають і трагічні теми. Звідки це?

      — Я не пишу про себе, тобто не просто про себе. Вірші народжуються не обов'язково із власного досвіду — іноді з чужого. Окрім того, поезія — це вияв фантазії, умовно кажучи, я пишу не про те, що було зі мною, а про те, що могло бути.

      — Можливо, в цьому і є причетність поета до світу, до людства...

      — ...А ще для мене важливо, щоб був яскравий зоровий образ, з якого й починається поезія. І не має значення, чи будуть точними рими, або їх не буде взагалі. Люблю, щоб поетичну сутність було висловлено гранично просто.

      — А чи не схиляють тебе роки до «суворої прози»? Нині багато жінок пишуть прозу, зокрема з автобіографічними елементами...

      — Я люблю читати мемуари, якщо їх як мемуари й презентують. А якщо текст претендує бути романом, то він і має бути оформлений як роман. На мою думку, чим більше письменник вигадує, тим це краще для художнього твору. І якщо я колись писатиму прозу, це буде «традиційний» роман із кількома вигаданими героями і кількома сюжетними лініями.

Саксофоніст

у підземній трубі де квіткарки бліді

де повзуть жебраки від руки до руки

де туман сигарет і ошмаття газет

і калюжки сечі замерзають вночі

там

на повен зріст

саксофоніст

у блаженну пітьму

гра не знати кому

в золоту трубу

у нічній трубі

він сурмить весну

віддану йому

як щасливий схлип

як любовний скрик

як терпкий язик

як жертовний лик

як жертовний лик

як терпкий язик

як любовний скрик

як щасливий схлип