Жiночий футбол. (Фото з сайту «Обозреватель».)
Ось і знову насувається на країну 8 березня... Торгівці квітами вже приборкують червоні тюльпани, надівають їм на дзьоби тоненькі гумочки та шикують упокорену намордниками флору в шеренги по троє і по п'ятеро. А працівники мас-медіа починають ламати голову над тим, що б такого нового і свіжого видати на-гора з нагоди традиційного одностатевого свята весни. Можна, звісно, застосувати підхід національно свідомий і познущатися з радянських «жон-мироносиць» — Клари Цеткін та Рози Люксембург. Можна вдатися до гламурно-таблоїдних заходів і опитати, приміром, нардепів на предмет того, що вони даруватимуть дружинам (адже що отримають їхні коханки — політбомонд все одно не зізнається). Можна написати щось душевне і ніжне про жінок загалом... Але це все вже було, є і буде, тож вигадувати велосипед ми будемо рівно стільки, скільки існуватиме 8 березня. Тобто до скону. Хоча, якщо дуже вже постаратися...
Я, наприклад, дуже постаралася і надибала в iнтернеті посилання на професора університету міста Отаго (Нова Зеландія) Джеймса Флінна. Містеру Флінну глибоко байдуже до потреби усіх пострадянських чоловіків зробити на 8 березня щось приємне жінкам. Цей науковий геній без жодних докорів сумління зіпсував нам свято, проголосивши на лекції у Кембриджі, що жінки таки тупіші за чоловіків.
Загалом такі твердження вважаються політнекоректними і не обговорюються у солідному науковому середовищі. (Тим паче що пан Флінн пройшовся ще й по представниках різних рас і довів, що найрозумнішими на планеті є... Втім, яка нам різниця? Не про раси зараз мова). Так от, стосовно жінок. У них, твердить Флінн, мозок на 10 відсотків менший за чоловічий, а відтак IQ середньостатистичного юнака на 3,65 бала вищий, ніж у середньостатистичної дівчини.
Тож недарма — зробили висновок колеги Флінна і увесь кембріджський семінар — жінки шлюбними партнерами вибирають чоловіків, розумніших за себе. В принципі, зробити це легко, якщо вірити тому, що буквально кожен носій XY хромосом переважає інтелектом протилежну стать. Однак цікаве тут інше... А чи одружені ви самі, містере Флінн?
Те, як жінки обирають собі чоловіків, — тема надзвичайно захоплива. Особисто мені дуже подобається твердження, що кохання — це коли не «ТОМУ ЩО», а «ВСУПЕРЕЧ». Бо й справді: не про «бігморди» ж Януковича йдеться, щоб пояснювати, що твій коханий — «справедливий», «професійний» абощо, і тому через отакі свої якості став твоїм обранцем. Логіка вбиває пристрасть, а без пристрасті неможливе кохання, як 8 Березня — без панегіриків прекрасній половині людства.
Отже, ми повернулись до того, з чого почали. Що можна сказати про сучасну українську жінку? На щастя, й поза особисто-сімейною сферою вона здатна продемонструвати всю свою творчу та емоційну міць. Приміром, у царині красного письменства переважають саме жінки... Тобто чоловіків- письменників, «матерых человечищ» на кшталт Андруховича, Прохаська, Іздрика тощо не бракує теж, але довкола них все одно квітне така кількість стурбованих графоманством фемін, що вищеназвані мужі мимоволі губляться серед останніх. Чому так відбувається?
Ось яку відповідь на це запитання дала письменниця Світлана Поваляєва. Вона вважає, що кількість її посестер по перу програє якості їхнього готового продукту. «Чому жінок у літературі більше? Бо це звичайний еволюційний процес. Просто ми живемо у період, коли жінок на планеті більше, от і все. Не буду зараз піднімати ці гендерні штучки і казати, що жінки — натури більш творчі і т.д. Я терпіти всього цього не можу! Скажу навіть більш: якість одного сучасного українського письменника нерідко дорівнює якості десяти письменниць...», — говорить вона.
Якби сказане Поваляєвою почула її колега Людмила Таран, то між обома панi зав'язалась би, напевне, гаряча дискусія. Адже друга наша коментаторка якраз і є палкою прихильницею «гендерних штучок». «Все дуже просто! Починається ера жінок, жінки вивільнюють свою енергію. Ви подивіться — більшість книжок (приблизно сім із восьми) купують саме жінки, а якщо відстежити іншу статистику, то виявиться, що 90 відсотків відвідувачів виставок, концертів та інших культурних заходів складають також жінки. Чоловіки, мабуть, стомилися за усі попередні роки, а може, їх просто більше цікавить більярд та пиво... Жінки ж між тим продовжують розвиватися. Тривалий час вони мовчали, і ніхто не був зацікавлений у тому, щоб кількість жінок-письменниць зростала. Голос жінки не звучав — навіть тема материнства, тема кохання не були надто добре і повно розкриті. Зараз все змінюється...», — твердить Таран.
(В оповіданні пані Людмили «Колекція коханців» героїня якимось фантастичним чином клонує усіх своїх чоловіків у кишеньковому форматі, а відтак розміщує їх на сторінках звичайного альбому. Там вони — голі і беззахисні, позбавлені пива та більярду — можуть лише нести спокуту за роки знущання над жінкою і вітати свою господиню салютом ерегованих «хвостиків». Чорний гумор Таран, із ухилом у несмак, в принципі корелює з досить тривіальною метою: якщо не закатрупити чоловіка зовсім, то принаймні тримати його на ланцюгу).
У принципі, якщо усі чоловіки — такі свині і нездари, то на них, вочевидь, не варто витрачати ані хвилини вільного часу. Судячи з відповіді Ірен Роздобудько (авторки багатьох «легких» романів та головної редакторки журналу «Караван історій. Україна»), жінки тільки зараз почали це усвідомлювати та надолужувати згаяні можливості. А колись — за часів застою — прекрасна половина людства була зведена до рівня кухонних рабинь. І це при тому, відзначає Роздобудько, що «жінок на планеті більше. І живуть вони довше. Але жінки не лише живучіші, вони ще й мобільніші. Поки чоловік придумає сюжет, поки обговорить його з друзями за чаркою горілки, жінка встигне випустити 2—3 романи. Я знаю чоловіків, які роками твердять, що вони працюють над якимсь геніальним твором, а результату так і не видно. Жінки зараз беруть реванш за роки мовчання — за всі ті совдепівські роки, коли жінка стояла з рушником через плече за спиною чоловіка, поки той наминав приготовлену нею вечерю...».
Яка сумна картина! Так і бачиш здорованя iз застряглою у вусах капустою із борщу, який в'яже рушником нещасній дружині руки, а потім... заштовхує їй у горлянку папір із написаними нею віршами — аби знала своє місце біля плити та памперсів! (Ні, мені самій такий трилер на думку не спав би — сюжет запозичено з оповідання відомої української феміністки Євгенії Кононенко).
Більш-менш нестандартну відповідь на питання, чому жінок у літературі більше, ніж чоловіків, дала «УМ» ще одна письменниця — Лариса Денисенко. По-перше, вважає вона, «насправді пишуть і ті, й ті. Тільки видавці чомусь охоче беруться друкувати жінок. Чому так — треба спитати у них». А по-друге, додає вона, «в Україні завжди були талановиті жінки — і поети, і прозаїки. І якщо почати відстежувати літературну історію ще з ХІХ сторіччя, то я, наприклад, не можу пригадати в Росії такої кількості авторкинь... А у нас була і Леся Українка, і Ольга Кобилянська, і Марко Вовчок, і — пізніше — Олена Теліга тощо. Тобто це на рівні українського менталітету, і нічого дивного в цьому немає».
Що ж, напевне, Денисенко має рацію, і за кількістю світлих жіночих голів Україна позаминулого століття випередила Росію. Нам і тепер є чим похвалитися, — приміром, неперевершеною поезією Ліни Костенко. Хоча такий геній буває «раз в ніколи», а решта нецілованих музами літературних дам — усього лише наша відповідь «їхнім» донцовим...
Якщо чоловіки роками длубаються в одному й тому сюжеті (а жінки тим часом шпарко строчать бест- і лонгселери, відправляючи на звалище поламані друкарські машинки), то, значить, сильна стать мусить займатися іще бодай чимось, аби заробити собі на кусень хліба... Побіжний огляд гендерних показників найпопулярніших українських професій відкрив несподівану річ: жінок зовсім немає серед політологів, принаймні серед політологів першого ряду — тобто тих, котрі фігурують як експерти та коментатори найгарячіших суспільних подій.
«Україна молода» знову ж таки спитала «Чому так?» і, аби вивести це питання з розряду риторичних, почала вимагати пояснень у «монополістів» — представників політологічного ремесла. Хитро сплетену відповідь дав Дмитро Видрін (нардеп від фракції БЮТ нинішнього скликання). «Найкраще визначення політолога сформулював мій улюбленець і кумир Віктор Пєлєвін. У своєму останньому романі «Повесть о настоящем сверхчеловеке» він говорить про політолога як про людину, що займається постійно двома речами — подає сигнали в довколишній світ та проституює зміст речей. Тобто політологи посилають месиджі всім, хто в цьому зацікавлений, про те, що вони готові до співпраці. Так от, за 25 років роботи в політології я дійшов висновку, що чоловіки — більші проститутки, ніж жінки. Жінки не готові так постійно і так настирливо проституювати зміст, як це робить сильна стать...», — сказав Видрін.
(Nota bene! В одному з романів Джейн Остен її героїня каже, що людина вдається до різкої критики власної статі, аби завоювати прихильність статі протилежної. Цікаво, що опитані «УМ» чоловіки пішли саме цим шляхом — сварили самих себе, тоді як жінки-літераторки робили все навпаки. Невже новозеландець Флінн таки не дарма їсть свій професорський хліб?!).
Підлеститись до дам (так само, як і Видрін) вирішив також директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов. Щоправда, почав він із того, що «жінок немає серед політологів першого ряду, але загалом вони є. Зате серед соціологів жінок не бракує — Ірина Бекешкіна, Ольга Балакірєва... Компенсує і журналістика — там жінок багато — від Мостової і до «України молодої». Ну, а в першому ряду політологів — просто наглі мужики...». Сказавши це, «наглий мужик» Карасьов додав також, що його хвилює не так стать політологів, як їхній вік: «Погано, що немає молоді — усі ми здебільшого випускники ще радянської школи...».
Дісталося на горіхи представникам сильної статі і від керівника фірми «Український барометр» Віктора Небоженка. Щоправда, він несподівано відділив вовків від ягнят і згуртував «хороших» чоловіків окремо від «поганих». Відповідаючи на питання щодо засилля серед експертів мужчин, Небоженко зазначив: «Ваше зауваження є дуже точним і вірним, а пов'язане воно з фактом, який ретельно маскують: українські політики несуть у собі ряд суто жіночих рис — вони часто вдаються до зради, люблять влаштовувати скандали, ображатися один на одного, вони залюбки плетуть інтриги і носять блискучі речі. В таких умовах політологам не лишається нічого іншого, як тільки маскулінiзувати українське політичне середовище, гуртуючи довкола нього свої чоловічі лави».
Фактично залишив «УМ» без відповіді директор центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв, порадивши « спитати у жінок, чому вони ігнорують професію політолога. Я б лише вітав розумних, освічених дівчат, які б побажали поповнити лави експертів. Зі святами вас!».
І вас зі святами, любі чоловіки, жінки та особи, які досі не визначились зі своєю статтю! Все ж таки прекрасно, що ми є, що ми такі різні і навіть часто чубимось один з одним — це додає життю перцю та інших спецій. Професій на наш із вами вік вистачить, бо, як то кажуть, була б шия... А що стосується IQ, так не в ньому ж щастя! Щастя, як казав герой старого радянського фільму, це коли тебе розуміють, навіть якщо тобі ледь вистачає клепки сформулювати те, у чому полягає твоя потреба. Зрештою, чоловіче та жіноче серця знаходять спільний шлях і без жодних слів. Принаймні мусять його знаходити...
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
