Художник Юрiй Логвин малює марки i оголених жiнок.
Світове визнання художник здобув серією загальновживаних стандартних марок іще у 90-ті роки. Остаточно закріпив позицію серією «Гетьмани України». З 2002 року і до сьогодні дивує світ серією «Історія війська в Україні». А от, скажімо, про тонкої роботи «ню», яких у пана Логвина близько 400, у нас майже нічого не відомо...
— Я ніколи не збирався робити виставки «ню», — розповідає Юрій Григорович, — з 1965 року просто додавав їх до головних виставкових робіт. Але вони постійно вилітали з конкурсної програми! Звісно, йдеться винятково про СРСР. «Опять он своих голых баб принес, — казали пані Яблонська і Кальчинко, — нельзя». Ну не подобалися їм мої «ню», та і я їм не подoбався — був занадто веселий, занадто рухливий. Це всіх дратувало... За радянських часів потрібно було бути постійно похнюпленим і «зосередженим» (на чому?).
— Якими були перші спроби у малюванні?
— Почав малювати з 1947 року. Спершу перемальовував. Зазвичай великі битви або замки. Потім — усе підряд. Найбільше, пригадую, любив малювати коней. Вони для мене були такими делекими і нездійсненними мріями!.. Навіть зараз, якщо чесно, коли б у мене була можливість не заробляти малюванням поштових марок, малював би лише три речі: коней, квіти і оголених жінок...
— Коли вперше намалювали «ню»?
— Першу оголену натуру я намлював у 1954 році 7-го числа 8-го місяця. Мені було 15 років, а моделі —19. (До речі, про імена навіть не питайте. Це якраз те, про що ніколи і нікому не кажу. Одне лише, я їм усім вдячний. Це написав би найжирнішим шрифтом. Тоді усі вони йшли на великий ризик. Адже більше 50 років тому в людей була інша психологія. Малювання оголеної натури, навіть не в інституті, а так, приватно... ви й уявити собі не можете, чим це могло обернутися!) Для того щоб нас не ганьбили, домовилися, що вона залізе у воду, буцім купатися, а я у той час малюватиму. Це тривало п'ятнадцять хвилин, — говорить Логвин, показуючи малюнок на трохи пожовклому папері. На ньому дівчина з довгим світлим волоссям стоїть по пояс у воді. Боком. Невеликі груденята присоромлено виштрикнуті. — Цього часу було достатньо. Малюнок вийшов дуже тонкої роботи, хай і не класичний, для якого з півтори години потрібно, але і до сьогодні він є дуже вдалим зразком оголеної натури.
— Чи траплялися курйозні випадки?
— Чимало. Наприклад, у 1987 році, коли мене занесло на узбережжя Чорного моря. Погодився намалювати свою давню знайому в басейні, всередині спортивного комплексу. Хоч — мати з двома дорослими дітьми, виглядала просто прекрасно! Отож саме на передсвятковий день ми зустрілися удень вже у порожньому басейні — всі відпочивальники роз'їхалися на шашлики. Ми плавали. Голяка. Аж раптом — сильний стукіт у непрозорі скляні двері. Вона мене підвела — збрехала про свій сімейний стан, це, як з'ясувалося, був її чоловік. Тож, аби не виникла бійка, вона залишила мені ключі, аби пізніше, коли все вляжеться, я тихо вийшов. Сама ж поїхала кудись зі своїм законним. А в мене від такого стресу трусилися руки, і я випустив ключ через замкову щілину назовні... Вода охолола навіть у душі, я замерз, як собака, готувався просидіти тут усі чотири дні. Туди ніколи і міліція не заходила, бо ж красти було нічого. І от почало вже смеркатися. Раптом чую якийсь тупіт. Хтось ішов коридором. Я, припавши до замкової щілини, попросив дістати ключ. Він, як з'ясувалося аж під батарею залетів. Але чую, що голос належить тій самій дамі, яку я тут збирався малювати! Запитав: «Киця, чому ти повернулася?». «Труси забула», — сказала вона. От візьми і вигадай таке!!!
— Своїм моделям платили? Скільки?
— Зазвичай моделі самі мене знаходили. Через подруг, яких я уже малював. Та якщо вже говорити про гроші, за всі роки малювання заплатив тільки одного разу. Тоді знайомі дівчата привели онуку на той час уже покійного мого викладача. Те, що вона його родичка, з'ясувалося під кінець малювання. А не заплатити було якось нібито й неправильно. Щоправда, яку я дав їй суму, не пам'ятаю. Всі інші моделі погоджувалися позувати просто так. Дівчат заворожувала спокуса мати малюнок оголеної себе. Малюнок — це насправді завжди просто малюнок. А фото — компромат.
— Де зазвичай малювали?
— Це просто із серії анекдотів. Малював і не березі річок, і в кукурудзі, і в вантажному ліфті, заблокованому на ремонт, і в альтанках, біля будинку відпочинку, у чоловічих душових і в міліцейському гуртожитку. Малював навіть на одній таємній хаті, яка, як з'ясувалося, була явочною квартирою! Я ж до 1982 року не мав власного кутка, а майстерні, до речі, в мене нема й досі.
— Постійні моделі є?
— Зазвичай всі вони — моделі одного малюнку. Але траплялося й по-іншому. Якщо говорити про їхній вік і статуру, вони не були однотипними. Та й обмежень як таких у мене нема. Хоча, якщо вже зовсім відверто, оголеними бабів, дідів і дітей ніколи не малював! Це принцип. Статевий акт теж не малював. І не збираюся. У високому мистецтві, як правило, його не зображали. Тільки до або після, оскільки сам акт не є предметом пластики, що для художника завжди на першому місці. У сімнадцятирічному віці мене цікавило не намалювати красиву жінку чи дівчину, а намалювати красиво. Потім відмовився — почав малювати тіло, як портрет людини, став противником будь-якої штучності. Для мене кожна людина є красивою, унікальною.
— У вас із моделями були романи?
— Ті, з ким я був у близьких стосунках, часом, але дуже зрідка, ставали моїми моделями. Тому все, що розповідають про натурниць і натурників, про фотографів і їхніх моделей, для мене не підходить. Принаймні це моя біографія, і в цьому вона абсолютно суб'єктивна. Знаєте, так буває лише в анекдотах. Як от, наприклад, про царського солдата. Він одночасно і сорочку собі виправ, і суп із манірки з'їв та ще й пралю встиг задовольнити. Насправді, якщо вже малюєш, то малюєш. А якщо перелюб, то яке тут уже, під три чорти, малювання?!.
Юрiй Логвин
1939 — Народився у Кременчуці на Полтавщині.
1965 — закінчив Київський державний художній інститут .
1973 — закінчив Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького у Москві.
З 1970 — член Спілки письменників СРСР, автор 18 книг.
З 1977 — член Спілки художників СРСР.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
