«Антишансон» для «малоліток»

      Київський театр «Постскриптум» — незвичайний. Його режисер Володимир Сокол та майже всі з 28 акторів — це колишні в'язні, ті, хто вчинив злочин і відбув кару. Вони знають, що таке «зона» не з телесеріалів та «шансону». Кожен із цих людей пережив «момент істини», коли, стоячи над прірвою, мав вибирати: зірватись вниз чи знайти сили, аби змінити своє життя. Тепер кожен iз них має родину та роботу. Театр для них — це спосіб показати своє «попереднє життя» без прикрас і довести на власному прикладі, що з «великої дороги» зійти ніколи не пізно.

Театр колишніх в'язнів — для столичної Троєщини

      Із часу свого заснування, березня 2003 року, театр «Постскриптум» побував у більш як 60 колоніях України, Росії та Прибалтики. Та позаяк кримінальна «кар'єра» більшості акторів починалася в юності, вони вирішили показати свою виставу «Євангеліє від каторжанина» і підліткам. На запрошення Юрія Захаричева, голови райдержадміністрації Деснянського району Києва, «Євангеліє від каторжанина» поставили у всіх сорока трьох школах району. Саме тут простягається «легендарна» Троєщина, мікрорайон спальних багатоповерхівок, «наша відповідь Гарлему і Бронксу», який має сумну славу найбільш криміногенного у столиці.

      «Євангеліє від каторжанина» розповідає про те, як важко вирватися зі злодійського «зачарованого кола». Це реальні історії з життя акторів та їхніх знайомих по в'язниці. Вони наповнені відчаєм, зрадою, підлістю й брудом. Водночас актори намагаються сказати, що єдиний порятунок у в'язниці — це віра в Бога і Добро, однак, повіривши й покаявшись, в'язень лише розпочинає довгий, нестерпний шлях спокути.

      Вистава шокує з самого початку: у цілковитій темряві, під оглушливе завивання сирен та собачий гавкіт, прожектор вихоплює з темряви постаті спецназівців iз автоматами і кийками. «Швидко, швидко! Дивитися вниз! Голови не підіймати!» — з криками й погрозами вони виганяють на сцену арештантів, які біжать нагнувшись, з руками, зв'язаними за спиною. Так переганяють щойно привезених в'язнів зі спецмашини до установи, де вони проведуть найближчі роки: «Перший пішов! — Першого прийняв! Другий пішов! — Другого прийняв!» — лунає сирої ночі перегук конвоїрів та охоронців.

      Троє друзів-злодіїв, які разом «хавають зону», клянуться одне одному у вічній дружбі та вірності. Один із них, на прiзвисько «Святой», саме виходить на волю, інший, «Сич», виходить через деякий час, а «Сєва», «найавторитетніший», залишається «мотати строк». Святой більше не хоче за грати. Він намагається порвати з бандитським минулим. Та ось з'являється Сич і кличе його «на діло». Святой відмовляється і віддає свою зброю. Сич розцінює це як «кидок» — зраду злодійських «понятій». Тим часом дівчина Святого чекає дитину, але тієї миті, коли він зважується запропонувати їй одружитися, вриваються ті ж спецназівці, заламують йому руки й заарештовують. «За кадром» голос судді зачитує вирок: «Повторне правопорушення. Зберігання зброї. Позбавлення волі сім років».

«Якби мені хтось розказав, що таке насправді тюрма»

      Чи не найпронизливіша сцена вистави — повернення Святого до камери. Дмитро Сафронов, виконавець ролі Святого, зумів показати цілу безодню розпачу людини, для котрої двері в інше, нормальне життя ніби прочинилися, але гріхи, які зазвичай «душу в рай не пускають», потягли її назад до ями. Після цього в'язниця видається вдвічі осоружнішою, а несвобода душить від усвідомлення того, що десь там без батька ростиме твоя дитина. Єдине, що залишається у Святого, — віра. Серед арештантських пожитків він приносить у камеру Біблію. У ній він знаходить розраду й силу терпіти тюремні будні. Цілу виставу пiд гiтару озвучують авторські пісні Володимира Сокола під гітару, в яких зневіра і безвихідь звіра у клітці змінюються каяттям пропащої душі. Їх варто почути, аби зрозуміти, що ті, хто пише шансон, тюрми ніколи «не нюхали».

      Терпіння «зеку-святеннику» тепер потрібніше, ніж будь-коли, адже братія не прощає йому зречення «воровської ідеї». Не люблять у тюрмі й тих, хто «вдарився» в релігію. Насмішки й знущання доводиться терпіти від учорашніх друзів, особливо від Сича, який теж  потрапив за грати. Він зненавидів Святого, коли той відмовився йти з ним «на діло». З мовчазної згоди Сєви Сич тепер намагається виставити Святого «стукачем», тобто «пришити» найтяжчий гріх в очах співкамерників, а потім намовляє одного з тюремних відморозків убити колишнього друга. Коли вбивця і жертва залишаються сам на сам, Святому своєю «проповіддю» вдається «розморозити» старого рецидивіста. У того — своя історія. Колись він ще підлітком утік із дому і з того часу лише грабував, убивав та відсиджувався. У цій ролі Валентин Бугайов, доля якого склалася подібним чином. Він відсидів загалом 18 років, але зрештою прийшов у театр «Постскриптум», одружився й має дітей.  Його герой, оглядаючись на свій пройдений шлях, розуміє, що втратив півжиття. Він пише листа матері, якої не бачив з дитинства. «Братва», вражена такою зміною, вбиває його замість Святого, на руках у якого він помирає, стікаючи кров'ю. Сєва вмиває руки від цієї справи, і Сич, не витримавши власних докорiв сумління, накладає на себе руки. Сєва все терпить і чекає закінчення строку. Своїй дружині в кімнаті побачень він обіцяє розкрутити нове «діло» й вкрити її золотом з голови до ніг. Та вона зрікається Сєви, адже їй потрібен чоловік поруч, а не пахан, «прописаний»  у в'язниці. Сєва залишається сам. На межі божевілля до нього говорить голос чи то Бога, чи то його власної совісті. Все, що Сєва мав доброго в житті й списував на власне везiння, насправді було шансом, який давав Господь, а поразки, втрати, в'язниця — наслідком того, що самовпевнений бандит змарнував цей шанс змінитися на краще. Але для цього ніколи не буває пізно, і Сєва обіцяє присвятити своє життя Богу.

      Автори «Євангелія від каторжанина» намагалися поєднати в цій виставі долі реальних людей, які опинилися за гратами, показати різні типажі в'язнів. Від усієї «правди життя» однак відмовилися: «Ми спробували показати тюремне життя в найбільш лояльному варіанті, аби ви мали правильний вибір у житті», — звернувся до школярів після вистави Володимир Сокол. Актори вживають характерний жаргон і замашки, проте насильство у «Євангелії» обмежили до мінімуму, зосередившись на почуттях персонажів. Вони не матюкаються, а всі діалоги  — віршовані.

      «Те, що ми їздили по школах — чудово, — каже Валентин Бугайов. — Якби в мій час, коли я був старшокласником, хтось із тих, хто був «там», прийшов і правдиво розказав, що таке насправді тюрма і що мене там чекає, можливо, я б уник багатьох помилок».  «Ви, молоде покоління, створені для того, щоб творити майбутнє України, а не сидіти в тюрмі», — переконаний Володимир Сокол.

      У дієвості такого методу виховання переконаний і Юрій Захаричев. «Порадившись з Головним управлінням освіти Києва, ми вирішили, що цей спектакль сприятиме тому, щоб молодь не ставала злочинцями, а навпаки, негативно до цього ставилася, адже вона чує з вуст самих засуджених, що це погано», — розповів голова Деснянської РДА.

      Самих дітей, як, утім, і дорослих, вистава приголомшила. Хоч «загартованих» кривавими голлівудськими трилерами підлітків важко чимось розчулити, проте під час вистави багато з них, вочевидь, співчували героям. По закінченні одна дівчинка напівжартома повчала іншу: «Бачила?! Отож не можна пити, курити й ширятися!» Жарт чи ні, а висновки — правильні.