Жінка за кермом — не «мавпа з гранатою»

      Як не дивно, потяг до техніки спершу не схвалював чоловік Олександр. Власне, й на курси водіїв у 1991 році вона записалася без його «санкції». Коли чоловік приїхав iз відрядження і дізнався про це, то відреагував своєрідним іронічним порівнянням: «Жінка за кермом — то мавпа з гранатою». Свекор також не вітав захоплення невістки, мовляв, жінка ніколи не навчиться досконало керувати автомобілем. Її підтримував лише добрий дідусь Микола. «Я бачив, — жартував він, — що перукарка їздить на машині, а Леся ж — iз вищою освітою». Дідусь виявився найкращим прогнозистом.

      Бажання навчитися керувати автомобілем переслідувало сільську дівчину, тоді ще Лесю Крамарчук, iз раннього дитинства. Звідки взялася ця нав'язлива ідея, вона тепер не пам'ятає, але добре пригадує перші підліткові спроби підкорити авто. Чіплялася, каже, до всіх, хто мав у Гринівцях «колеса», і їй не відмовляли потриматися за «баранку».

«На лікаря в нас не вистачило грошей —стала інженером»

      — Пані Олександро, шлях до самоутвердження в середовищі автомобілістів у вас, як я зрозумів, був непростий. А на велосипеді умієте їздити?

      — Велосипед освоїла ще в першому класі. Але хотілося чогось більшого. Коли підросла, вчилася їздити на мотоциклі з коляскою і навіть, здається мені, перекинулася після різкого повороту. Тоді ж пробувала керувати УАЗом та «горбатим» «Запорожцем». Мені це надзвичайно подобалося.

      — З якого роду походите? Прізвище Кодак асоціюється і з маркою відомих американських фотоапаратів, і з назвою колишньої фортеці на Дніпрі часів Запорозької Січі.

      — Мій дідусь Володимир Яворський (псевдо — Голуб) після другого «пришестя» совітів пішов у «партизанку» і боровся за незалежну Україну. Він був провідником повстанців. Останніми місяцями переховувався з двома побратимами в бункері, обладнаному в криниці в селі Гринівці. Їх видав сусід. Коли схованку оточили енкаведисти, дідусь застрелився. Саме в цей час, у 1945 році, бабуся народила мою маму Оксану, а про трагічну загибель чоловіка вона дізналася лише через кілька десятиліть.

      Я теж народилася в Гринівцях у 1964 році. Нас із молодшою сестрою Романою виховували здебільшого дідусь Микола та бабуся Люба, бо мама працювала в Iвано-Франківському об'єднанні «Позитрон» і жила в гуртожитку. А прізвище Кодак, мабуть, пов'язане з назвою фортеці, мені дісталося після заміжжя — чоловік тоді працював викладачем в інституті нафти і газу.

      — Рівень сільської освіти був достатній, аби досягнути в житті успіху?

      — У школі я отримала добрі знання. Ми з сестрою маємо й середню музичну освіту: вона — по класу скрипки, я — піаніно. Мені дуже хотілося стати лікарем, але на лікаря в нас не вистачало грошей — стала інженером. Бабуся переконала вступати в Івано-Франківський інститут нафти й газу, де я закінчила механічний факультет. Працювала конструктором на «Карпатпресмаші», потім —менеджером iз продажу сентапону в Україні.

«Представниці прекрасної статі значно дисциплінованіші на дорогах»

      — Досвіду водія теж набували приховано від чоловіка?

      — З часом він змирився з моїм потягом до автомобілів. У нас були «Жигулі» шостої моделі. Коли ми їхали з компанією на природу, то я спиртного не вживала зовсім і назад поверталася за кермом. Iз перших разів почувалася досить упевнено. Зрештою, саме чоловік у 1998 році привіз мені запрошення на перші жіночі ралі, організовані у Львові Галицьким автоклубом.

      — І як дебют?

      — Було дуже цікаво, хоча тоді я багато про що не знала. Усіх учасниць змагання там супроводжували тренери, групи підтримки, а ми — лише вдвох із сестрою і без необхідного інструменту. Коли про такий рівень готовності дізнався один тележурналіст з УТ-1, котрий брав участь в офіційному автослаломі, то не приховував здивування: «О, бувають і самородки!». Це вже після того, як ми — я за кермом, а сестра на місці штурмана — посіли почесне третє місце. Приїхавши додому, так би мовити, зі щитом, почала шукати якусь організацію, що займається автолюбителями. Не знайшла. ДТСААФ на той час уже «розвалилося», був лише Віталій Явдик, який займався автокросом. Він нас трохи тренував, і ми продовжували виїжджати на змагання. Та навряд чи досягла б успіхів, якби не щоденна допомога i підтримка моїх мами та бабусі...

      — Найвища сходинка п'єдесталу підкорилася?

      — З пілотом Іллею Нехаєм у 2000 році ми виграли чемпіонат України з авторалі серед любителів. Як штурман, я тоді виконала норматив майстра спорту. А з Романою ми посіли перше місце в міжнародному автопробігу Львів—Жешув. Та наші любительські досягнення, звичайно, не можна порівнювати з вершинами професійного автоспорту.

      — Тобто жінкам не під силу змагатися з чоловіками за автомобільну пальму першості?

      — Так, вони фізично сильніші. Аби крутити кермо на віражах, треба мати міцні, натреновані м'язи. Зрештою, ми й не посягаємо на чоловічі автовершини. А в буденному житті представниці прекрасної статі набагато дисциплінованіші на дорогах, на їх рахунку — незрівнянно менше ДТП, ніж у чоловіків, що підтверджено статистикою.

      — Коли вас обрали автомобільним президентом?

      — Ну, президент — звучить трохи претензійно, але так назвали цю посаду. Ми спершу організували неформальний жіночий автоклуб, а потім — офіційний, аби підтримати чоловіків, які захоплюються автослаломом. За результатами минулого року шість представників нашого клубу, яким мені довірили керувати в 1998 році, посіли призові місця в Кубку України. Після народження доньки Іринки, котрій ще не виповнилося й трьох років, у змаганнях участі вже не беру — займаюся суто організаційними питаннями і вибором трас. Торік ми провели етап чемпіонату країни з авторалі, на який прибуло тридцять екіпажів. На нинішнє 8 Березня організовуємо в Івано-Франківську для всіх бажаючих жінок-водіїв змагання з фігурної їзди.

«Хотілося довести, що я передусім жінка, а потім — водій»

      — Як при такому захопленні технікою ви спромоглися потрапити на подіум конкурсу «Пані Прикарпаття»?

      — Раніше мама, натякаючи на мою пристрасть до автомобілів, казала: « Ну, а жінкою ти колись станеш?». Ось тоді і ризикнула взяти участь у конкурсі, аби довести, що я передусім жінка, а потім — водій. Щоправда, цей намір тримала в таємниці від сім'ї, аж поки не принесла їм запрошення. Участь у такому заході — теж непроста справа. Довелося переборювати певні психологічні бар'єри: деколи і тост вимовити без хвилювання не можу, а там треба було виступати перед журі й чималою глядацькою аудиторією. І не тільки демонструвати зовнішність, але й — знання та вміння. Таки переборола себе — у 2003 році стала віце-пані Прикарпаття. Потім запросили в Донецьк на Всеукраїнський конкурс, але на час його проведення я вже була на шостому місяці вагітності. Номінації серед вагітних пань (сміється) тоді не придумали. У 2002-му їздила у Львів, де змагалися пані з найдовшим волоссям. Тоді моя коса мала 1 метр 75 сантиметрів, тепер — понад два метри.

      — Пані Олександро, складається враження, що удача за вами по п'ятах ходить?

      — Ні, це не зовсім так. Виникають ситуації, які на певний час вибивають із житейської колії (мабуть, надто близько все приймаю до серця). Була й «чорнезна» смуга. Але наприкінці тунелю шукаю промінчик світла, і він виводить до чогось кращого. Бог так дає, що в одному місці забирає, але щось повертає взамін. Збалансовує, так би мовити. Коли відчуєш скруту чи іншу прикрість, тоді більше цінуєш щасливі дні і миті. Так сталося, що з першим чоловіком ми прожили 15 років і розлучилися: він поїхав за кордон і там залишився. Довелося все починати спочатку. Вийшла вдруге заміж. Є в цьому й позитивний момент — народилася донечка.

      — Ви, мабуть, холерик за типом характеру і вам важко уникати стресів? Чим їх знімаєте?

      — Раніше в таких випадках сідала за кермо і заспокоювалася. Тепер віддаю перевагу дачі. Там є лазня і трохи городу. Корисно інколи і сапкою попрацювати: я виросла в селі, і це, мабуть, поклик предків.

      — На дорогах траплялися критичні ситуації?

      — Звичайно. Ось позаминулого тижня їздила з дітьми на Буковель покататися на гірських лижах. До Яремче був нормальний асфальт, а потім за поворотом дороги раптово почалася ділянка траси, відглянцьована ожеледицею. Нас так понесло, що аж зависли передніми колесами над урвищем. Назад витягував «Урал» iз лебідкою. Слава Богу, все обійшлося.

      Інша пригода трапилася, коли поверталися додому з Яблуницького перевалу. Бачу, назустріч, просто на нас, насувається «Москвич». Я притиснулася до узбіччя і в'їхала в замет, але уникнути зіткнення не вдалося — зустрічне авто все одно врізалося в нас і перекинулося. У мене все похолонуло всередині. Та потім відчинилися дверцята «Москвича», і звідти мало не виповз водій: не через травми, а, як з'ясувалося згодом, від глибокого сп'яніння.

«На п'ятому місяці вагітності піднімалася на гору Маковиця»

      — Запах мастил і солярки не заглушає аромат парфумів? Ви самі при необхідності можете щось полагодити?

      — Не заглушає. Я можу при потребі усунути дрібні неполадки, замінити колесо, а серйознішим ремонтом займаються фахівці СТО.

      — Як даiшники реагують на вродливу жінку за кермом?

      — По-різному буває. Один зупинить, подивиться: «А, жінка? Їдьте далі». Інший, як анекдотичний лейтенант Петренко, вискочить із кущів, тримаючи радара, і починає сікатися за перевищення швидкості. Йому байдуже, хто за кермом. Бувало, що й пробами на алкоголь лякали.

      — Нині у ваших руках — «Нісан-мінівен». Це не вершина ваших мрій?

      — Раніше я мріяла про «Мерседес». Тепер хочеться чогось спортивнішого — повнопривідних «Mitsubishi» або «Subaru».

      — Сім'я поділяє ваші нахили до екстриму?

      — У нас усі — екстремали. Старший, 20-річний син Андрійко, студент технічного університету, торік став призером змагань «Гуцулія» зі стрибків на лижах, молодший Станіслав обожнює велосипед. У нашій трикімнатній квартирі замість килимів та квітів у всіх кутках — велосипеди, лижі, рюкзаки, спортивне взуття та Іринчині іграшки. Як тільки випадає сніг і з'являється вільний час — рушаємо з лижами в гори, на Драгобрат чи Буковель. Коли немає снігового покриву, ходимо з рюкзаками. На п'ятому місяці вагітності я піднімалася на гору Маковиця, а на восьмому — ще легенько каталася на гірських лижах.

      Влітку щороку беремо намети і їдемо в Крим. У нас там є свої дикі місця між Євпаторією та Чорноморськом — лише море і степ. Ми переконані прихильники активного відпочинку. Це не тільки допомагає тримати себе в тонусі, але й забезпечує гармонійний зв'язок із природою, без чого, мені здається, просто нецікаво жити.