Тарас Бульба. Український рахунок
«Країні не вистачає «Оскарів». Кохаймося!» — пам'ятаєте бігбордні заклики кількарічної давнини? Йшлося, як я розумію, про претензії України в царині кінематографа. Ну, з коханням тут проблема, бо живе сучасне життя українське кіно не цікавить за визначенням, принципово й залізобетонно. Або те життя виходить зовсім не українським, нашвидкуруч, «за п'ять мінут до мітро», скроєне північнозальотними серіальщиками. Погляди ж у минуле обертаються гротескними «істернами» штибу фанерної «Роксолани» чи трафаретної «Чорної ради». Тому з «оскарами», як і з міжнародним визнанням, вітчизняному кінематографу доведеться почекати.
Хоча, слід сказати, вряди-годи трапляються й приємні винятки. Фільми-кроки за межі того зачарованого кола, яким, наче сліпа шкапа на старовинній водокачці, кружляє українське кіно. Одним із таких кроків міг би стати й кінопроект, який ось уже 15 років витає в кіноповітрі й чиновницьких кабінетах. Ідеться про «Тараса Бульбу». Точніше, про «Тараса Бульбу та його синів». Саме так називається сценарій Віктора Греся, за яким відомий режисер і сценарист планує екранізувати гоголівський шедевр. Це той випадок, коли кілька складників щасливим чином збігаються в одному. Судіть самі. Маємо Гоголя і його геніальну повість, яка чи не найяскравіше репрезентує у світі й козаччину і, власне, саму Україну. Маємо Греся, майстра вибухового й філігранного водночас, чиї фільми давно ввійшли в аннали кінокласики — варто згадати хоча б його «Сліпий дощ», удостоєний «Золотої німфи» фестивалю в Монте-Карло, вже не кажучи про «Чорну курку, або Підземних жителів». І є сценарій, про який захоплено відгукувалися Іван Дзюба й Іван Драч, Микола Мащенко й Борис Олійник... Немає лишень відповідного «клімату», який дозволив би зухвалому задуму Греся стати реальністю.
А втім, знову зажевріла надія...