Київ у кожного свій. Мій почався з Чорнобиля — напевно, це банально. А, може, й ні. Просто коли ти переживаєш щось дуже сильно, усіма «фібрами душі», як казали письменники ХІХ століття, тобі здається, що подібні почуття має багато хто з оточуючих. У 1986-му нас, школярів, завантажили в автобуси і відправили до Скадовська. Я пробула там недовго і скоренько звідти втекла — хай і не в буквальному розумінні. Й навіть не через те, що совдепія у піонерському таборі імені Гагаріна лізла з усіх шпарин і доводила до сказу. З ранку до обіду й з обіду до вечора ми, столичні юні ленінці, шльопали по розігрітому добіла асфальту при повному червоногалстучному параді і горлали «речьовки». (Не знаю, як перекладалось це слово в україномовних піонерів, та й чи водились такі в джунглях «есересерії»?). Замість купатися в морі ми повсякчас готувались до «конкурсу пісні і строю». Досі не розумію, чому наша несамовита піонервожата не скористалась моментом і не поквапилась втратити цноту десь у трояндах, а тільки мордувала й мордувала нещасних дітлахів. Перезріла ідеологічна діва читала наші листи додому і змушувала переписувати їх, якщо там було замало кайфу від щасливого радянського дитинства. А ще лякала розповідями про те, що на береги Дніпра ми не повернемось ніколи. «Вчені виміряли в Києві радіацію і кажуть, що простіше місто підірвати, ніж її з нього вивести», — говорила вона. Мені було 12, але я повірила у ці «бздури». І вирішила: Київ «вченим» я не віддам. От не віддам і все! Та й взагалі — мені час додому. Тримати, так би мовити, руку на пульсі подій.
Подорослішавши, я, звісно, зрозуміла, наскільки мало залежить від мого «не віддам», «не хочу» чи «не дозволю». Навіть від «не віддамо», сказаного багатьма, теж, власне, нічого не залежить. Києвофоби підкрадаються вночі, коли києвофіли мирно сплять. Перші ведуть на шворці екскаватори, що ступають гусеницями тихенько, навшпиньках. Другі прокидаються вранці і бачать: нема шматка Київської фортеці, нема скверу Зої Космодем'янської, нема дитячого майданчика, нема дерева, нема клумби, нема чорта, нема Бога — один голий край землі, що стоїть на чотирьох китах чи трьох слонах — і навіть поміж їхніми хвостами вже снує туди-сюди будівельна техніка.
Однак розруха (в головах, клозетах та на київських вулицях) — не єдина біда цього міста. Буває й так, що форма (тобто стіни) залишається неторканою, а от зміст (те, що всередині стін) міняється докорінно. Цікаво, що у 2000-му Оксана Забужко писала так: «А чи буде в Києві «куди піти» зимовим вечором через п'ятнадцять-двадцять років? Крім, звичайно, бару з більярдом...». За сім літ, що минули після такого питання, можна констатувати: відповідь на нього від млявого «не знаю» впевнено дрейфує до зухвалого «а дзуськи!». Крім бару та більярда, в Києві можна сходити у ресторан та боулінг. Значно проблематичніше (навіть якщо змістити задані Забужко часові параметри на день або ранок) потрапити у книгарню, галерею чи навіть випити десь кави — по-простому, без понтів. Тобто наявні і концерни, що займаються книжками, і виставки з дорогими фуршетами, і генделики, які захмарними цінами давно знівелювали це скромне слівце. Але зникли з карти міста прості і невибагливі «точки», «точки»-візитки, «точки»-пам'ятки, де було все і де тусувались усі. Зникли або зникають. Столиця тяжіє до «глобусолізації» з наступним перетворенням на один великий торгівельно-розважально-«отупляльний» центр.
Київ мого дитинства був здебільшого Києвом спальних районів, як, мабуть, і у кожного городянина/городянки. Київ юності і студентства був Хрещатиком, Печерськом, Подолом, містом проспектів і просторів. Колись у розмові з одним львів'янином, зацикленим на любові до свого міста, я говорила, що мені, звісно, дуже подобається Львів, як подобаються розцяцьковані глазур'ю пряники або тістечка (чи то пак пляцки). Але на третій день замилування усіма іграшковими трамвайчиками на вузесеньких вуличках, казковими будиночками а-ля Гензель&Гретель, церківцями з прикляклими біля вівтаря акуратненькими галицькими пані, я гостро відчуваю, як Львів починає тиснути мені під пахвами і я вже тикаюсь ніби сліпе теля у стіни кам'яниць у пошуках вільного вітру, київського вітру з вільгiстю Дніпра і гострим присмаком великого міста.
...На початку 90-х я регулярно робила традиційний обхід київських крамниць — тих, що на Хрещатику і на прилеглих вулицях. Щоправда, відбувалось це зазвичай у дні стипендії. Починала з «Українських ласощів» (не тому, що такою була головна позиція в списку моїх пріоритетів, а тому, що цей магазин лежав першим на моєму шляху). Вочевидь, на сьогодні це остання крамниця такого штибу в центрі Києва — з антуражем радянських часів і зі збереженим торгівельним профілем. Колись їх була сила-силенна — з щербатою і кривою плиткою на підлозі, з гавкучими продавщицями за прилавком — крамнички шикувались Хрещатиком від Бессарабки і до Європейської площі. Я вже не пригадую, на жаль, як вони виглядали і як називались — мабуть, «Молоко», «Сири», «Хліб» etc. Так, вони були темними і бруднуватими, в них різко пахло кислим — розлитим кефіром, ще чимось, перетвореним на неохайну пляму на стіні. Так, те, що прийшло їм на зміну — Mango, Promod, Sisley, Reebok, Jennyfer — має значно пристойніший вигляд. Вигляд псевдоєвропейського бутіка у псевдоєвропейському місті. Нехай так... Вечорами освітлений Хрещатик з великими скляними вітринами діє навіть приємно-заколисуюче.
Однак є одна проблема. Та точка на мапі України, яку називають її столицею, вже не є Києвом. Точніше, не є Києвом киян. Поясню зовсім просто: кияни — нормальні люди і в переважній більшості своїй — прихильники триразового харчування. Їм більше до смаку нарізана кружечками ковбаска чи охайно наструганий сир, ніж свіжий і пахучий кросівок від Reebok, поданий на обід. Складніше сказати щось про людську природу власників «Арго Трейдингу» — компанії, що спеціалізується на модному одязі і тримає на Хрещатику усі згадані магазини. Але Бог із нею, з їжею тілесною — поговоримо про харч духовний. Зрештою, якщо продавати замість моркви ліфчики — це change, що створює певні незручності, але не зачіпає душі.
Та якщо говорити про все, чого позбулася душа Києва, мартиролог вийшов би занадто довгим. Не стало, приміром, на Хрещатику чудового книжкового магазину «Мистецтво», увесь другий поверх якого було відведено під унікальні в своєму роді книги — таких раритетів зараз більше ніде зустріти. Я тримала там у руках перші видання відомих авторів і мріяла колись розбагатіти й купити пару томиків. Тепер уже пізно шурхотіти купюрами — «Мистецтво», як кит Іону, поглинув «ВіДіВан». А з вулиці Богдана Хмельницького зник магазин «Ноти» — хай це і не найбільша проблема столиці, але кажу просто так, констатації заради: ноти (якщо ви граєте не тільки на нервах, але й на контрабасі чи волинці) вам тепер доведеться «діставати». Так само, як і в радянські часи, від яких ми віддаляємось семимильними кроками у прикиді від Promod.
Ще приклади? В Пасажі закрито спеціалізований дитячий книжковий магазин «Зміна», з центральних вулиць канули в Лету книгарні «Поезія», «Медична книга» та «Дружба». А також — це вже з іншої опери — з вулиці Гончара вигнали видавництво «Здоров'я», видавництво «Обереги» теж лишилось незатребуваним та без пристойного приміщення, а біля станції метро «Арсенальна» закрито дитячу бібліотеку. Немає і єдиної пристойної в часи застою кав'ярні — «Вечірнього Києва» — зі стінами ультрарожевого кольору, живими папугами в клітках та десятьма сортами морозива у великих (як ванночки для купання немовлят) судках. Востаннє я була там наприкінці 2003-го — за 5 гривень пила чай і їла «Наполеон». Нема більше ТОГО «Вечірнього Києва». Тобто стіни є, але, як казав гаспадін Галахвастов, «сімпатіі нєт»...
І ще про книгарні. Останні з могікан, що вистояли в центрі — «Знання» на Хрещатику та «Сяйво» на Великій Васильківській. Про їхню долю «УМ» вже писала — не хочеться вдаватися в одні й ті самі подробиці, не хочеться ятрити рани. Річ у тім, що й вони можуть зникнути, причому вже найближчим часом. Причина? У випадку із «Сяйвом» — банальне рейдерство. (До речі, спав на думку ще один мовно-культурний «размишлізм»: чим збагатилась наша мова калинова протягом останнього часу? Окрім того ж таки «рейдерства» чи «коаліціади»? Чим збагатилась вона у попередню політичну добу? «Темниками»? Де наші, питомо українські неологізми — знаки того, що мова живе й розвивається за властивими їй законами? Може, все-таки варто зупинити експансію гламурних ганчірочок та «Віденських булочок» на книжкові крамниці і почати вчити букви? Тоді й які-не-які слова з'являться, як гадаєте?). Та повертаючись до «Сяйва». Я приходила до директорки магазину Марини Довгої десь на початку весни 2006-го — вона ще була сповнена рішучості відстояти «Сяйво». Ми проговорили години з півтори. «Ви дзвоніть, — казала вона на прощання, — хоч на робочий, хоч на мобільний, хоч на домашній, дзвоніть, будь ласка...». Їй дуже хотілося, аби преса не забувала про проблеми книгарні. За пару місяців по тому Марина Довга померла. І хоч у місті, яке вона покинула, безліч представництв мобільних операторів (nota bene! і всі з офісами у центрі), жоден з них не організує для мене дзвінок на небо. Хоча б для того, щоб передати короткий месидж: «Сяйво» ЩЕ Є...».
Київ стає містом, де пізно робити будь-що. Занадто пізно.
Я так поспішала додому у 1986-му, я так скучила за Києвом! Якби у ті роки я читала не тільки Аркадія Гайдара, а й Анну Ахматову, я, мабуть, промовляла би до свого міста її «ленінградським циклом»: «Разлученье наше мнимо. / Я с тобой не разлучима. / Тень моя на стенах твоих, / Отраженье мое в каналах...». Я так насолоджувалась його вулицями і площами кілька років по тому! Чому любов не береже об'єкт, на який вона спрямована?
Не знаю. Знаю тільки те, що під загрозою нині — маленькі симпатичні галерейки на вулиці Костьольній — ті, що знаходяться в її підвальних приміщеннях. Приміщеннях, десять років тому буквально піднятих із руїн, відреставрованих митцями власним коштом, а відтак населених живописом, скульптурою, вишивкою тощо. Це тільки тепер ділки схаменулись і зрозуміли, що куди як краще розмістити у вилизаних і вистражданих підвальчиках стріп-бар чи їдальню-жувальню зі снеками під сотню гривень! Аби було «куди піти» зимовим вечором»...
Знаю, що під загрозою і Пирогове, і дніпровські схили, і Жуків та Труханів острів, і Андріївський узвіз, і Кожум'яки з Гончарами... Так, ніби хтось підігнав під місто вибухівку й повсякчас бавиться з пультом управління. Поки що не всерйоз — не так, щоб усе одним махом злетіло у повітря, як обіцяла мені колись божевільна вожата, а поступово, частинами, step by step...
Переглядаючи все, що писали про Київ за останній час, я знайшла хорошу статтю у «Дзеркалі тижня». Автор — Віталій Портников — півроку тому зазначив таке: «Більшість архітектурних експериментів можна якось пережити. Звісно, киянину тяжко прогулюватись по архітектурному базару майдану Незалежності, однак і до цього можна звикнути. Звикли ж ми до зруйнованої Володимирської гірки і до статуї поруч з Лаврою. І звикли не тому, що це не було прямим потраплянням у серце. Було. Просто душа Києва — його ландшафт — лишається неторканою». Хоча тепер, робить Портников висновок рядком нижче, прийшов час і київського ландшафту. Так, час прийшов. І не питай, по кому подзвін — він по нас.
Київ уже не є одним з найзеленіших міст Європи. Київ — місто-нехлюй, місто-розтратник. Це в Іспанії тамтешні «новиє русскіє», купуючи будинок в історичній частині міста, мусять питати дозволу влади на ремонт В ЙОГО СЕРЕДИНІ. А про надбудову вертолітного майданчика на даху свого архітектурного раритету вони навіть не питатимуть — знають, що це їх скоріше відправлять гвинтокрилом у космос, ніж дозволять чинити таку наругу над загальнонаціональними цінностями. Це в Австралії власники якої-небудь фазенди не сміють викорчувати геть нікому не потрібний баобаб, не спитавши умовно взятого міського голову абощо. Бо баобаб той чи карельська береза, чи безплідна смоківниця — якщо вже завіяло їх вітром пригод на австралійський континент — заслуговують на не меншу повагу та захист, ніж безлисті тубільці.
Шкода, що ми не в Австралії. В Києві скоро зеленітимуть тільки гроші.
I останнє враження від Києва — найсвіжіше. Заступниця міського голови, що народила первістка, припускає, що наступних її дітей народжуватиме сурогатна матір. Оскільки сказано це публічно, то, вочевидь, ще й з прицілом на обговорення — на обивательське «вау!», викликане її сміливим (зухвалим?) викликом традиційним цінностям баби-квочки, оповитої памперсами-пелюшками і далекої від влади. Однак зараз йдеться не про гендер, а про Київ, тож цей бік справи тут обговорювати недоречно. А загалом виходить досить символічно: біля керма міста — люди, що віддають перевагу сурогату. На вулицях міста — суцільна імітація. В хмарах над містом — сконденсована туга за відчуттям реальності, що тече мов пісок крізь пальці, за тим, що
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розлились над Дніпром.
Вечорів оксамити —
Мов щастя прибій.
Як тебе не любити,
Києве мій?
Kиєве мій, а чи існуєш ти ще взагалі?
