За усталеними ознаками благополуччя, Віктора Гулака можна вважати людиною успішною. Він багато чого досягнув: побудував у Підгірках, на околиці Калуша, добротний двоповерховий особняк, поруч виростив великий сад, обладнав на обійсті добре знану серед місцевих автолюбителів приватну станцію техобслуговування. Щоправда, із сім'єю не склалося — ніби наврочено. У молодості одружувався двічі, але обидва шлюби були нетривалими: чи то жінки траплялися з надмірними «гедзями», чи він сам занадто ідеалізував образ уявної супутниці життя — хто його знає. Втретє ставати на рушничок примхливого щастя було вже, зізнається, трохи лячно.
Тому звик сам собі бути господарем. Але з роками все частіше приходила думка: для кого стараюся, кому передам досвід і свою справу? Твердо вирішив усиновити спадкоємця. Та здійснити цей вимріяний намір виявилося справою непростою. І не тільки через особливості бюрократичних процедур. Важко було зробити вибір серед вихованців Долинського дитбудинку, куди навідувався кілька разів. «До цього процесу я навіть залучив свою куму Галю, — пригадує він минулорічні події. — Відчув, що це — надто велике емоційне напруження, коли на тебе дивляться десятки дитячих очей із невимовленим благанням: «Візьми мене».
Додому він привіз чотирьох — Романа, Аліну, Іванку та Інну. Сталося це торік, 15 вересня.