Фото з сімейного архіву Тетяни Бережної: її донька до і після незаконного ув'язнення.
У промисловій Макіївці, де кожен третій з дорослих чоловіків був засудженим, оте «від тюрми не зарікайся» дуже актуальне. Хоча те, як вона сама потрапить за грати, тоді 22-річній мешканці міста Світлані Зайцевій не могло примаритися навіть у снах-жахах. Вересневого дня 2000 року мати двох дітей пішла до магазину й випадково зустрілася з місцевими міліціонерами, які саме проводили оперативні заходи в районі площі Гвардійської, де було виявлено тіло загиблого чоловіка. Під час встановлення особи покійного Світлана опізнала Андрія В., із яким навчалася в школі в паралельних класах.
Наступного дня її запросили до райвідділу міліції — для додаткових свідчень, і звідти вона вже не повернулася. Лише через тиждень Світлана в наручниках та у супроводі правоохоронців з'явилася у помешканні своєї бабусі. Зайшла, аби сказати, що вона, захищаючись, ... вбила людину. Ще прохала більше ні про що не розпитувати. Звісно, родичі підозрюваної в злочині не могли повірити в подібне, проте співробітники Центрально-Міської прокуратури Макіївки притримувалися своєї версії. Мовляв, Світлана й Андрій спільно випивали, а після небажаних «залицянь» підозрювана спершу вдарила чоловіка шматком цегли, а затим задушила вірьовкою для білизни.
«Пізніше, після звільнення, — пише у своїй позовній заяві її мати Тетяна Бережна, — донька мені сказала, що змушена була оговорити себе й «зізнатися» в цьому злочині після страхітливих катувань із боку працівників міліції та слідчого». За словами матері, спершу Світлану замість законних трьох днів більше двох тижнів утримували в Макіївському ізоляторі тимчасового утримання. А коли привезли до СІЗО № 5 Донецька, вона була настільки побита, що там навіть не хотіли спершу приймати її в такому стані. Тож нещасну змусили написати заяву, що її, буцімто, відлупцювали... сусідки по ізолятору.
20 лютого 2001 року вироком Центрально-Міського суду Макіївки Світлана Зайцева була визнана винною у скоєнні злочину за ст. 94 КК України (навмисне вбивство) і засуджена до семи з половиною років позбавлення волі (прокурор «просив» всі 8 років). Судове засідання кілька раз відкладали, бо звинувачена на той час вже захворіла туберкульозом. Відбувати покарання її відправили в «зону» на Івано-Франківщині з протитуберкульозним диспансером. Згодом — у березні 2001 року — слідчі прокуратури Кіровського району порушили ще одну карну справу за фактом вбивства невідомого чоловіка в цьому ж районі міста. В якості підозрюваних було затримано двох осіб, які зізналися у вбивстві. Ще й розповіли про вбитого ними у вересні 2000 року невідомого чоловіка поблизу площі Гвардійської. Згодом слідчі дії підтвердили, що саме ці двоє вбили Андрія В., а не засуджена Світлана.
Визначенням Апеляційного суду Донецької області від 16 січня 2002 року вирок Центрально-Міського суду Макіївки стосовно Зайцевої Світлани відмінено, карна справа направлена на нове розслідування, а сама потерпіла звільнена з-під варти в залі судового засідання. У постанові прокуратури Кіровського району міста «Про припинення карного переслідування» від 18 березня 2002 року записано «Зайцева С. Л. свою вину у скоєнні вбивства Вторнікова А. не визнала і засвідчила, що дати покази у здійсненні цього злочину її примусили працівники Центрально-Міського районного відділу міліції, погрожуючи вбити її, позбавити батьківських прав і забрати її дітей».
«До взяття під варту моя донька була здоровою і життєрадісною людиною, — свідчить Тетяна Бережна. — А в місцях позбавлення волі захворіла туберкульозом і стала інвалідом 1-ї групи...». Опинившись на волі, Світлана Зайцева й справді найперше взялася поправляти загублене за гратами здоров'я. Стала на облік у Макіївському тубдиспансері, почала лікуватися. Медики, які її обстежували, схильні вважати, що причиною захворювання могла стати величезна психологічна травма — після того, як невинну людину кинули в СІЗО, під тортурами «вибили» з неї потрібні слідству зізнання, засудили і відправили за грати. У якийсь період її самопочуття поліпшилось, і, аби закріпити цей успіх, вона, за рекомендацією фахівців, завагітніла, а в 2003 році народила свою третю дитину. Та потім здоров'я знову погіршилося. Ще й чоловік покинув. У січні 2006 року Світлана знову потрапила до лікарні, а у квітні її не стало. Діагноз — хронічний туберкульоз обох легень. Перед смертю вага 28-річної жінки становила всього двадцять кілограмів...
47-річна бабуся Тетяна Бережна залишилася з трьома дітьми Світлани, які теж потерпають від небезпечного захворювання. Туберкульозом від матері заразився старший син 11 років , а дві доньки — 9 та 3 — років вважаються віраж-контактними. Перед смертю Світлана написала на ім'я матері доручення на відстоювання в суді її інтересів та інтересів дітей. «Вона дуже важко помирала, три дні... І попрохала мене покарати тих, хто винен».
Нині Генпрокуратура за фактом незаконного засудження порушила карну справу за ст. 365, ч. 3 КК (перевищення службових повноважень, що призвело до важких наслідків) та ст. 373, ч. 2. (примушування до давання свiдчень). Проте відшукати й притягли до відповідальності винних не так просто. Зокрема, прокурор, який колись «прохав» для Світлани 8 років ув'язнення, вже перебуває на заслуженому відпочинку. А слідчий, який виносив потерпілій звинувачувальний висновок, пішов на підвищення і працює в прокуратурі іншого міста. Але Тетяна Бережна разом із трьома онуками подали позовні заяви про відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних правоохоронними органами. Загалом на 4 мільйони 525 тисяч гривень. Відповідачами є облпрокуратура та облуправління держказначейства Донеччини.
«Вважаю, що така сума може бодай частково компенсувати мені моральні муки, яких я зазнавала і буду зазнавати до кінця моїх днів, допоможе поставити на ноги трьох сиріт-онуків, оскільки я є інвалідом II групи і отримую пенсію в сумі 325 гривень», — переконана Тетяна Бережна. У своїх зверненнях жінка насамперед посилається на ст. 56 Конституції, що гарантує право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади та її посадових осіб.
Під час першого слухання справи у Ворошиловському райсуді Донецька, відповідачі (які погодилися на участь у процесі тільки як третя сторона) стали в глуху оборону. Позиція представника прокуратури Вікторії Конакової — претензії позивачів не відповідають чинному законодавству. Мовляв, суд ще повинен з'ясувати, в чому саме полягає ступінь провини, чим підтверджується факт нанесення потерпілій моральних і фізичних травм. Так само відповідачам досі «незрозуміло», чим обгрунтовується й підтверджується згадана сума відшкодувань. А представники казначейства, крім того, запропонували Тетяні Бережній не позиватися, а оформити пенсії на онуків й задовольнитися цією матеріальною допомогою з боку держави. На друге засідання відповідачі прийшли з новою версією — Світлана Зайцева захворіла туберкульозом ще до того, як потрапила за грати. Зокрема з'явилося твердження, що під час переведення до СІЗО жінка проходила флюорографію і, буцімто, вже тоді на її легенях праворуч виявили затемнення. Щоправда, довести це з допомогою документів відповідачі не можуть, тож всі медичні документи Світлани зараз передані для відповідного вивчення, що проводить Донецьке облбюро судмедекспертизи. І саме після висновку фахівців суд продовжить роботу.
«Я не здивуюсь, коли їхня версія про те, що Світлана Зайцева захворіла не в СІЗО, провалиться, і вони вигадають якусь іншу, — каже відомий донецький адвокат Сергій Салов, який захищає в суді інтереси Тетяни Бережної та її онуків. — Наприклад, таку, що потерпіла була людиною з «дна суспільства», захворіла туберкульозом до в'язниці, а в'язниця та колонія, навпаки, вилікували її від цієї хвороби. Але ж відомо — Світлана не стояла на обліку в наркологічному диспансері, не притягалася до адмінвідповідальності, не позбавлялася батьківських прав... Вона померла, залишивши трьох дітей-сиріт і матір-інваліда. І що — тепер ніхто з них не має права на компенсацію?»
Це запитання залишається риторичним аж до завершення цієї справи в суді.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
