...Зізнаюся чесно — такого клубу, як у Марковичах, не доводилося бачити навіть у найглухіших поліських селах. Ще довоєнне приміщення з облупленою дранкою і смітником у кущах на задвірках, в одній кімнаті якого і розташовано «культурний центр», в другій половині — «кооператива», тобто крамничка. Влада теж не дуже відірвалася від народу: сільська рада скромно обжилася ще в польській хаті, яку в різні способи осучаснювали, щоб не завалилася дощенту. Гріюся біля натопленої старої груби, як колись, у дитинстві, і розумію, що нічого надійнішого людство все-таки не придумало. Бо грубка ця буде теплою завжди, навіть якщо хтось надумає перекрити газовий краник чи шандарахнути космічними цінами на блакитне паливо. Споглядаючи на цю сільську убогість, навіть важко повірити, що в якомусь кілометрі звідси із колишніх сільських надр ось уже шість років качають у загальнодержавну трубу блакитне золото. «Сидіти» на своєму газовому родовищі й так жити — це принаймні соромно. Але не тим, хто так живе, а тим, хто зробив заручниками цих людей і скинув їх з усіляких рахунків...
Справді, треба мати таке «щастя», щоб жити фактично на газовому родовищі й не мати газу у своїх домівках. Тільки недавно мешканцям Марковичів таки провели газ, як і обіцяли, безкоштовно. До 2005 року тішили людей обіцянками, хоч газовий промисел став до ладу ще в 1999 році. Якби не настирливість людей — не бачити їм, напевне, блакитного вогника в хатах і донині. Село перекривало дороги пікетами й бомбило всі інстанції, які тільки можна, листами і скаргами. Народні депутати, які перед кожними виборами обіцяли їм золоті гори як максимум і газ у домівках — як мінімум, сором'язливо відбувалися відписками.
— Ми вам розкажемо про нашу свободу слова. Приїхав якось років чотири-п'ять тому на газове родовище начальник зі Львова, і наш голова сільради поїхав до нього з листом. Так він не встиг ще повернутися (а що ж тут їхати — два кілометри!), як із Луцька примчався заступник голови облдержадміністрації і знайшов у селі самовільне сміттєзвалище, за яке нашого голову й оштрафували, — розповідали марковичівці. — Це щоб знав, як скаржитися і щось просити. Отакі-то в нас свобода і демократія. Але ми їх таки дістали! Газ нам безкоштовно провели. Тепер цим і дорікають: «Ви й так найунікальніше село в Україні. Що вам ще треба?» Найунікальніше, бо ніхто на родовищі не живе, а ми живемо. І сусіди наші теж живуть і дихають тим газом. І теж нічого не мають.
У сусідньому Міжгір'ї, ще меншому за Марковичі (142 двори, а в Міжгір'ї — 40) і до перших будинків якого від свердловини з кілометр буде, газ мають підключити вже ось-ось. Принаймні стояки до будинків підведено. Всі решта маленьких «газових» сіл перебиваються поки що дровами та вугіллям. Марковичі й справді унікальні, бо газ їм іде зі своєї, місцевої труби, а не із загальнодержавної. Зате за газ платять, як за туркменський чи російський — розцінки загальнодержавні. Воно ніби не так вже й накладно, але заради справедливості могла б держава хоч якісь пільги для них зробити. За те, хоча б, що живуть на промислі, який входить у список екологічно небезпечних об'єктів області. Не озоном же дихають щодня люди, а пільг хоч якихось — дзуськи. Є автономна електростанція на промислі, можна було б за пільговими розцінками й електрику місцевим мешканцям продавати, але і до цього ніхто не додумався. На 18 будинках села від вібрації, коли багатотонні машини тягали на промисел всяку техніку, утворилися тріщини, але ніхто й за це не збирається щось потерпілим компенсувати. Ще й посміюються: «А нащо хату на трясовині будували?»
— Стояла ж 40 років і не тріскала. А тут машина проїхала — і комин упав. Коли внуки приїжджають, то я вікна завішую натемно, бо діти спати не можуть, такі зірниці на родовищі, ніби день Божий, — розповідає Олена Дмитрівна Кияновська. — Мало що газом душать. Дитина спить на подушці, а голова тремтить від вібрації. Якось вийшла вранці, годині о п'ятій, на поріг і різко вдихнула повітря на повні груди, як то хочеться часом дихнути. І ледве не впала, добре, подалася назад, у веранду. Газ чистісінький, а не повітря. Раз люди їхали кіньми долиною, коли газ випустили, то коні, бідні, попадали. Що вже про людей казати? Ніхто не думає про людину. То ми вже старі, а як молодим тут жити?
Як не парадоксально, але село, розташоване поблизу районного центру й на землях якого виріс газовий промисел, стало практично безперспективним. У старші класи (з 5 по 11) маленькі марковичівці їздять у Локачі, а нова початкова школа, яку будують у селі років десять, навряд чи колись буде завершена. Щоб її закінчити, треба 1 мільйон 800 тисяч гривень.
Якщо люди добилися, аби газ підвели до житлових будинків, то соціальна сфера залишилася за бортом. Сільський ФАП узагалі не опалюється, дитячий садок і початкова школа обігріваються вугіллям. Фундамент нового клубу заріс бур'янами.
Маючи під боком газове родовище, село могло б процвітати — скажете ви. Але дуже мудрими виявилися у нас народні депутати, приймаючи закони, щоб податки з діючого на всю потужність газового родовища надходили навіть не в бюджет сіл, де родовище діє, і навіть не області, а у... Львів. Тобто не за місцем видобування корисних копалин, а за юридичною адресою того, хто видобуває (газовий промисел належить до структури ГПУ «Львівгазовидобування»). Геніальне рішення за своїм блюзнірством! Газ волинський, дихають шкідливими викидами волиняни, у першу чергу локачинці, а екологічний збір за забруднення навколишнього середовища (а це щороку в середньому по 100 тисяч гривень) отримує бюджет Львівщини. Податок на промисел (а це майже стільки ж) — теж. Єдине, що перепадає сільському бюджету — це прибутковий податок із зарплати працюючих на промислі (в середньому 3 тисячі гривень). На неодноразові свої звернення щодо цього марковичівці добилися одного: якщо раніше всі газові податки забирав Львів, то тепер ніби частина зборів йтиме ще на Київ.
Якось у Марковичі завітав представник Мінпаливенерго і слухав скарги людей, ліниво похитуючи головою. Мовляв, що ви ото балакаєте, все те я знаю. Одна із жіночок запропонувала столичному гостеві залишитися у них пожити хоча б тиждень на хороших селянських харчах і безкоштовно, але інкогніто, щоб на промислі не знали. Той відмовився навідріз, відбиваючись від набридливих жіночок, як від спасівських мух. На свої звернення в Міністерство енергетики і на нещодавній запит народного депутата Сергія Шевчука у жовтні 2006 року прийшла із міністерства ще одна відповідь, у якій зазначено: «Установка комплексної підготовки газу та свердловини номер 67 ЛГР здійснюються на підставі затверджених технологічних проектів та із дотриманням вимог природоохоронного законодавства. Викиди забруднюючих речовин та вміст забруднюючих речовин у викидах від технологічного обладнання УКПГ та свердловин — у межах дозвільних нормативів».
— А що ви хотіли, щоб вони написали, що труять нас? Нічого ми говорити не будемо. Нічого ви нам не допоможете, а за свій довгий язик уже дехто поплатився, — відмовлялися від інтерв'ю сільські жіночки у крамниці. — Все всі знають, але ніхто нашими проблемами перейматися не буде. Прийдеш у лікарню, а тебе слухати не хочуть. Чого, скажіть, у дитини в п'ятнадцять років постійно болить голова і звідки у неї вегетосудинна дистонія? Я щорічно на крапельниці для сина по 800 гривень витрачаю. Поїхав він учитися у Володимир-Волинський — там голова не болить. А приїхав на канікули — знову головні болі. Скільки просили, щоб тих кілька десятків дітей із нашого та інших сіл хоч на зимові канікули кудись у санаторій відправили, оздоровили. Не в Крим чи Трускавець — на Волині. До цих пір їдуть. Зате «Нафтогаз» купує дорогі «мерседеси», у Карпати літає Новий рік зустрічати.
Синові Людмили Ковальчук лише сім років, а дитина теж постійно скаржиться на головний біль.
— Зі школи приходять і вже нічого не можуть робити. Ні їсти, ні телевізор дивитися, бо голова болить. У такому віці таблетки п'ють. Знаєте, що найобразливіше: ті, хто працює на промислі, отримують оздоровчі, навіть молоко за шкідливість, а наші діти, які живуть тут постійно і дихають тим усім, — анічогісінько.
— Мені 29 років, а я без таблетки жодного дня не обходжуся, — продовжує Людмила Ковальчук. — Доньку народила із малокрів'ям. Навіть на городах, які недалеко від свердловин, працювати неможливо. Як дмухне звідти — хоч падай на тому буряку. І повідмовлялися люди від городів. Колись я гектарами цукрові буряки сіяла й обробляла. Можна було заробити якусь копійку, а тепер і на полі не можна заробити, бо сили немає у смороді тому працювати й дихати. Моя сім'я з чотирьох чоловік отримує в місяць... 90 гривень — це гроші по догляду за дитиною. Як вижити сім'ї на такі гроші? А нам на зборах еколог каже: «Купуйте протигази і живіть». Ну хіба можна так знущатися з людей? Приїдуть нібито перевірки, поміряють щось, кави поп'ють — і поїхали. Вони тільки виїхали, а на промислі вже знають. Який дурень буде тоді викиди робити? Викидають тоді, коли немає нікого. Увечері й рано-вранці, але тоді немає кому міряти. Що вони там викидають — ми ж не знаємо. Пахне газом, а часом тухлими яйцями (так пахне сірководень. — Авт.). Смішно сподіватися, що ті перевірки будуть об'єктивними. Казали, дзвоніть, коли викиди будуть, приїдемо. А що, з Луцька можна доїхати за цей час? Адже триває викид хвилин 15 і все. Солі на хвіст їм насиплеш. У нас у лісі дерева чорні стоять. Жовкне все, яблука навіть не достигають. А вишень уже давно немає, бо листя чорніє і скручується.
На газовому промислі на такі скарги місцевого населення відповідь одна: це неправда, все контролюємо, замірюємо, моніторинг проводимо. Мовляв, люди скаржаться, бо хочуть для себе пільги вибити. От газ безплатно їм провели, чого ще хотіти. Ми ж тут працюємо — і нічого.
Таку точку зору довелося почути від одного з головних спеціалістів газового промислу. Начальника того дня застати не вдалося. Чимало головних спеціалістів промислу живуть у Володимирі-Волинському. За сорок кілометрів локачинський газ їм у древньому місті навряд чи пахне. Дуже подивувала завідуюча марковичівським ФАПом — вона навідріз відмовилася спілкуватися з журналістом, бо її за це... в районі сварять. На що скаржаться сільські мешканці й на що хворіють — запитуйте у людей.
Те, що люди думають, ми почули. А от чому медицина намагається ховати голову в пісок, як страус? Якщо немає чого приховувати і газовий промисел абсолютно безпечний для здоров'я людей — заявіть це офіційно. Якщо ж шкодить, то поясніть людям, чи є можливість зменшити шкідливий вплив і як цього досягти.
Начальник відділу аналітичного контролю та моніторингу державного управління охорони навколишнього природного середовища у Волинській області Марія Єндрущук повідомила, що їхні спеціалісти проводили заміри на Локачинському родовищі не один раз. Їздили і самі, і з комплексною перевіркою разом із санепідемстанцією, але, як кажуть, нічого «понаднормового» не зафіксували. Планові спалювання газу та продувка свердловин відбуваються, існують спеціальні журнали, де все це реєструють. Сірководню після очищення газу від сірки на американській установці не виявлено, тільки сірчаний ангідрид, але в межах допустимих норм.
— А люди скаржаться, що викиди проводять увечері й під ранок. Чи робили заміри саме в цей час? — запитую.
— Звичайно, ні. Все, що у нашій компетенції, ми робили. Які викиди можуть бути вночі чи під ранок — я не знаю,— визнає обласний еколог.
Виходить, що люди, даруйте, брешуть? Шукати істину тут — все одно, що чорну кішку в темній кімнаті, якої там немає. Олена Антонівна Савіді, санітарний лікар з комунальної гігієни облсанепідемстанції, теж неодноразово виїздила на промисел із перевірками. Отож про всі скарги місцевого населення добре знає. Вона вважає, що немає ніяких підстав не довіряти моніторингу, що проводиться там. Три станціонарні пункти газового контролю та один автомобільний, який робить заміри по всьому периметру санітарно-захисної зони, працюють в автоматичному режимі й щось змінити чи підтасувати неможливо. Дані цих замірів постійно роздруковують і надсилають в усі контролюючі інстанції.
— Коли родовище тільки запрацювало, проблем справді було багато і питань невирішених теж. Але з часом їх вирішили. І тепер я не бачу підстав для тривоги. Люди скаржаться, що викиди відбуваються вночі під час продувки свердловин. Але за технікою безпеки вночі цього робити не можна. Просто вони невдоволені тим, що багато чекали від того газу, а нічого не отримали. І з податками наші законотворці нахімічили. От людям і образливо,— робить висновок Олена Антонiвна.
Уже ніхто не сподівається на якусь допомогу чи пільги від держави. Бо знають, що здоров'я якихось 500 душ у порівнянні з економічною вигодою — це дрібничка. Прикро, що за дурнів їх мають, поширюючи байки про «нешкідливість» одного із небезпечних для навколишнього середовища об'єктів. А ще шкода дітей, які стали газовими заручниками. Як їм тут жити ще років з 20 (потужність родовища була розрахована ніби на 30 років)? Як позначаться на їхньому здоров'ї газові «коктейлі»? Це хотіли б почути батьки в першу чергу. Але влада мовчить, газовики — тим більше. Найкращий спосіб уникнути вирішення проблеми — зробити вигляд, що її не існує...
Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>
Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>
У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>
Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>
Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>
