...Зізнаюся чесно — такого клубу, як у Марковичах, не доводилося бачити навіть у найглухіших поліських селах. Ще довоєнне приміщення з облупленою дранкою і смітником у кущах на задвірках, в одній кімнаті якого і розташовано «культурний центр», в другій половині — «кооператива», тобто крамничка. Влада теж не дуже відірвалася від народу: сільська рада скромно обжилася ще в польській хаті, яку в різні способи осучаснювали, щоб не завалилася дощенту. Гріюся біля натопленої старої груби, як колись, у дитинстві, і розумію, що нічого надійнішого людство все-таки не придумало. Бо грубка ця буде теплою завжди, навіть якщо хтось надумає перекрити газовий краник чи шандарахнути космічними цінами на блакитне паливо. Споглядаючи на цю сільську убогість, навіть важко повірити, що в якомусь кілометрі звідси із колишніх сільських надр ось уже шість років качають у загальнодержавну трубу блакитне золото. «Сидіти» на своєму газовому родовищі й так жити — це принаймні соромно. Але не тим, хто так живе, а тим, хто зробив заручниками цих людей і скинув їх з усіляких рахунків...