Павло Попович: У космосі співав «Дивлюсь я на небо...»

      Перший українець, який бачив Землю з висоти космічного польоту, радянський космонавт №4, добрий знайомий Гагаріна, Титова, конструктора Корольова розповів «УМ» про те, які випробування очікували на космонавтів на Землі та у космосі, та існування інопланетян, скільки зробили українці для розвитку світового авіа- та ракетобудування.

      — Після польоту Юрія Гагаріна майже всі хлопчаки Радянського Союзу мріяли стати космонавтами. А ви у дитинстві ким хотіли стати?

      — В Узині був військовий аеродром. Майже щодня над селом пролітали літаки, тож практично всі наші хлопці мріяли бути льотчиками. Я ще з чотирьох років знав, що буду літати, коли виросту. До війни закінчив 4 класи, а коли прийшли німці, думав, що вже моя мрія може не здійснитися, проте бачите, як усе вийшло...

      Уперше піднявся в небо в Магнітогорську, коли вчився у місцевому аероклубі. Це був літак У-2, в якому наполовину голий сидиш, а спереду такий козирьочок. А вже потім я крутив різні пілотажні фігури, став професійним льотчиком-винищувачем.

      — Як вийшло, що саме вам випала честь бути одним iз перших космонавтів у світі?

      — Мене вибрали завдяки здоров'ю. У 1960 році з понад 3,5 тисячi льотчиків медична комісія відібрала всього 20 чоловік. І ми почали готуватися до польоту в космос. А до того, у 1957 році, коли запустили перший супутник Землі, ми з іншими молодими льотчиками говорили між собою: років через 20, можливо, в космос полетить і людина. І ніхто з нас не міг навіть уявити, що буквально через два роки мені запропонують вступити до першого загону космонавтів.

      — І там?..

      — Ми і з парашутом стрибали, і теоретичну підготовку проходили, а крутили нас скільки!

      — У вас, очевидно, гарний вестибулярний апарат.

      — Справа не лише у цьому, а й у загальній фізичній підготовці. У мене, наприклад, із шести видів спорту був перший-другий розряд. Я займався легкою і важкою атлетикою, гімнастикою, бігом, лижами, акробатикою, гирьовим спортом, боксом. Майстрам спорту було навіть важче пройти комісію, адже у них був певною мірою однобокий розвиток.

      — А ваш романтизм проявлявся в бажанні літати...

      — Так. А ще у любові до пісні. Співати я завжди любив, мав, як мені казали, рідкісний голос — драматичний тенор, і навіть кілька консерваторій мене запрошували до себе. Але авіація, космонавтика для мене були понад усе.

      Перша українська пісня залунала у космосі ще у 1962 році, коли я літав із Ніколаєвим. Ми ввімкнули всі передавачі на Землю, і я заспівав: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю?..»

      — І як виглядає небо з космосу?

      — Ми були вражені — і я, і Гагарін, — коли злетіли. Ой, яка ж вона красива! Наша блакитна планета. Я переконаний, що ніхто не любить і не цінує так Землю, як ми, космонавти.

      — Невже не страшно було літати на ще недосконалих апаратах? Робити те, що до вас робили двоє-троє людей?

      — Апарати у нас були дуже непогані. Конструктори враховували всі наші побажання. А щодо страху, то це почуття властиве будь-якій нормальній людині. Тільки ненормальні можуть не боятися. Але якщо у людини є сильна воля, то вона затискує кудись цей страх. І твердо йде до поставленої мети.

      — З вами проводили і психологічні тести?

      — Аякже. І на сумісність, і на дратівливість, на міцність нервів. До речі, найважче було пройти випробування тишею та ізоляцією — сурдокамеру. Я відсидів (у всіх значеннях цього слова) 10 діб у повній ізоляції від зовнішнього світу. Навіть їжу нам не передавали: ми мали харчові запаси у камері. За нами спостерігали цілодобово, а ми нікого не бачили. Цим перевіряли витримку, самоконтроль. Я практично весь час співав. Голос спочатку дуже дивно, неприродно звучав у цьому середовищі, але я не зважав. А багато хто цього випробування не витримує. У нас усі двадцять показали відмінний результат. А ось в американців були випадки зривів під час випробування тишею. Лікарі відразу бачили, коли людина починає «зриватися з котушок», і таких виводили зі звуконепроникного приміщення.

      — А як вам випробування невагомістю? Це відчуття було приємним, як про нього розповідала космічна туристка Аньюша Ансарі, чи навпаки?

      — Як вам сказати... Невагомість буває приємною лише після того, як до неї звикнеш. А спочатку це погано позначається на самопочутті. Прилив крові до голови великий. Відчуття зовсім не такі, як на землі, де ти із заплющеними очима знаєш, що ти лежиш, стоїш, повернутий у той чи інший бік. А тут ці відчуття не спрацьовували. Ми могли орієнтуватися лише з допомогою зору. Тому стеля, стіни і підлога у нас були пофарбовані в різні кольори. А якщо очі заплющити, втрачаєш будь-яку орієнтацію, вже не знаєш, де верх, а де низ. Не можна було робити різких рухів. Це все було дуже складно і водночас дуже цікаво.

      — А правда, що їжа у космонавтів знаходиться в тюбиках?

      — Їжа у нас була в різному вигляді, в тому числі й у тубах — борщ там чи щось рідке. Ми її підігрівали на спеціальному електротермосі. Сьогодні із забезпеченням екіпажу всім необхідним у навколоземних польотах уже немає проблем. Тепер постає інше питання — як забезпечити життєдіяльність екіпажу під час тривалих польотів. Наприклад, під час експедиції на Марс.Учені вважають, що для цього слід створити на кораблі замкнутий цикл, подібний до того, що є на Землі.

      — А скільки летіти до Марса?

      — Туди й назад два з половиною роки. А до Місяця, наприклад, усього три дні. Братимуть орієнтовно 5 осіб, а на стільки людей їжі не запасеш. Зараз у Росії і в Америці проводять експеримент — на 500 діб садитимуть п'ятеро людей, які будуть цілком ізольовані від усього світу. Оце так випробування буде для них!

      — Справді. А що вам довелося робити в космосі?

      — Ми працювали по 16—18 годин на добу. Програма, як правило, була дуже насичена. Проводили експерименти, спостереження. Крім того, кожен щось для себе робив, досліджував щось для своєї дисертації. Я займався дуже багатьма питаннями, в тому числі й військовими — у мене були завдання з розвідки. У нас була апаратура дуже високого класу, яка дозволяла бачити багато чого на землі. Але це було під час другого польоту. У 62-му році завдання було іншим — вижити. І навчитися працювати в умовах невагомості.

      — Мабуть, непогано платили космонавтам за політ?

      — У нас не дуже. Це в Америці всі космонавти, які злітали у космос, — мільйонери. А мені заплатили 15 тисяч рублів (на ті гроші можна було купити три «Волги»), вручили чотирикімнатну квартиру. Вже після першого польоту отримав звання Героя Радянського Союзу. Першу «зірку» мені Брежнєв вручав.

      — Ви були знайомі з багатьма відомими й навіть легендарними на сьогодні людьми — Гагаріним, Титовим, Терешковою, Сергієм Корольовим...

      — Так. Гагаріна у нас усі любили за його веселий характер, жартівливість. Ми товаришували сім'ями. Коли думали, кому летіти першому, то в групі вирішили, що це має бути росіянин, тому й обрали Гагаріна. А ми з Ніколаєвим мали символізувати для всього світу дружбу народів, бо це був політ українця і чуваша.

      Генеральний конструктор Сергій Павлович запам'ятався таким, яким ми побачили його вперше. Зайшов — середнього зросту, головатий, рухи поривчасті, в білому халаті, й каже: «Здраствуйте, орелики!» Так ми для нього завжди й були «ореликами». Він ледь не більше за нас хвилювався перед нашими польотами. Казав: «Ех, як би я хотів полетіти туди, але, на жаль, уже і здоров'я, і вік не дозволяють».

      — Ви як президент уфологічної асоціації вірите у те, що ми не одні у Всесвіті?

      — Так. Я навіть свого часу в ілюмінатор бачив невідомий об'єкт — подібний до білого рівностороннього трикутника, який рухався з великою швидкістю. Але думаю, що інопланетні цивілізації з нами не входять у контакт, бо ми самі до цього ще не готові.

      — Сьогодні ви — голова Українського земляцтва у Москві. Чим воно займається?

      — Я президент Товариства української культури «Славутич». Ми збираємося, проводимо конференції, вечори. Фінансово нам трохи Україна допомагає, трохи Росія, трохи самі — так і викручуємось.

      Я як поїхав з України у 1947 році, так і живу в Росії до сьогодні. Але свою батьківщину не забуваю. В гості їжджу дуже часто. 24 роки був депутатом ВР України при Союзі. А коли Україна стала незалежною, мені сказали, що депутатом може бути лише той, хто має громадянство, тобто той, хто постійно живе в Україні. Але ж не це найважливіше, а щоб людина любила свій край.

      У нашому містечку Зоряне де-факто утворився загін космонавтів-українців. То ми трохи подивилися історію. Чого тільки не робила наша Україна! Ще запорізькі козаки застосовували ракети, щось на зразок сучасної «катюші», які називали «літалками». Секрет цих ракет розкрив у XIX столітті українець, царський генерал-лейтенант Засядько.

      Українці зробили надзвичайно багато для розвитку космонавтики та літакобудування. Подивіться тільки: Кибальчич (розробив проект реактивного апарата, призначеного для польоту людини. — Ред.), Кондратюк (першим запропонував найбільш економічну схему польоту на Місяць, за якою здійснювались усі американські експедиції. — Ред.), Корольов (творець першого штучного супутника та космічних літальних апаратів. — Ред.), Челомей (творець пульсуючого повітряно-реактивного двигуна (1942. — Ред.), Янгель (розробляв ракети військового призначення. — Ред.), Глушко (основоположник вітчизняного ракетного моторобудування, генеральний конструктор багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» — «Буран»)... І навіть засновник сучасної космонавтики, відомий у всьому світі вчений Ціолковський теж, виявляється, з роду Наливайків. Як тільки починаєш перераховувати, то бачиш, що тут переважно українці!

НОТАТКИ БОРТОВОГО ЖУРНАЛУ

1962 року,

заповнював Павло Попович:

      «7 годин 45 хвилин за московським часом. Корабель летить над Тихим океаном. За бортом ніч! У правий ілюмінатор видно Землю, покриту несуцільними хмарками. З'явився Місяць. Дуже красивий! На відміну від земних умов, він має об'ємний вигляд, відчувається, що це — куля в пустелі...»

      Корабель летить із величезною швидкістю. Картини змінюються. Зараз у правому ілюмінаторі зоряне небо. Воно чорне-чорне! Великі яскраві зірки видно так само, як і з Землі, але вони не мерехтять. Малі мають вигляд світлих крапочок.

      У задній ілюмінатор бачу Землю... Горизонт біля Землі яскраво-бордовий, і зразу ж темно-синя смуга без поступового переходу. Потім іде світло-блакитна смуга, яка переходить у чорне небо. Ось смуга починає розширюватися, рости, розсуватися, і з'являється сонечко. Горизонт стає помаранчевим, потім блакитним, ніжним. Гарно!

      Сонце спочатку червоне (біля Землі), досить швидко світлішає. Світить яскраво і сильно пече. Підставиш руку — і аж обпалює. Дивитися на нього практично неможливо, і, якщо поглянеш, сліпнеш на деякий час.

      Усе відбувається швидше, ніж я пишу... 8 годин 45 хвилин. Пролітаю над Батьківщиною, маю чудовий зв'язок із Землею.

      На світлій стороні Землі горизонт ніжніший, блакитний. Я впевнений, що наша рідна Земля здалеку (наприклад, з Місяця) буде здаватися блакитною кулею.

      Ех і поспішаю я жити! За півтори години проживаю земну добу. 9.01. Корабель входить у тінь...»

ДОВІДКА «УМ»

      Попович Павло Романович — льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації, кандидат технічних наук. Шостий землянин, який був у космосі та перший українець-космонавт, відомий у Радянському Союзі як «космонавт №4».

      Народився 5 жовтня 1930 року в містечку Узин під Києвом у робітничій сім'ї. Після війни продовжував учитися в школі й одночасно працював кочегаром на заводі. Потім вступив до ремiсничого училища в Бiлiй Церквi.

      У 1947 роцi отримав квалiфiкацiю столяра п'ятого розряду й одночасно закiнчив сьомий клас вечiрньої школи. Цього ж року вступив до Магнiтогорського iндустрiального технiкуму трудових резервiв. Паралельно займався у місцевому аероклубі, який закінчив із відзнакою. У 1951 роцi поступив, а у 1954 роцi закiнчив Качинське вiйськово-авiацiйне училище льотчикiв iменi А. Ф. Мяснiкова. Пiсля закiнчення училища служив у частинах Вiйськово-повiтряних сил СРСР.

      У 1960 році зарахований до загону радянських космонавтiв (Група ВПС № 1). 12 серпня 1962 року здійснив на кораблі-супутнику «Восток-4» перший груповий політ двох пілотованих кораблів (на кораблі «Восток-3» на день раніше вилетів Ніколаєв). Пробув у космосі майже три доби.

      Без вiдриву вiд основної роботи у 1968 роцi закiнчив Вiйськово-повiтряну академiю iменi М. Жуковського.

      3—19 липня 1974 року здiйснив другий космiчний полiт як командир космiчного корабля «Союз-14» i орбiтальної станцїi «Салют-3».

У 1980—1989 роках працював заступником начальника Центру пiдготовки космонавтiв iменi Ю. О. Гагарiна. У 1989 роцi обраний директором науково-виробничого закладу, пов'язаного з вивченням надр Землi. З 1992 року — директор Росiйського iнституту монiторингу земель, президент уфологiчної асоцiацiї СНД. Цього ж року обраний президентом Академiї енерго-iнформацiйних наук, головою Федерацiї боксу Росiї. Був заступником голови Центрального правлiння Радянсько-австрiйського товариства дружби. Депутат Верховної Ради Української РСР 6—11-го скликань. Президент товариства української культури «Славутич» у Москві.

      Нагороджений двома орденами Ленiна, орденом Червоної зiрки, золотою медаллю iменi К. Цiолковського АН СРСР i медаллю де Лаво (FAI). Герой Працi СРВ. Почесний громадянин мiст Калуга, Магнiтогорськ, Южно-Сахалiнськ (Росiя), Полтава, Запорiжжя.