Росiйський фiльм «Вовкодав» розповiдає якраз про слов’ян дохристиянського перiоду.
Якось американський письменник Дж. Шульц зустрів дивного індіанця, вбраного в жіночий одяг і з причесаним по-жіночому волоссям. Він шив і пряв, і ніхто з родичів не визнавав його за мужчину. Виявилося, що цей дядечко свого часу не склав іспиту ініціації. Отже, «не став мужчиною». Слово «ініціація» в перекладі з латинської означає «посвячення». Всякий, хто читав книги про екзотичні країни, знає, що серед тубільних народів Америки, Африки, Австралії, Океанії з настанням зрілості молоді люди мали пережити особливі обряди, щоб стати повноцінними членами громади і племені. При цьому юних індіанців, австралійців, папуасів змушували голодувати, били до крові, не давали спати. Лише продемонструвавши свою мужність і стійкість, юнак визнавався дорослим, повноправним мужем-воїном, захисником свого племені. Коли ж не витримував ритуальних випробувань, то на все життя залишався для співплемінників «дитиною» чи «жінкою».
Подібні обряди були і в наших давньослов'янських предків. Відтворити їх можна за свідченнями етнографії, фольклором (зокрема, чарівними казками, легендами, епічними творами), мовою, де «запечатана» історія народу. А також за даними парубоцьких і ремісничо-цехових посвячень словаків, поляків, чехів, українських козаків.
Місце посвячення сприймалося як потойбіччя. У ході посвячення хлопці ніби вмирали й відроджувалися вже зовсім іншими, з новою свідомістю і новими іменами. Ритуальним перевізником на «той світ» був кінь — посередник між світами людей, богів і мертвих. На галявині посеред священного лісу — у «центрі світу» — обов'язково височів могутній дуб, живе втілення міфічного «світового дерева». Його крона уособлювала помешкання богів, стовбур — землю з її істотами, корені — царство мертвих. Тут, як вважалося, обряди мали найбільшу силу.
Коли хлопців уночі, під бій барабанів і завивання «злих духів» (його особливими музичними інструментами майстерно імітували жреці) приводили в священний ліс, їх зустрічали жриці богині Мокоші (одночасно «Праматері» і хазяйки царства мертвих), одягнені в чудернацькі маски. Проте основна роль у посвяченні належала чоловікам-жерцям. У лісовому таборі ініціантів випробовували: шмагали різками, не годували або змушували їсти огидну їжу, позбавляли сну, тягали за волосся, вкидали у воду. З ними поводилися не так, як годиться у світі людей, адже вони «опинилися в потойбіччі», а воно відрізнялося від «білого світу» саме своєю «перевернутістю». Юнаків розмальовували чорною фарбою, вони не стриглися й не голились. Їм забороняли сміятись, бо сміх — ознака життя. Посвячувані хлопці у спеціальних іграх, поєдинках, змаганнях виявляли свою силу і спритність.
Хлопців мало поглинути й виплюнути чудовисько. Часто це був бог Велес (бог худоби, торгівлі, багатства, знань і водночас потойбіччя) в образі Змія. Хлопців змушували пролізти через його опудало. Вважалося, що перебування в череві володаря таємних знань давало ініційованому магічні здібності. Пролізши крізь нутро страхітливого чудовиська, хлопець «відригувався» ним і знову обертався на світ, народжуючись, як вважалося, заново. Таким чином, посвячуваний ставав сином Велеса. Велес обертався також на вовка. Адже тотемним предком, тобто родоначальником племен і династій князів давніх слов'ян вважався вовк. У лісі хлопці бачили навколо себе страхітливі пащі й постаті людей-вовків, що танцювали ритуальний танець. У світлі місяця й жертовних багать фантастичні фігури двоногих звірів зливалися з такими ж страхітливими тінями і під бій барабанів та шум тріскачок, що імітували голоси духів, творили нереальну й страшну картину. Хлопців, з яких заздалегідь зривали одяг, хапали й кидали в пащу гігантського страховиська, їхнi тiла дряпаючи до крові.
Щоб стати воїном, юнак мусив витерпіти жорстокі обряди. Ритуальне переродження посвячуваних на вовків чи псів, або ж на ведмедів у давнину «пережили» багато індоєвропейських народів. Щоб стати вовком, треба було в ході ритуалу вдягти вовчу шкуру, пiдперезатися і зав'язати на поясі магічні вузли. Та ще ввійти в контакт із духами предків і тотемного предка — вовка. Контакту досягали через наркотичні варива та випари. Хлопець проказував замовляння, в якому викликав «духа сірого вовка» і просив зробити його вовкулакою — «сильним і жорстоким», наділити «швидкістю лося», «кігтями ведмедя», «розумом лисиці», «силою бика», «очима кішки», «плавучістю риби», «нюхом собаки» і «зажерливістю свині».
Надихавшись випарів, ініційований тричі цілував землю, стрибав через вогонь, крутився й танцював, звертаючись до духа Вовка-предка: «Зроби мене вовкулакою, щоб я їв чоловіка, жінку, дитину. Я бажаю крові, людської крові, дай її мені в цю ж ніч. Великий дух Вовка, дай мені це. Я твій і серцем, і тілом, і душею». Коли галюциноген починав діяти, посвячуваному з'являлося видіння духа Вовка-предка. Він виглядав як висока істота з великими людськими кінцівками, що закінчувалися лапами вовка, з вовчою головою, ротом і вухами, але з людським носом і очима. Ці деталі прадавнього ритуалу збереглися до часів, коли були записані дослідниками, в особливих «вовкулацьких» замовляннях. Ініційовані поїдали також особливу ритуальну їжу: печінку й серця вовків та ведмедів і пили їхню кров. У такий спосіб, за принципом магії подібності, хлопцям нібито передавалася сила й сміливість хижаків.
Отож хлопці ставали «воїнами-звірами». Вони мали деякий час жити окремо від свого племені «вовчим» життям, тобто воюючи й грабуючи. Такі союзи молодих воїнів і їхні «звірині» заняття відомі в давнину і в інших споріднених зі слов'янами індоєвропейських народів — германців, балтів, скіфів, кельтів.
Мешкали «юнаки-вовки» в особливому будинку холостяків у лісі. Вивчали традиції племені, ритуальні танці, пісні, міфи, набували здатності «бачити й чути богів». У казках (що є відлунням доісторичної реальності) часто описуються такі «хатини» на кілька кімнат у темному лісі, обнесені огорожею, інколи з черепами вбитих ворогів. Від кількох десятків до кількох сотень «молодців» складали союз, і звалися вони «братами». Чоловічі союзи поділялися на кілька рангів за віковою ознакою. Кожен із таких рангів мав своє приміщення в лісовому будинку. Очевидно, братство складали лише ті, хто проходив ініціацію разом. Проживати у лісовому таборі могло кілька таких груп. Юнаки навчалися терпіти біль, спрагу й голод, полювали. Такі «брати-молодці» описані у колядках, казках.
Найбільш почесним заняттям «вовчих» союзів була війна. Згодом саме з таких загонів виникають князівські дружини. В давнину чоловічі ініціаційні союзи молодих воїнів часто становили найбільш мобільну військову силу племен індоєвропейців, своєрідну гвардію вождя. Відомий український історик Омелян Пріцак називає такі загони «секретною зброєю, що полегшила індоєвропейську експансію». Причому, нападаючи на противника, «воїни-вовки» чи «ведмеді» дійсно уподібнювалися цим звірам, наслідуючи їх хижацьку поведінку. Перед боєм відбувалися особливі ритуали з танцями, хлопці «мочили горло» чаркою наркотичного напою і йшли в бій оголеними, лише з вовчою чи ведмежою шкурою на плечах. «Першого ворога, якого вб'є скіф, він п'є його кров...» — писав «батько історії» Геродот у V столітті до Різдва Христового.
Водив молодих «воїнів-вовків» у військові походи й розбійницькі наскоки вождь-чаклун. Вважалося, що він володіє надзвичайними властивостями і владою не тільки над людьми, а й над звірами та природними стихіями. Такі вожді-чаклуни відомі з давньослов'янського епосу, уривки якого дійшли до нас у билинах, «Слові о полку Ігоревім» та епічних творах південних слов'ян. Це Волх Всеславович та Вольга, герой новгородської книжної легенди, старший син міфічного Словена — Волх, а також легендарні князі-вовкулаки Всеслав Полоцький на Русі й Вук (тобто Вовк) Гругрович у Сербії. Покровителем «вовчих» союзів і їхніх членів — молодих воїнів — виступав уже не Велес, а бог-войовник Перун. Його міфічні подвиги повторювали на землі в численних битвах посвячувані юнаки. Бог-покровитель виступав теж в образі вовка.
Дівчата лісового дому
Під час нападів на сусідні племена «воїни-вовки» захоплювали дівчат і молодих жінок, які потім жили у їхніх чоловічих будинках. Узагалі в такі будинки жінок не пускали. Проте в лісових хатинах, як правило, постійно жили дівчата-полонянки, «жриці кохання». Вони мали навчати юнаків еротики. Хлопці, переставши бути дітьми, одержували на це право. В подальшому «дівчата лісового дому» одружувалися з членами «вовчих» союзів після завершення їхньої ініціації. А взяття у полон дівчат членами «вовчих» союзів описується в героїчному епосі, весільній та календарній поезії й обрядовості. Під час весілля ще й досі подекуди «грають сцену» насильницького захоплення нареченої. Українці ще в ХІХ столітті вірили, що дружко молодого — вовкулака.
За кілька років «вовкування» хлопці у численних боях і розбійницьких набігах нарешті доводили свою сміливість і мужність. Отож відбували останній обряд ініціації — повернення в свою громаду й посвячення в її повноправні члени. У казках їх «з того світу повертає чарівний кінь». Юнаки «заново народжувалися», і родичам та сусідам не годилося їх відразу впізнавати. При перетворенні «вовків» на людей з них скидали вовчі шкури, розв'язували «вовчі пояси» з магічними вузлами, а потім одягали їх у новий, людський, одяг. Ритуальне «перековування» «вовків» на людей демонстрував і коваль. Слов'яни вважали, що він наділений надприродною творчою силою і є помічником, а часом і двійником Громовержця. Жерці-ковалі шмагали хлопців, розбиваючи на той час уже зношені вовчі шкури. Шкури спадали, і посвячені поставали перед одноплемінниками уже в людському, а не в звіриному вигляді. Їм давали нові імена, здобуті в численних боях та походах за кілька років «вовчого екстріму».
В українській казці «Ох!» ініціація парубка описується символічними образами:
«От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці все зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все-все. А за наймичок в Оха мавки — такі зелені, як рута!
— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена.
— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за вітром розсіяв, а одна вуглина і впала з того попелу. Ох тоді її сприснув живою водою — наймит знову став живий, тільки вже моторнішний трохи.
Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець за вітром розвіяв, вуглину сприснув живою водою, — наймит знову ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його втретє, та знову сприснув вуглину живою водою, — і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать».
Відомий франко-бельгійський етнолог Ван-Геннеп установив, що всяка ініціація поділяється на три фази чи етапи: 1) обрядове виділення людини з колективу, її ритуальна смерть і переміщення у світ первісного хаосу; 2) порубіжна, порогова фаза, коли посвячуваний, переживши ритуальну смерть, перебуває за межею соціального світу, в стані первісного хаосу; 3) обрядове повернення посвячуваних у людський світ і входження їх у суспільні структури, що сприймається як нове народження уже в новому статусі й новій соціальній якості.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
