Червоний Мао

      1 лютого в київському Музеї однієї вулиці (Андріївський узвіз, 2/б) відкрилась виставка «Мао — Великий Кормчий», присвячена одному з найкровожерніших ідеологів комунізму Мао Цзедуну.

      На виставці лише один плакат ілюструє методи, завдяки яким досягались «світлі комуністичні ідеали». На плакаті вирує бурхлива річка, в якій плавають дітлахи — недобитки старого світу. Серед них — мужній китайський піонер у червоній краватці з виразом гидливої ненависті на патріотичному обличчі однією рукою топить політично несвідомого ровесника у воді. Решта експонатів — традиційні агітаційні плакати, які й ми ще не встигли забути. Тільки замість совєтських вождів на них зображено «доброго Мао»: серед соковитих полів, із колосочками проса в натруджених руках, у товаристві просвітлених вгодованих соратників із добрими розкосими очима. На виставці також представлено особисті (начебто) речі Мао Цзедуна: деталі його комуністичних одностроїв. А також — посмертна маска «керманича». Смерть посміялась над Мао: спали його щоки, які за життя пашіли рум'янцем і нагадували два повних місяці: перед нами — дрібна невиразна фізіономія з потворною бородавкою на підборідді.

      Для досягнення своєї мети на кшталт «об'єднання народів» та «культурної революції» Мао не винаходив велосипеда, а один до одного копіював  досягнення брата за духом і соратника — Сталіна. Скажімо, «визволення» Тибету і «приєднання» його до великого Китаю коштувало тибетській нації одного мільйона двохсот тисяч людських життів (із шести мільйонів) та поруйнування 90 відсотків тибетських монастирів. Це особливо вражає, зважаючи на те, що унікально миролюбивий і релігійний тибетський народ мало не на половину складався з буддистських монахів. Після смерті Мао, 9 вересня 1976 року, його політику начебто засудили. Хоча, з огляду на те, що Китай досі залишається «червоним», більшість його перемеленого, перемікшованого, генетично сплюндрованого населення вважає пекельну політику «великого керманича» лише незначним перегинанням палиці, мало не дитячими забавками. Це при тому, що геноцид стосовно тибетців триває й досі, а самих китайців у часи сумнозвісного «великого стрибка» загинуло 38 мільйонів. Духовний лідер Тибету Далай-лама XIV вже кілька десятиліть перебуває у вигнанні, намагаючись привернути увагу світової громадськості до китайської політики геноциду, скерованої на цілковите знищення і забуття тибетської культури. Цікаво, що яку б країну не відвідав лауреат Нобелівської премії миру Далай-лама XIV, уряд Китаю тлумачить це як втручання у свою внутрішню політику і відразу ж висловлює ноту протесту. Якщо ж  десь за кордоном влаштовують виставку, присвячену великому тибетцю, на зразок тієї, яка щойно відбувалася в Києві (див. «УМ» , четвер 1 лютого), як китайське представництво в тій країні негайно організовує виставку, присвячену Мао Цзедуну. От лише, на відміну від тижневої виставки документального фото в Українському домі, виставка в Музеї однієї вулиці триватиме аж до Великодня.

      Директор музею Дмитро Шльонський заперечує участь у виставці китайської амбасади і цілком визнає, що тримати нову експозицію в часі Великодня і після нього було б, м'яко кажучи, блюзнірством. І разом із тим пан Дмитро вважає, що постать Мао Цзедуна як об'єкт інтересу сучасної молоді нічим не поступається особистості Че Гевари:

      — Це ініціатива музею, який проводить багато різноманітних виставок. Ця незвична для Києва виставка присвячена особистості непересічній. Китайське посольство відреагувало на нашу ініціативу дуже позитивно, хоча на відкриття приїхати не змогло. А представники посольства Російської Федерації обіцяли навідатись. Виставка була задумана ще минулого року, наш співробітник відвідав Китай у травні місяці і привіз звідти експонати. Тому виставка — присвячена Далай-ламі й наша — це чистісінький збіг обставин. Узагалі ж я вважаю, що період керівництва Мао Цзедуна — цікавий історичний період. Літні люди, відвідавши виставку, згадають тодішні взаємини Радянського Союзу з Китаєм. А сучасна молодь теж може відкрити для себе багато цікавого й нового.